В Україні чули про Нельсона Манделу й режим апартеїду, проте його дійсність і злочини лишаються для нас чимось абстрактним. Якою мірою, якщо говорити про досвід Південно-Африканської Республіки, між собою корелюють спадок досвіду насильства та вразливість демократії?
— Апартеїд був системою, сконструйованою в спосіб розділення, класифікації рас. Біле населення мало у своїх руках владу й могло голосувати, чорношкіре було бідним і позбавленим прав, обмеженим у свободі проживання, професіях. За часів режиму, про який мова, будь-який тип політичного протесту був криміналізований, політичні партії чорношкірих заборонені. Одне слово, цілковито репресивний режим, що тривав до 1990-х років.
Корінне населення нинішньої ПАР було колонізоване спочатку голландцями, а потім британцями. Проте сама країна від 1910-го мала власне керівництво. У 1948 році до влади там прийшла біла Національна партія, яка швидко скасувала ті нехай і обмежені, проте політичні права чорношкірих південноафриканців. Так свого часу нацисти класифікували євреїв як негромадян Рейху. Небіле населення не могло купувати нове житло, навчатися в університетах, міжрасові шлюби були заборонені.
Через довгий внутрішній спротив і міжнародні санкції ПАР досягла мирних перемовин, із тюрми звільнили Нельсона Манделу, зняли заборону з Африканського національного конгресу (АНК), комуністичної партії, цілого грона інших партій, які під час апартеїду були заборонені. Наступні чотири роки тривали переговори про створення нової південноафриканської Конституції, у яку зрештою була закладена низка прогресивних демократичних норм, зокрема й ті, що містить Конвенція ООН про права людини. Із цього моменту стартує юридична рівність усіх у ПАР незалежно від кольору шкіри, проте досі даються взнаки 300 попередніх років накинутої економічної нерівності. Дотепер лишається велетенська прірва між багатими й бідними. Багаті зазвичай білі, а бідні чорношкірі.
Читайте також: Саміт БРІКС: що далі?
Президент ПАР Джейкоб Зума надзвичайно корумпований, його дії чимось скидаються на вчинки російських олігархів. Корупція становить небезпеку для демократії в моїй країні.
Країна, яка перебувала в режимі апартеїду, була дуже жорстокою до своїх громадян як на суспільному, так і на індивідуальному рівні. У ті роки легко можна було загриміти до в’язниці незрозуміло за що, як нині в Росії або в СРСР за часів Сталіна.
Не варто думати, що відновлення багатопартійності та демократичного ладу після 1994 року далося ПАР легко. Але прогрес, порівнюючи з попереднім періодом, був разючий. Південноафриканське суспільство стало рівним перед обличчям права й судочинства, проте не завжди рівним у своїх економічних можливостях і прибутках.
Демократичний лад моєї країни сьогодні доволі сильний, бо в ній є потужне громадянське суспільство, вільна преса, тобто елементи, потрібні для пробудження громадянської свідомості. Нині бути письменником, журналістом чи громадським активістом в ПАР безпечно, якщо судити з точки зору політичних переслідувань. Якщо подивитися на південноафриканське громадянське суспільство в часи апартеїду, то воно, хоч як дивно, теж було дуже сильним, навіть попри репресії. Демократичні закони тепер працюють, так само як і демократична Конституція 1994 року, проте лишаються труднощі й проблемні зони. На питання, чи є південноафриканське суспільство демократичним, я відповім ствердно, що так, воно нині саме таке. Президент ПАР Джейкоб Зума надзвичайно корумпований, його дії чимось скидаються на вчинки російських олігархів. Маю на увазі призначення членів його родини на державні керівні посади, намагання змусити державні виробництва працювати на його благо. Багато справ, пов’язаних із цим, розглядає суд і преса. Також Зума всіляко намагається в неправовий спосіб уплинути на парламентаріїв країни. Корупція — це те, що загрожує ПАР і є небезпекою для демократії.
