Колоніальні імперії супроводжували розвиток Європи протягом кількох століть. Провідні європейські країни в XVI–XIX століттях — Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди — мали свої колонії в Азії, Африці, Америці та Океанії. Окреме питання — колонії на теренах самої Європи. Деякі дослідники такий феномен заперечують, але Карл Маркс чомусь називав Ірландію першою історично колонією Великої Британії…
Значною мірою якісний стрибок в економічному розвитку Західної Європи починаючи з XVII–XVIII століть було забезпечено саме завдяки цим заморським територіям. Країни Східної Європи колоній за морями не мали… Цікаво, що й нині величезні потоки чи то біженців, чи то переселенців із країн третього світу до Європи спрямовуються переважно до колишніх метрополій, враховуючи культурну та мовну специфіку. Приміром, люди з франкофонних територій Африки прагнуть потрапити до Франції та Бельгії, де не матимуть мовних проблем, люди з англомовних територій їдуть до Британії тощо. Ставлення європейців до мігрантів зумовлене, зокрема, їхнім комплексом провини за своє імперсько-колонізаторське минуле. А жителі Східної Європи, що такого минулого не мали, не можуть збагнути, чому вони повинні розплачуватися за давні гріхи своїх західних сусідів і колег по Європейському Союзу…
Чимало країн світу мають обтяжену колоніальними обставинами минулих віків політичну спадковість, яку з різним успіхом намагаються подолати. Дискусійним лишається питання про так звані континентальні колоніальні імперії: Австро-Угорщину, Османську та Російську. Проте якщо виходити зі спільних для всіх таких імперій критеріїв, як-от нееквівалентний економічний обмін (між Британією та Америкою, що й покликало до життя рух за незалежність в американських колоніях, між Британією та Індією, між Росією та Сибіром, що дало підстави сибірському автономістові Ядрінцеву написати програмову книжку «Сибір як колонія» тощо), особливий порядок управління (колоніями управляли за іншими нормами, ніж метрополією), дискримінація корінного населення в різних сферах життя, брак відносно самостійних форм місцевого самоврядування, мало не всебічна залежність від метрополії, то, незважаючи на суттєві відмінності між морськими й континентальними колоніальними імперіями (де колонії переважно не відділені географічно від метрополії), доведеться визнати, що в обох випадках мова про різні вияви того самого класу явищ.
І тут неминуче постає питання про Україну. Чи була вона колонією Російської імперії? З цього приводу досі точаться вельми гострі політично забарвлені дискусії. Люди, налаштовані проросійськи, рішуче відкидають тезу про колоніальність України. На їхню думку, українці були співтворцями імперії росіян, а не жертвами російської колоніальної політики.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Звісно, люди, налаштовані україноцентрично, не сумніваються, що Україна понад 300 років була однією з колоній Росії. Тут був і залишався (треба визнати, аж до 2014 року!) нееквівалентний економічний обмін, про який у 20-ті роки ХХ століття український економіст Волобуєв на сторінках партійного журналу опублікував статтю, у якій переконливо довів, що УРСР у складі Радянського Союзу є об’єктом економічного колоніального визиску з боку союзного центру, фактично економічною колонією Москви. Цю статтю партійні інстанції потрактували як український економічний націоналізм, а в лексиконі партійних бонз з’явилася нова політична лайка — «волобуєвщина».
В Україні («Малоросії») був і особливий порядок управління, який відрізнявся від решти імперії (скажімо, російських чиновників не відправляли до російських губерній на русифікацію цих територій, а герой російської сатиричної літератури Козьма Прутков заявляв: якщо всі його справи в Росії закінчаться невдало, то він «поєдєт на обрусєніє Волині»).
Між іншим, у XIX столітті в імперії було винесено постанову про підвищення пенсій тим російським чиновникам, які після закінчення терміну їхньої служби в «Малоросії» не повертатимуться до корінної Росії, а залишаться на «обрусєніє края»… «Обрусять» споконвічно російські території не було потреби…
Цього, на думку імперського центру, потребували лише колонії: Центральна Азія, Кавказ, Україна, Балтія тощо.
