«Ох… який ти худий став, сивий. Як змарнів… Братику!!!» — тихим голосом каже старенька жінка. Вона роздивляється невеличку фотографію на телефоні. Руки тремтять, в очах сльози.
Галина Іванівна дізналася про зникнення свого брата Олексія Сизоновича випадково. Узимку цього року через соцмережу «Однокласники» вона з’ясувала, що Олексія можуть утримувати в Ростові-на-Дону. Згодом їй зателефонувала невідома жінка. Відрекомендувалася Оксаною, волонтеркою. Вона повідомила, що брат Галини може перебувати на території РФ, і запропонувала зустрітися з адвокатом, щоб допомогти.
«Що мені лишалося робити? Ми підписали договір. Я розуміла, що брата в Росії засудять. І влітку в новинах на одному з телеканалів мій чоловік у телестрічці прочитав, що Олексія Сизоновича засудили в РФ на 12 років за нібито підготовку терактів», — каже Галина. І зауважує: волонтерка Оксана час від часу й далі виходить на зв’язок, однак деталей про себе та свою діяльність не розповідала.
Ми сидимо з нею біля невеличкої хати на Київщині. Вона згадує брата, час від часу плаче. Розповідає, що востаннє з ним спілкувалася на початку березня 2015-го.
Читайте також: План по «диверсантах»
«Мій брат працював якийсь час шахтарем на Луганщині. Потім жив на Київщині. А приблизно 2010-го чи й раніше знову повернувся до Луганської області оформити собі пенсію. І йому чи то стажу не вистачало, чи щось ще — він там лишився. Знайшов собі жінку. Її звали Людмила. Як згодом виявилося, була проросійською. Приїжджав до нас восени 2014-го, уже коли війна на Сході тривала. Казав, щоб зв’язок із ним підтримувала через його дружину, бо мав якісь проблеми з телефоном. Востаннє ми з ним нормально поспілкувалися в новорічну ніч 2015-го, трохи посварилися через українських політиків. Потім він мене привітав із 8 Березня. І все. На цьому зв’язок урвався», — заспокоївшись розповідає Галина.
Каже, що не раз намагалася дотелефонуватися до дружини, із якою її брат мешкав у Сорокиному (колишній Краснодон), однак марно.
«Я час від часу телефонувала їй. І 2015-го, і 2016-го. І цього року. Дізналася, що вони з чоловіком посварилися. Думаю, через політику. Бо, як Людмила повідомляла, він жив окремо від неї, у літньому будиночку. Згодом її номер став «недосяжний». А коли у 2016-му я намагалася на нього телефонувати, оператор сказав, що «такий номер не обслуговується». Хтозна, може й тієї Людмили вже в Краснодоні немає», — бідкається жінка.
В обвинувачення російських «правоохоронців» не вірить. Каже, попри свою проукраїнську позицію, Олексій навряд чи планував теракти, як це намагаються подати в РФ.
Читайте також: Бранці в РФ: Рік без обмінів
«Йому був 61 рік. Так, він свого часу служив в Угорщині, здається, танкістом. Потім працював шахтарем, згодом десь ремонти по хатах робив. Був принциповим. Так, міг чимось обуритися, насваритися, плюнути, врешті-решт. Але щоб якісь теракти скоювати, то це точно не про нього», — розповідає Галина. І додає: її здивувало, що Олексій відмовився подавати апеляцію до російського суду.
«У мене багато сумнівів, що мій брат вірить у те, що якийсь Путін його помилує. Підозрюю, що його хтось «переконав»: або наговорили йому чогось, або силу застосували», — розказує жінка, перебираючи папери: звернення до консулів, договори з адвокатами, консульські відповіді тощо.
Історія Олексія Сизоновича мало чим відрізняється від інших, пов’язаних із політичними в’язнями. Україна про нього дізналася від Громадської наглядової комісії Росії, коли один із її членів раптово наштовхнувся на Олексія в одному з місць несвободи. З’ясувалося, що українському пенсіонерові інкримінують підготовку теракту в Ростовській області РФ і чи то спробу, чи то підрив поїзда на території «ЛНР». Версія російського слідства подібна до справжнього бойовика: у «ЛНР» Сизоновича нібито під час закладки вибухового пристрою спробували затримати бойовики, однак пенсіонер утік від них, стрибнувши в річку.