Політики Південної Африки усвідомлюють загрозу від корупційних діянь чинного президента для демократичного ладу країни? Чи намагаються вони знайти правові й політичні важелі для протидії цьому?
— Низка політиків вийшла з АНК саме через незгоду з діями Зума. Парламент країни зовсім недавно намагався застосувати до нього імпічмент. Цю ініціативу не підтримали, хоча кампанія за неї була вельми потужною. Є багато судових справ проти президента, які наразі розглядає суд. Так, він має в себе за спиною силу державної влади, проте йому доводиться воювати з південноафриканським громадянським суспільством, і ця війна нелегка. У суспільстві розуміють: корупція на президентському рівні є ударом по демократичному ладу.
Пропаганда, гібридна війна, корупція, напівавторитарні режими є міцно пов’язаними між собою речами. Чи цікавляться нині жителі ПАР російською агресією щодо України, порушенням міжнародного права, яке вона потягнула за собою, а також глобальнішим виміром цього протистояння? Вони почувають себе частиною цієї загальної історії чи перебувають так далеко, що вона їх не стосується?
— Важливість того, що відбувається довкола, у Південно-Африканській Республіці розуміють дуже добре. Річ у тім, що Джейкоб Зума й Владімір Путін уклали велику угоду щодо співпраці в царині ядерної енергетики. Умови перемовин і сама угода щодо цього провадилися в дуже корупційний спосіб, створюючи ґрунт для велетенських відкатів. Таким чином російське питання вражає південноафриканців безпосередньо. Супроти згаданої угоди в ПАР відбувся широкий громадянський протест, бо проект був надзвичайно дорогий, екологічно небезпечний, вигідний хіба що для тих, хто його підписував. Цікаво те, що до суду було подано індивідуальний позов, який згадану вище угоду припинив. Це не так легко й швидко, проте сталося.
Читайте також: Азійський поворот Кремля: позиції РФ в Індії
Міжнародна корупція й корупція на місцях непокоїть нас. Це геополітичний вплив, якій відчуває моя країна. Власне, корупція — частина історії ПАР, бо влада часів апартеїду теж була дуже корумпованою, а політики займалися індивідуальним збагаченням.
ПАР — це одна з найбільших економік світу, постачальник сировини, зокрема золота, урану, нафти, член BRICS. Це країна, яка поєднує в собі перший і другий світи. Має дуже потужну й сильну банківську інфраструктуру, дуже розвинута в багатьох економічних параметрах. Проте в ній чимало соціальних проблем, які стосуються щонайменше половини її жителів. Так, наприклад, у Бразилії. Розрив між багатими й бідними велетенський, що породжує високий рівень криміналітету, бо інакше люди не можуть заробити собі на прожиття.
Чи була пропаганда за часів апартеїду? Яким є досвід вашого суспільства в протидії цьому явищу?
Моє покоління виросло в оточенні пропаганди. Це був час тотального державного контролю за телебаченням, як це зараз спостерігаємо в РФ. Приватні або альтернативні канали не функціонували. Було кілька провладних видань, а поряд із ними трохи газет, що висловлювали вільніші чи альтернативні думки. Багато з них були закриті й заборонені через цензуру. До початку 1990-х років заборонялося в друкованих ЗМІ повідомляти про те, що триває надзвичайний стан у країні й що цього дня через такі умови вбито, скажімо, 10 осіб. За ці повідомлення журналістів арештовували, а видання закривали. Ситуація дещо подібна до тієї, яка нині в Туреччині. Усе радикально змінилося з кінцем доби апартеїду та з прийняттям нової Конституції. ЗМІ були серед тих, хто боровся проти апартеїду в ПАР.