Протягом колоніального панування в колоніях відбуваються очолювані метрополією фундаментальні зміни політичного, ідеологічного та демографічного характеру, що й після унезалежнення лишаються потужним деструктивним чинником. Хоча заради справедливості треба визнати, що інколи й конструктивним. Приміром, США змогли уникнути диктатур і хунт значною мірою завдяки успадкуванню могутніх парламентських традицій колишньої британської метрополії… А на південь від Ріо-Гранде, у Латинській Америці, Іспанія та Португалія таких традицій не залишили, бо самі їх не мали. Тому іспанське слово «хунта», що є цілком безневинним і означає просто «раду», стало у світі символом диктатури військових, бо майже всі латиноамериканські країни пройшли через таку систему правління. Скажімо, Болівія за майже 200 років незалежного існування пережила понад 180 воєнних переворотів і відповідно хунт.
Під час колоніального правління формуються цілі верстви прихильників імперського центру, які не мислять себе без управління метрополії. Цікавий випадок продемонструвала португальська колонія в Тихому океані на Східному Тиморі вже в наш час (друга половина ХХ століття). Коли Португалія пішла з острова, значна частина його населення зі зброєю в руках підтримала агресію й анексію з боку Індонезії: нехай хоч індонезійська метрополія, якщо не португальська…
Проблема колоніальних рецидивів виникала майже скрізь. Вирішувати її намагалися по-різному. Наприклад, у США ухвалили норму, що тільки уродженець Сполучених Штатів може стати президентом країни, щоб якийсь підданий британської чи іншої європейської корони не проліз у Білий дім і не спробував відновити колоніальну залежність.
Читайте також: Карл Шлеґель: «Ми маємо битися за те, щоб Україна знову опинилася в центрі уваги у європейських справах»
У постколоніальних країнах тривалий час зберігалася культурна, духовна залежність від колишніх метрополій (приміром, нікарагуанський поет Рубен Даріо, чілійські поети Ґабріела Містраль і Пабло Неруда, та й багато інших мали спочатку прославитися в Мадриді, Лісабоні, Парижі та інших європейських столицях, щоб їх визнали вдома).
Чи не найбільшими проблемами нових незалежних держав були несформованість націй (етнічна маса) та гетерогенність населення. Щоб змусити ті неструктуровані маси триматися купи, потрібна була добре організована й гранично дисциплінована сила. Такою в постколоніальних державних утвореннях є лише армія. Саме армії в колишніх колоніях виступали гарантами від повернення в колоніальне минуле й стримували колаборантські верстви населення від спроб дестабілізації країн в інтересах повернення попереднього статусу. Та і європейські держави тривалий час були не проти відновити свої колоніальні імперії на втрачених землях (такі спроби на теренах США на початку XIX століття робила Велика Британія, а на теренах Перу та Мексики в середині XIX століття — Іспанія та Франція). Практично всі латиноамериканські країни пережили добу військових диктатур з обмеженнями прав і свобод, хоча ті режими були дуже різними — від украй реакційних до вельми прогресивних. У цьому сенсі варто згадати владу генерала Хуана Домінґо Перона в Аргентині після Другої світової війни, коли генерал спирався на сильну підтримку широких верств населення, насамперед профспілок, провадив політику обмеження олігархату та реалізував соціальні проекти.
Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні?
Його режим можна назвати озброєним популізмом. Проте Перонові не вдалося забезпечити наступність влади й сталий розвиток країни. У державах, які можна назвати периферією західного світу, демократичні перетворення нерідко неможливі без «сильної руки». Саме вона часто виступає головним промоутером модернізації. Водночас згадаймо, що тоталітаризм у Європі народжувався не з диктатур, а з «демократії без берегів»: із хаосу, свободи й лібералізму. Із Лютневої революції в Росії 1917 року народилася перша у світі тоталітарна держава більшовиків, із відносної демократичності Італії короля Віктора Емануїла — фашизм Муссоліні, а з демократичної безладності Веймарської республіки — нацистська диктатура в Німеччині. Це не апологія диктатур, а запрошення до роздумів…