Фільм про життя і надію

Суспільство
9 Листопада 2017, 13:08

Зараз я чітко розумію, що не може бути нічого як раніше, ніякого камбеку. Сьогодні я дізналася, що усіх, хто працевлаштовується на «державну» роботу, перевіряють місцеві «спецслужби» на благонадійність. Те, що каже здобувач робочого місця, як ставиться до нової «влади», які має настрої, чи виказує критику вголос. І я обговорювали із знайомим цей стан речей. І, навіть, з настроїв мого знайомого я зрозуміла, що це цілком нормальні вже речі – ці перевірки – люди звикли навіть до цього. Якщо ти живеш тут, працюєш, плануєш жити, сприймай усе як належне – живи, мовчи, працюй, якщо тобі пощастило мати роботу. І може хтось і дивувався на початку, але час іде, і люди звикли і до таких речей, що говорити треба пошепки, лише вдвох, лише з тими, кому ти довіряєш, не користуватися при цьому телефоном та не мати свідків. Тобто якщо ти не задоволений, ти можеш казати про це, ніхто не забороняє мати свою точку зору, але ніхто тобі не дасть гарантій, де саме «вистрелить» твоя точка зору потім.

Навіть, якщо ти працюєш на себе – просто працюй, мовчи та працюй. Ні, це не значить, що ти повинен бути лише щасливим, але якщо ти обрав життя саме тут, живи або їдь. Логіка дуже зрозуміла. І зрозуміла я ще дещо, всі мої друзі, які виїхали з Луганська на якийсь час та мріють повернутися сюди знову, навряд повернуться на свої колишні місця роботи при цій «владі». Вони просто не пройдуть цих перевірок – де вони були, ким працювали цей час, чому виїздили та чому повернулися. А жити з надією, що тебе візьмуть, просто не можливо – чекати та не отримувати грошей. Сподіватися, що тобі дозволять працювати, що ти вартий цього робочого місця… Тобто наш термін розлуки не на місяці – на роки, якщо все взагалі можна якось повернути.

Читайте також: Під підозрою

І чим більше проходить часу, тим більш абсурдним мені здається те, через що ми пройшли. Взимку 2015 року снаряд впав біля житлового будинку на кварталі 50 років Жовтня на сході Луганська – це не так вже й далеко від мого дому. Я поспішала зранку на роботу, бо роботу ніхто не відміняв: із світлом чи без нього. А у вечорі я листувалася із подругою, яка жила в домі поблизу місця вибуху – вони втекли із дітьми одразу ж в Росію, не змогли жити після цього, зібрали речі в п’ять хвилин та машиною поїхали з міста. А інша моя знайома, яка жила в цьому ж домі, вісімнадцятирічна студентка, в цей день не пішла до навчального закладу – це і зрозуміло, біля її під’їзду загинув від вибуху чоловік, а  потім вона дізналася, що викладач поставив двійки усім, хто не прийшов цього дня на навчання, а не прийшла уся їхня група, побоялися виходити з квартир… І все це – такі дрібнички – реальність того часу. Я кваплюся на роботу, бо боюся дорікань керівництва, хоча внаслідок вибуху ми залишилися без світла, а моя подруга втікає до іншої країни за таких саме умов… Ми всі якось переживали це, хто на що був здатний. І таких нестиковок було безліч у всьому тоді… Навесні цього ж 2015 року моя приятелька попросила мене придбати для її матері подарунок від неї та принести додому – віно, квіти, цукерки. Приятелька вислала мені гроші, і я витратила безліч часу на пошуки і віна, і цукерок… І нічого не знайшла з того, про що дівчина просила мене, переказуючи гроші для матері під час її дня народження.

Читайте також: Заборонена Україна

І я ніби вперше побачила, як дивно ми живемо – порожні супермаркети, порожні вітрини ринку. Я купила просто віно, просто цукерки, зовсім не те, про що мене просила подруга, але я купила величезний букет білих троянд і тягла їх разом із дарунком пішки декілька зупинок аби зекономити на проїзді. На мене дивилися усі перехожі – величезний букет білих троянд у місті, де лише місяць як почали виплачувати заробітню платню та пенсії. Зараз я розумію той абсурд моменту. Ми сиділи з іменинницею у залі та пили чай – мій букет був таким великим, що його не можливо було поставити у вазу, а жінка казала мені: «Пригощайтеся ковбасою, я купила її для вас, спеціально». Троянди, делікатес – ковбаса, тоненько порізана, та варена картопля. Моя приятелька хотіла подарувати свято своїй матусі, а схоже було це на бенкет під час чуми.

А ще було багато чого дивного у той час… Мені прислала гроші вчителька з Києва. Вона дізналася, що нам не платять, а я з дитиною. І через десяті руки передала мені дитяче харчування, гроші. Я не бачила її ніколи в житті, але вчинок здивував, розчулив… Взагалі, допомога була дивною тоді, абсурдною, врозріз логіці, хоча, взагалі, що це таке? Одного разу мені передали гроші від людей … з Донецька. Я перепитала: «З Донецька?» «Так, – мені відповіли, – вони зібрали вашій дитині». «Але ж там стріляють, йде війна?» «Але вам більш потрібні ці гроші…»

Якщо б я була сценаристом, я написала б зворушливий сценарій про розлуки та побачення за ці три роки, про абсурд та надію. Про все те, що могло б бути та чого не сталося завдяки війні. Мій приятель опинився в Києві – не зміг жити з новою «владою» свого міста. Він був мені просто товаришем, але був таким безліч часу. Він просто був у моєму житті завжди… І я їхала восени 2014 року через Київ по справах. Він чекав мене на вокзалі, виглядав мій вагон аби підхопити мої речі, щось віддати мені, проводити. Я кинулася до нього так, ніби це остання наша зустріч або перша через сто років, а не всього-на-всього через пару місяців відстані війни.

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

І він стояв не відсторонюючись він мене, дозволивши обійняти його. І навколо йшли люди, тягли речі, говорили, поспішали, а ми стояли так вдвох, ніби це на все життя… А потім ми говорили з ним в номері мого готелю всю ніч. Сиділи в різних кутках кімнати, і він по хвилинах розказував мені, як вони йшли із матір’ю з Луганська, як було складно, страшно, як він поголив бороду аби не викликати підозри, а потім матір не змогла – повернулася, а самому йому було ще важче, бо роботи не було зовсім, не було грошей, не було житла… Ми говорили, говорили з нім всю ніч. А ще ніби вчора ми жили зовсім іншим життям, в якому у нас була спільна робота, спільні знайомі, щось спільне із трьома крапками у цьому реченні в кінці та було завжди життєстверджуюче завтра – на двох та кожному за нас окремо. Потім я знову їхала додому, бо вдома мене чекала моя дитина. І ми прощалися на пероні. Так, три роки тому. І це був би дуже зворушливий фільм про життя, надію, три крапки в кінці не закінченого речення, про те, що треба казати лише вдвох, без свідків і із вимкненим телефоном…