Протягом останніх років президент Зума та його прибічники започаткували кілька власних телеканалів і газет. Те, що вони показують і друкують, можна назвати пропагандою чистої води. Якість їхнього контенту бажає кращого. Паралельно з цим у нас в соціальних медіа почалися потужні кампанії з агресивного тролінгу, що розпалює расову нетерпимість між білими й чорношкірими. Також стали залякувати журналістів, що пишуть на ці теми. Південноафриканський PEN-клуб як член Спілки редакторів та видавців ПАР звернувся до суду, аби такі практики були заборонені. Велетенською роботою було знайти тих, хто сидить у так званих фабриках тролів. Їх у моїй країні було знайдено й притягнуто до відповідальності. Проте вони вже завдали суспільству багато клопотів, спекулюючи довкола нерівності та соціальних проблем, підливаючи бензину до полум’я, що тліє.
Це для мене приклад того, як можна протидіяти рейковим новинам і пропаганді. Те, чим наповнені соціальні медіа, може бути дуже небезпечним, таким собі аутсорсингом гноблення, фактором, що творить і підтримує соціальний зрив. Також вони можуть бути такими собі димовими завісами, що прикривають реальні дії злочинної влади.
За нинішньої ситуації, коли ми маємо інтернет і гібридну війну, ті міжнародні організації, які покликані захищати права людини, мали б визнати фейкові навини й пропаганду знаряддями війни. Варто було б порушити дискусію, яким чином протидіяти немілітарним знаряддям воєнної агресії?
До цих проблем треба ставитися свідомо. Соціальні медіа можуть нести в собі як позитиви, так і загрози. Я і ті, хто зі мною, працюємо, намагаємося побачити, як діючі правові норми можуть захистити не в інтернеті, а в реальному світі від тих негативних речей, інструментами яких є соціальні медіа. Не забуваймо, що «фабрики тролів» використовують, наприклад, радикальні праві чи Трамп, і багато хто був ними атакований. Потреба протидії таким вчинкам уже назріла. Я обережно ставлюся до законів, що забороняють певні типи висловлювань, тому що цей самий механізм можуть використати проти нас тими ж таки агресивними голосами, яким ми протидіємо. Цікавий момент: хай би там яке минуле, і хоч би хто намагався спекулювати на цьому в ПАР, люди різного кольору шкіри прагнуть знаходити нові способи та методи для того, щоб говорити одне з одним.
Думаю, що американці нині потрохи починають бачити загрозу в тому, що трапилося у них, тобто в приході Трампа до влади. Це швидко відроджує їхнє громадянське суспільство. Тепер час надто турбулентної політичної боротьби, відчуття, що змін на краще вже бути не може. Це саме відчували, думаю, громадяни СРСР, що «сонця більше вже не буде». Проте Радянський Союз розпався та припинив своє існування.
Думаю, що використовувати слово постправда недоречно, бо воно не описує ситуацію довкола коректно. Постправда — це те, що постійно оскаржує дійсність, шукає однієї-єдиної правди, а там, де з’являється оця одна-єдина правда, виникає фундаменталізм. Є в нашому світі ті, хто волає, що «одна-єдина правда лише в нас» і вона, скажімо, дана Богом, тому всі інші голоси мають замовкнути.
Тобто маємо ситуацію, коли з якихось причин уникають вживати слово «брехня»? Це ознака браку певної свідомості чи банальної сміливості суспільства називати речі своїми іменами?
Фейкові новини, наприклад, це взагалі не новини, а брехня. Коли ми вживаємо перше зі згаданих щойно словосполучень, то слово «новини» натякає на те, що інформація, про яку мова, має таку саму валідність, як і те, що називають справжніми новинами. Є новини, справжній репортаж і брехня.
Ідея постправди також із цієї категорії. Право вільного висловлювання, відповідальність за вислуховування того, що кажуть інші, і того, що говоримо, — це процес. Ми толеруємо погляди одне одного, і це створює нам умови, за яких можемо жити поряд. Тролі в інтернеті, ті, що плодять фейкові новини й підтримують ідею постправди, роблять усе, щоби було чути лише їхній голос. Ми маємо їх уривати, підважувати сказане ними. Перевірка фактів крок за кроком, доведення того, що там і там використано й подано неправдиву інформацію, — ось що я маю на увазі.
Має бути сформована чітка мова про те, що відбувається довкола нас і чому саме воно змушує людей протистояти одне одному.
