Те, що країну треба об’єднувати, щоб стримувати агресію сусіда, за три роки зрозуміли всі. Скоріш, навіть, не зрозуміли, а були змушені це зрозуміти. Але для гармонійного розвитку суспільства, безумовно, необхідна ідея, яка буде гуртувати людей в звичайному, мирному житті: бо товаришувати “проти когось”, звичайно, ефективно, але менш продуктивно. Але багато хто впевнений, що тема для об’єднання все одно довгий час буде пов’язана з цією війною, зокрема, вона може залежати від фіналу. Ганна Красюк, правозахисниця, дружина добровольця, яка з приходом “русcкого мира” переїхала з Горлівки у Луцьк, а зараз мешкає у Краматорську, вважає, що об’єднання можливе тільки за умови повернення втрачених територій: “Якщо війна закінчується поверненням територій, то слоган "ніколи знову" актуалізується. Пошуки всіляких способів віддалитися і не допустити війни в майбутньому будуть в тренді на довгий час. Пам'ятники визволителям, пам'ятники героям з міст заходу країни, які обов’язково повинні бути встановлені на сході… А загальною метою може і повинно стати прагнення змінити свою державу на краще: "Не питай, що країна зробила для тебе, запитай, що ти зробив для своєї країни". Піднімаємо економіку, йдемо в Європу, відновлюємо зруйноване і будуємо нове. Що, як не майбутнє наших дітей може нас об'єднати? Але у нас ще залишиться спільне горе. Люди гинули з кожного куточка України. І залишиться спільне бажання не допустити нічого подібного надалі. Випадок із закінченням війни здачею територій навіть розглядати не хочеться. Особливо якщо в такому випадку ще думати про цілі, що об’єднують. Не уявляю, як повинні себе жителів сходу сприймати, як повинні їх описувати своїм дітям ті, хто втратив батьків, братів, чоловіків. І як пояснювати, за що загинули близькі? Заради чого? Вони з нами ні будувати не захочуть, ні жити поруч…”
Дмитро Кононець, підприємець та волонтер з Бахмута, вважає, що люди повірять в єдність та в самих себе, якщо побачать справедливість з боку держави: “Над цим питанням ламають голови все політтехнологи світу. Те, що я виніс з останніх трьох років життя – наш народ може об'єднатися тільки під страхом поневолення або повного знищення, як виду. Але коли загроза зникає або слабшає, багато хто вважає, що проблеми будівництва країни їх не стосуються і змінити нічого не можливо. Всіх об'єднує ця невіра в себе. І ще, насправді все об'єднані. Але тільки не тим, що хотілося б бачити нам, тим кого називають, умовно, "активістами". На жаль, всі об'єднані тотальною корупцією, невір'ям і страхом втратити роботу. У той же час, ці три пункти і роз'єднують суспільство, і над цим теж ретельно трудяться ті ж політтехнологи. Що б могло об'єднати і надихнути? Думаю, це реальні терміни корупціонерам, але злодій злодію руки не відрубає. Залишається тільки сподіватися, що з'явиться несистемний людина, яка матиме політичну волю рубати руки. Той, хто почне репресії щодо корупціонерів, з реальними швидкими термінами від 10 років, той об'єднає народ. Або його об'єднає злидні, і тоді 1917-й рік всім здасться квіточками. І всі, хто встигне, поїде з країни.”
Читайте також: Чи готові українці до протестів
Ілля Суздалєв, секретар Донецької спілки журналістів НСЖУ, переселенець з Донецька, мешкає в Краматорську підкреслює важливість інформації: “Для мене, як для медійника, важливим чинником для об’єднання може стати запит суспільства на якісну інформацію – збалансовану, об՚єктивну, неупереджену. Цей запит, насправді, вже є. Він є як на території нашої держави, підконтрольній українські владі, так і на тимчасово окупованих та анексованих територіях. Треба визнати, що сьогодні на українській території з отриманням такої інформації не все так гладко, як би хотілося. Разом з тим на непідконтрольних територіях ситуація у сто разів критичніша. На цьому фоні потреба людей у якісній журналістиці, якісних медіа може стати дійсно об՚єднуючим чинником”.
Психолог Станіслава Стасенко з Костянтинівки закликає шукати спільні цінності, бо саме вони роблять з нас націю: “Три роки тому я дуже багато думала про "як" ми маємо жити після перемоги: "як" знайдемо спільну мову, "як" будемо жити разом, "чим" об'єднаємось. Тоді я ще вірила у швидке звільнення наших територій. Тепер замислююсь над цим все рідше. Думаю, що можемо говорити про кроки до об'єднання вже зараз – об'єднання заради перемоги, заради прагнення до свободи. Об'єднують спільні цінності. Але це важко. Минулої осені разом із колегами брала участь у освітній подорожі до Литви. Під час одного з тренінгів спробували попрацювати над визначенням спільних цінностей – не змогли домовитись навіть уп'ятьох.
