У мене зі Смілою схожа історія –поки я там жила, вона була для мене просто «містом на С.» – безликим, нудним і провінційним. Звісно, я знала формальні ознаки, притаманні лише їй: що це райцентр на Черкащині, що тут протікає річка Тясмин, що у міста є красива легенда заснування про сміливу дівчину, яка завела ворогів у Ірдинське болото, над яким височіє ще одна тутешня "візитівка" – таємнича Юрова гора тощо. Однак якби тоді, коли я жила у Смілі, мене в певний момент перенесло в якесь інше українське місто на С. з 70-тисячним населенням, я б не одразу відчула різницю.
Я почала бачити Смілу тільки зараз. Це сталося завдяки тому, що нині я сприймаю її як туристка, адже виїхала з цього міста 18 років тому. Мій погляд безсторонній і неупереджений, хоча це омана, адже рідне місто до кінця не витравиш, навіть якщо цього хочеш. Але свідома позиція відстороненості дозволяє побачити незамуленим оком безліч непомітних доти дрібниць. Виявляється, в центрі незлецька архітектура (Краєзнавчий музей, Пожежна каланча, Покровський собор, будівля ліцею). Та й навіть цілий квартал будинків, зведений після Другої світової війни між нинішніми мікрорайонами «Богдана» і «Шевченка», бачиться симпатичним і продуманим архітектурним ансамблем. Чи Смілянський центральний парк. Тільки зараз я належно оцінила його красу та оригінальність ландшафту. Парк сформований з двох рівнів. Верхній – це територія пам’ятників і атракціонів, а нижній – до нього треба спуститися по схилу – ціла система ставів і каналів з ажурними містками і «елегійною» природою. До того ж у парку міститься найстаріша архітектурна споруда міста – римо-католицький Успенський костел.
Смілянська міська рада
Тепер я чітко бачу, що Сміла – це не лише мікрорайон РПЗ із сірими багатоповерхівками, вічним кафе «Зодіак» і «дуркою». Я жила там як у герметичному просторі, до садочка і школи – три хвилини, до найближчих інфраструктурних об’єктів – ще дві. «Поїхати в Смілу» означало здійснити поїздку у центр – так у нас говорили «на районі», ніби відмежовуючи його від решти міста. Є РПЗ. А є Сміла, в яку треба потрапити, перетнувши міст і залізничний переїзд. Така дивна локальна законсервованість пояснювалася специфікою часу – це були 1990-ті, «район на район», «воділи», «ти пишешся?» і всі ці вуличні первіснообщинні розклади. Поява на чужій території оберталася цілком конкретними наслідками – відбитими нирками чи вибитими зубами, тож мало хто наважувався здійснювати подібні «інтервенції».
Бульвар Бобринського
Але 1990-ті лише увиразнили й підсумували стан речей, який формувався роками за часів СРСР. Саме тоді відбулося розшарування на умовні дві Сміли. Перша – "місцева", вкорінена, населена переважно вихідцями з довколишніх сіл і україномовна. У цій Смілі пам’ятали минувшину, пов’язану із козаччиною, Хмельницьким і гайдамацьким рухом (місцеві люблять цитувати рядок із "Гайдамаків" Шевченка «Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє…»). Пам'ятали тут і про промисловий розквіт у XIX столітті, пов'язаний із цукрозаводчиками (у Смілі був зведений перший в Україні цукровий завод), меценатами, родом Бобринських, великим залізничним вузлом і розвинутим виробництвом і торгівлею (показова деталь: у 1879 році на 9 фабриках і заводах Сміли виробили продукції на понад 4 млн карбованців — це більше, ніж того ж року випустило 76 заводів і фабрик Києва). Друга ж Сміла – "накинута", індустріалізована й русифікована, з новими мікрорайонами з однаковими будинками, в яких заселяли вихідців з усього СРСР, які приїхали сюди «за направленням».
Пам’ятник- музей паротяг на Південному вокзалі
Власне, в такому будинку я і народилася. Район РПЗ назвали на честь радіо-приладного заводу, на якому працювали мої батьки. Цей завод був місцевою домінантою. За радянських часів там трудилося ледь не усе населення району. РПЗ виробляв телевізори «Оризон». Кольорові. З пультом дистанційного керування (я ще довго називала пульт від телевізора «деушкою», бо у нас казали саме так). Згодом я дізналася, що телевізори були ширмою. Адже завод переважно працював на радянський воєнпром. Утім, коли він зупинився на початку 1990-х, а батьки втратили роботу, у нас на шафах стояли таки не деталі оборонки, а телевізори. Чотири новісіньких «Оризони». Їх віддали на заводі за борги по зарплаті. У Смілі їх було нереально продати, адже "зарплатні телики" були ледь не в кожного другого. Здається, мама повезла їх до своїх родичів на Донбас – там було багато вугілля, але мало телевізорів.
Другою після заводу районною домінантою була «дурка». Обласна психіатрична лікарня розташувалася неподалік від школи, тому діти завели собі специфічну розвагу – бігали заглядати у вікна тамтешнього моргу. Я боялася дивитися на трупи, тож обмежувалася моторошними історіями тих, хто наважився заглянути у вікна будівлі смерті. У 1990-х у «дурці» було окреме відділення, де масово «косили» від армії місцеві хлопці. А ще там можна було побачити психічнохворих на прогулянці, які викликали у нас жвавий інтерес навпереміш із жахом.