Поняття множинності та толерантності важливі, проте як бути з тим, що ідея мультикультуралізму зазнала краху, зокрема в Європі? 5–10 років тому вона була дуже популярною, а нині про неї майже ніхто не говорить.
— Ми всі маємо поділяти ідею людяності як такої. Будь-кому з нас так само легко завтра стати родиною біженців, як це відбувається із сирійцями. Знаю, що в Україні ви маєте понад 2 млн внутрішньо переміщених осіб. У понеділок ваше життя йде своїм шляхом, у вівторок несподівано вдирається армія, і неважливо, хто ви, бо незалежно від цього змушені втікати, щоб урятувати собі життя.
Після Другої світової війни варто було знову знайти ті втрачені людяність, гуманність. Я живу в дуже багатонаціональному суспільстві з 12 офіційними мовами. ПАР прийняла приблизно 10 млн біженців із Сомалі, ЦАР тощо. Це не далося моїй країні легко. Проте рішення закрити кордони й сказати, що це не наша проблема, не вихід.
Так, є серед південноафриканців такі, що бояться втратити свою роботу через біженців. І цей страх зручно використовують і підживлюють, аби запалити в суспільстві розбрат.
Інтернет називає вас королевою кримінального трилера. В Україні до детективів і кримінальних трилерів ставляться як до своєрідного легкого чтива, що мало спільного має з високою літературою. Обраний жанр — це інструмент, щоб найкраще передати досвід, який ви маєте?
— Я довгий час працювала журналістом-розслідувачем. У процесі цієї роботи накопичилося багато нотаток і глибоких репортажів про злочини та соціальну нестабільність у ПАР. Моя країна має надзвичайно високий рівень злочинів проти жінок. Мені кортіло зрозуміти, чому за умови, коли маємо чудову нову Конституцію, яка вирішила один із найгірших конфліктів на планеті, нам не вдається подолати бідність, рівень злочинності й соціальної напруженості в суспільстві. Після написання низки журналістських репортажів зрозуміла, що можу зафіксувати чимало фактів про те, що відбувається, і пояснити це не лише сухою мовою соціального протистояння та змагання. І тут на допомогу прийшла література, яка давала більше простору для письма, а не зводилася до коротких статей на 2 тис. слів. Під час роботи над літературними творами мені стало зрозуміло, що ті соціальні проблеми, які мають південноафриканці, дуже комплексні й укорінені в їхню історію. Оце ті речі, які я показую у своїх романах.
Читайте також: Російський спрут для радикалів Центрально-Східної Європи
На момент, коли я почала писати в жанрі кримінальної літератури, у ПАР її не було взагалі. Романи про криміналітет пишуть у суспільствах, які дуже стабільні, і часто в них виходить певна фантазія, як-от «Дівчина з татуюванням дракона» Стіґа Ларссона. Така собі вигадка на тему монстрів і зла, фантастична історія. Я намагаюся показати невигаданих героїв, які справді живуть і діють у південноафриканському суспільстві, присутні в тій події, яка називається злочином. Важливо: а чому ж насправді це трапилося? У мене виходять такі собі соціальні портрети.
Ще одна причина писати про ПАР — розгалуженість і диференційованість тутешнього суспільства. Головна героїня моїх творів — біла жінка, що займається розслідувальною журналістикою. Важливі маркери — її стать і колір шкіри. Завдяки своїй роботі вона може потрапити до різних суспільних верств — від найбідніших до найбагатших. Вона так само, як я, порушує одне-єдине питання: чому рівень насильства в Південно-Африканській Республіці такий високий?
Серйозна література розповідає історії видатних і важливих людей, історію з великої літери. Мені цікаво, як звичайні люди живуть в історії їхнього часу.
Для мене злочин — випадковість, що зводить докупи людей, які за іншої ситуації ніколи не перетнулися б. Про ПАР я вже написала п’ять книжок, такий собі більш-менш повний портрет складного суспільства. Коли пишеш новини, то йдеться переважно про негативний бік справи, а от література дає змогу показати стійкість людей, як вони виходять і зцілюють себе після нелегкої ситуації. І це важливо, як і те, що люди таки допомагають одне одному пережити важкі часи та вийти зі складних станів.