Навесні, під час Всеукраїнської педагогічної конференції Ed Camp визначали спільні цінності для вчительської спільноти. І, виявилось, що це складно, але можливо. Свобода, Любов, Життя. За останні пів року декілька разів проводила "Гру сенсів" на визначення цінностей із старшокласниками. Свобода і Любов – незмінні. До речі, дорослі рідко обирають Свободу”.
Читайте також: Заборонена Україна
Дійсно, багато тем, що зрозумілі всім. Світлана Шабаліна, керівник Центру первинної медичної допомоги міста Бахмут вважає, що якість медицини — це те, що може стати довготривалою ідеєю для України: “Кажуть, на здоров’ї не можна спекулювати. Але тут як раз той варіант, коли саме здоров’я нації повинно бути поставлено на перше місце, як державна політика. Якщо надавати якісну безкоштовну послугу широкому загалу населення — саме це може стати прерогативою для об’єднання країни. Інша справа- якими шляхами ми підемо. Чи моделлю Семашка, яка є дуже дорогою для держави, чи більш економною моделлю сімейної медицини, якою зараз ми намагаємось йти за всіма розвинутими країнами світу. Але сенс повинний бути єдиний: людина в центрі системи, а не система, яка просто використовує людей. Бо в нас зараз, на жаль, інша історія: людина бігає навколо зачиненої системи, якій, по суті, немає жодної справи до проблем та бажань маленького громадянина. Але треба не просто механічно переробляти систему, а робити це прозоро, щоб люди розуміли, для чого та як це робиться. Чому б не зробити це державною ідеєю: відтворити справжню цінність людського життя! Бо зараз ми на прикладі війни побачили, як ця цінність може зневажатися і до чого все це призводить. Але я розумію, що цей процес не буде легким чи швидким, бо бачу, які баталії зараз розгортаються навколо реформи медицини. Треба працювати з населенням: перебудувати образ мислення щодо відношення до свого здоров’я, робити більше для профілактики, щоб людина сама цікавилась, як їй дожити до 60 років без інфаркту чи артрозу”.
Читайте також: Ідея перспективи України
Багато країн будуть свою економіку та навіть національну ідею навколо туризму. Чи можна Україні розпочинати рух в такому напрямку? “Був в моєму житті момент, коли я відчувала єдність країни кожною клітиною – коли Україна приймала Євро 2012. Попри негативну пропаганду на Заході, складнощі та критику підготовчого процесу – ми приймали гостей та вражали їх своєю гостинністю. І саме туризм, в даному випадку подієвий, відіграв свою роль, – вважає Яна Синиця,спеціаліст із внутрішнього туризму, переселенка з Донецька у селище Крива Лука Лиманського району, – Пам’ятаю свої емоції та мрію відчути щось подібне ще раз у житті. Туризм дуже багатоаспектний, у нього є особлива функція – він розкриває місця, розкриває людей, згуртовує їх. В сучасній економіці відчуттів, туризм грає першу скрипку. З нього починається знайомство та перше враження. Це дуже добре , що саме зараз відбувається багато культурних обмінів між регіонами. Ми наче по-новому знайомимося один з одним, ламаємо стереотипи, звертаємо увагу на побут, традиції, обмінюємося досвідом. Для молоді взагалі безліч пропозицій. Але тут є важлива річ – процес має бути взаємним. Щоб гідно відчуватися у гостях треба знати своє коріння, пишатися рідним краєм, знати історію й особливості. А для того треба мандрувати навколо рідного дивану якомога більше. Нещодавно моя шановна знайома з Франківська, яка не має до Донбасу жодних упереджень, сказала , що не видавала б закордонний паспорт людині без доказів, що остання відвідала кожний регіон України. Є сенс, я вважаю”.
Галина Шовкопляс, доцент кафедри світової літератури Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат філологічних наук, докторантка кафедри української літератури і компаративістики, уродженка Донеччини, впевнена: всі державні ідеї починаються зі школи: “Як не дивно, книга Миколи Сумцова "Слобожане", що була написана в 1918 році, не втратила актуальності й досі. Ніби відповідаючи на наші численні питання, харківський професор наголошує на двох проблемах: повернення до свого коріння та українізація школи (у нього – "нижчої , тобто народної, школи"). Вважаю, що сама публікація такої книги і є поверненням до нашого коріння. У передмові Леонід Ушкалов гарно написав: "…сумцовські "Слобожане"звучать закликом, домежно чітко сформульованим через десяток років тут -таки у Харкові , у "Патетичній сонаті" Миколи Куліша: "Українцю, спізнай самого себе!" Щодо української школи, яка тільки має знайти своє українство і виховати нове покоління українців (величезне завдання!),то Сумцов протиставляв "холодну та чужу російську школу" рідній українській школі. То ось велике завдання для всієї педагогічної спільноти: треба повертати школу до теплого й рідного українства. Загалом, повернення Сумцова, про якого ми, харківські студенти, знали, що він – "буржуазний націоналіст", подія знакова. Така, що відкриває шлях до нового руху. Отже, українці, повертаймося до самих себе!”