Виступ місцевого хору "Заграва" в центрі міста
Моє дитинство і юність минали у цій радянізованій частині міста. Російськомовний клас, «русский рок» під гітару («Все идет по плаааану»), депресивність і занепад. Я прагнула одного – виїхати звідти якнайшвидше. Забути про те, як продавала разом із сім’єю їжу під вагонами, щоб заробити собі на туфлі в школу. На початку 1990-тих станція імені Тараса Шевченка (місцева назва – Шевченкове) стала основною годувальницею для сотень колишніх інженерів, які буквально штурмували кожен поїзд, який зупинявся на нашій станції. Типова картина: літо, з вагону потягу виходили поодинокі млосні пасажири, яких миттєво оточував натовп продавців. Копчена риба, картопля, вареники, пиріжки, холодні напої (заморозити майже до криги, тоді можна довше носити холодними), квашені огірки – цей шквал продуктів із протягнутих рук не давав оговтатись і пасажири поїзда щось неодмінно купували.
Будівля Смілянського природничо-математичного ліцею
Тепер на залізниці залишились лише кілька «легалізованих» продавців, ця безумна стихійна торгівля вщухла, а вокзал реконструювали (там можна побачити цікавий пам’ятник-паротяг зі старим вагоном). Однак станція імені Тараса Шевченка і досі є потужною годувальницею міста. На найбільшому залізничному вузлі Черкаської області працює чимало людей. Приміром, родина мого дядька і мій зять Макс, який повернувся з війни на Донбасі живим, здоровим, і з красивим патріотичним тату.
Пам’ятний знак героям Небесної сотні
Із патріотизмом у місті, до речі, все гаразд. Після занепаду радянізованої Сміли, проявилося справжнє обличчя міста, яке пам’ятає, що воно частина Черкащині – "землі Богдана і Тараса", як пафосно наголошує вказівник на в’їзді в область. Землі, де була Холодноярська республіка. На Черкащині народилися не лише Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, а й В’ячеслав Чорновіл. Ця трійця «великих українців» – предмет гордості регіону. А ще у Смілі є свій герой Небесної сотні Юрій Пасхалін. І немає Леніна, адже «вождь» впав ще на початку «ленінопаду», не дочекавшись декомунізації. Але її дочекалися місцеві вулиці Леніна, Свердлова та безліч інших радянських годонімів.
Обласна психіатрична лікарня
Сміла зараз майже цілковито україномовна. Хоча ще в кінці 1990-х давалася взнаки тривала політика русифікації «кар’єра у місті=російська мова»: тоді вважалося «хорошим тоном» говорити російською, тим самим підкреслюючи свою приналежність до міста, а не села. Але ця установка поступово зникла, а процес дерусифікації у Смілі відбувся природно, непомітно і безконфліктно.
Така Сміла мені подобається набагато більше за ту, в якій я колись жила. І я тішуся як дитина, коли нині бачу у людей бодай зародки ініціативності і бажання щось змінювати. Взяти хоча б мого батька – після повернення із тривалого заробітчанства він співає в місцевому народному хорі «Заграва» і вирізає з дерева янголів, а не просто скніє на пенсії. Хтось організував ОСББ, чи посадив біля багатоповерхівки квітник – для мене це вже привід для оптимізму.
Пам’ятник Шевченку в обласній психіатричній лікарні
Але водночас я усвідомлюю, що мій оптимізм дещо притягнутий за вуха. Бо, повторюся, я зараз дивлюся на Смілу відсторонено, як туристка, і намагаюся вгледіти в ній привабливі риси. Але водночас я не можу не бачити, що попри певні локальні позитивні зміни, Сміла лишається депресивним містом. Навіть порівняно з сусідніми містечками Черкащини. Як сказали б місцеві, Смілі ніби «пороблено». Останні років 15 їй катастрофічно не щастить з управлінцями. Я колись пожартувала, що повірю у зміни в країні лише тоді, коли в Смілі з’являться нормальні дороги. Певний прогрес вже є. Але на тлі масштабного «дорогобуду», який триває останній рік, це вже не бачиться аж таким досягненням місцевої влади. Хоча, варто було б почати з того, що зараз у місті немає мера. Обраного на останніх виборах міського голову через кілька місяців роботи усунули місцеві депутати. Кажуть, поліз у місцеві комунальні «розклади». Комуналка – це взагалі якась місцева чорна діра, яка засмоктує мільйони гривень. Нещодавно Сміла «прославилася» на всю Україну. Там на місяць зірвали опалювальний сезон, у місті певний час навіть діяв надзвичайний стан. Комунальна війна, в яку вже втрутилася Генпрокуратура, розпочалася з того, що місцеве приватне підприємство-монополіст, заборгувавши Нафтогазу близько 90 млн грн, встановило одні з найвищих в Україні тарифи на опалення.
Центральний парк міста
Високі тарифи – не єдиний привід для місцевого невдоволення. Сміляни час від часу виливають його у формі не надто масових акцій протесту, а загалом просто емоційно бідкаються, що Сміла – чи не найгірше місто в Україні («У нас навіть ціни на все вищі за київські!»). У Смілі взагалі гарячі, емоційні люди. Тут вважається нормальним завести невимушену бесіду з незнайомцем у транспорті, через хвилину перейшовши на ти, чи публічно прокоментувати будь-що. А ще ця характерна м’яка вимова! Усі ці я їй ку, а вона мені ка, геть, свайба, ловкий і «скіки врем'я». Ну, і звісно, знаменитий черкаський гумор: гострий, відвертий, на межі із чорним. Той, що найкраще передає у своїх ФБ-дописах нардеп і блогер Віталій Чепінога, який перестав їздити в рідний Іркліїв, бо там вже немає батьків, і, здається, навіть кота Мирона.
Мені, на щастя, ще є до кого їздити у Смілу. Я побуду там кілька днів, відсторонено оціню її нові здобутки і втрати, і повернуся в свою «зону комфорту», заспокоївши себе банальною істиною, що рідне місто не обирають.