Ми спілкуємося з вами після закінчення 83 Міжнародного Конгресу PEN, який відбувся цьогоріч у Львові. Які виклики й завдання для вирішення бачить для себе спільнота тих письменників з усього світу, що належить до цієї організації?
Почну з того, що в повітрі були чутки про виключення російського PEN-клубу з лав міжнародної організації. Цього не сталося. Міжнародний PEN-клуб намагається тримати людей разом і створювати умови для діалогу між ними, робити все можливе, щоб він тривав.
Осередки нашої організації є у країнах із найскладнішою внутрішньою ситуацією. ПАР, як я вже казала, аж ніяк не є суспільством, позбавленим конфліктів. В умовах моєї країни PEN-клуб намагається утримати відкритий дискусійний публічний простір, у якому можливий діалог. Неважливо, на скільки це складно. Нині маємо купу проблем у Туреччині, Росії, Кубі, низці інших країн. Ми робимо так, щоб люди з різними політичним і життєвим поглядами мали місце для ведення дискусії, говорили між собою. Так є з російським PEN-клубом, наприклад.
Складною та напруженою була дискусія довкола свободи слова в Росії і Міжнародний PEN-клуб робив усе, щоб ця розмова тривала. Є речі, які потрібно проговорювати й шукати можливий консенсус. Те, чим ми керуємося в цьому процесі, — це Міжнародна Хартія PEN, яка говорить про те, що література не має кордонів.
Лунають думки, що багато міжнародних організацій, зокрема й Міжнародний PEN-клуб мислять категоріями десятилітньої давності. Чи потрібно, на ваш погляд, реформувати Міжнародний PEN-клуб таким чином, аби він відповідав духові й проблемам сучасності? На це є потреба?
Йдеться про дуже неоднорідну організацію, яка включає 145 країн. Унаслідок цього маємо поліфонію думок і практик стосовно того, як робити щось. Прогнози щодо нашого спільного майбутнього справді не тішать, але не аж такі депресивні, як може видатися. І це робить зусилля організації, про яку мова, ще важливішими.
Не забуваймо, що позаду багато країн мають дуже темні часи, але й через них вдалося пробитися. Якщо так, то ми не маємо відкидати цінність толерантності, свободи слова, уміння слухати та ставитися з повагою до думок інших. Потрібно нести вперед і зберігати цінності гуманізму й людяності.
Як на мене, сьогодні є потреба бути суворими до етики, робити так, щоб суспільства почали говорити про цю річ. Доведеться пробиватися вперед. Якщо кинути цю справу, то для таких дискусій просто не лишиться місця.
Коли мені було 20, мене затримали й арештували. Це сталося в часи найгірших репресій у ПАР, коли по концтаборах сиділо понад 45 тис. осіб. Поліція безпеки знову й знову запитувала у мене на допитах те саме: хто намовив тебе писати, брати участь в демонстраціях? Моя відповідь була простою і правдивою: ніхто, я вийшла на демонстрації, тому що те, що ви робите, неправильне. Це було рішення, підказане моїм сумлінням. Мене засудили до смертної кари. Своїм тюремникам на всі їхні запитання я відповідала, що ніхто сторонній не намовляв мене, а лише власне відчуття етичності, того, як речі мають відбуватися у світі. «Якщо за це ви хочете позбавити мене життя, то я нічого не можу зробити, щоб змінити себе», — казала я тим, хто мене ув’язнив.
Нині мені 50. Минуло багато часу з тих подій, але виявилося, що я була права. Ні, не всім пощастило пережити репресії, проте відчуття етичності, того, що правильно, а що ні, у всіх нас було. Ті, хто нині вдається до пропаганди, відверто бреше, підживлює постправду, розхитує це почуття в собі, проте це не значить, що вбиває цей інстинкт у інших. Це нелегко, проте нескладно.