Згодом його затримали російські прикордонники за нібито спробу нелегально потрапити до РФ. Що, як в історії з Надією Савченко, може свідчити про співпрацю бойовиків і російських спецслужб. Також, як переконують росіяни, чоловік нібито планував теракти на залізничній станції Ліхая та в містечку Кам’янськ-Шахтинську в Ростовській області. Суд відбувався швидко: українцю винесли вирок фактично за два засідання. Як розповів «Громадському радіо» журналіст Владіслав Рязанцев, це рекордний строк для таких справ. За його словами, Сизонович під час суду від подачі свідчень відмовився, а вся справа побудована на зізнаннях пенсіонера-шахтаря під час досудового слідства. Бойовики «ЛНР», які нібито намагалися затримати Олексія, свідчень у суді не давали, що також викликає подив, зважаючи, як наголошує Рязанцев, на боротьбу російських судів за кожного свідка. Натомість обмежилися 60-хвилинним зачитуванням протоколів. Врешті, Сизонович отримав 12 років тюрми та штраф 250 тис. руб.
Найперше, що потрібно бранцю за російськими ґратами, — надійний адвокат, який допомагатиме підтримувати політв’язню зв’язок із зовнішнім світом, надаватиме юридичну й, що важливо, моральну підтримку. Адже рішення суду першої інстанції, у цьому випадку — Північнокавказького окружного військового суду Ростова, можна оскаржити в апеляції. І така процедура потрібна, щоб у боротьбі за своїх громадян Україна в подальшому мала змогу вийти на міжнародний рівень, зокрема до Європейського суду з прав людини.
Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним
«Один з адвокатів, який входить до наглядової комісії, зміг потрапити до Сизоновича мало не останнього дня подачі апеляційної скарги. Він допоміг Олексію безплатно скласти короткий текст апеляції. І загалом не наполягав на своїй подальшій участі у справі. Але ми поспілкувалися з цим адвокатом, стало зрозуміло, що він притомна людина й у нього ґрунтовний підхід. Він погодився представляти Сизоновича в апеляції. За свою роботу просив не так багато — 30 тис. руб. (15 тис. грн), що, порівнюючи з іншими захисниками, доволі скромна сума. Усю інформацію про адвоката ми передали до нашого МЗС. Вони нібито зустрілися з ним, а далі почалося щось незрозуміле», — розповідає Марія Томак, координатор Медійної ініціативи за права людини. За її словами, українське зовнішньополітичне відомство не погоджувалося, але й не відмовлялося від адвоката для Сизоновича.
«МЗС начебто думало над цією проблемою. Однак нічого конкретного нам не казали. Відповідно правозахисники й не шукали грошей, оскільки сподівалися, що Міністерство таки взялося за цю справу. Українська Гельсінська спілка вже готувалася подавати скаргу до ЄСПЛ. Утім, на початку вересня мені телефонує адвокат і каже: «Зміг потрапити до Сизоновича як член наглядової комісії. Він відмовився від подачі апеляції», — обурюється Томак. Вона наголошує: нині Сизоновичу допомогти майже неможливо.
«МЗС пропустив строки апеляції. Якщо їм не подобався адвокат, якого знайшли, можна було підшукати іншого, ми ж не наполягали на конкретних кандидатурах. Однак час утрачений. Наймати Олексію нового адвоката запізно. Йому просто немає що робити в російських судах, а в міжнародних і поготів. Відмовою від апеляції Сизонович визнав вирок», — наголошує Томак.
Власне, у конкретній історії склалося так, що через пропущені строки подачі апеляції Україна може втратити одного зі своїх бранців Кремля. МЗС намагалося пояснити ситуацію, мовляв, це сам адвокат відмовився захищати ув’язненого. Однак із цією думкою не погоджуються.
«Після відмови Сизоновича від апеляції були закиди від МЗС, нібито адвокат сам відмовився. Але той ні від кого не відмовлявся. Він навіть не підписав договір з Олексієм, ми очікували на рішення МЗС! Ситуація виходить доволі абсурдна», — скаржиться Томак.
Читайте також: В'язні Кремля: сім кіл звільнення
Водночас якщо говорити про роль українського зовнішньополітичного відомства, то в окремих справах воно показує себе зі значно кращого боку. Наприклад, у справі Карпюка й Клиха. Там МЗС узяло на себе поїздки родичів і свідків до суду в Росію. Крім того, відомство спільно з донорами та родинами бранців профінансувало адвокатів. На додачу воно ж зараз оплачує адвоката Кольченка.
«Співпраця між родичами бранців Кремля та державою є. Але питання в тому, яка вона. Раніше ми дуже сподівалися на Службу безпеки України. Було враження, що СБУ — це структура, яка може вирішити багато питань. Ті самі обміни чи розшуки. Однак це відомство від нас відхрестилося взагалі. Воно не займається політв’язнями, хоч би які заяви із цього приводу вони робили. Ну, наприклад, там не знають точної кількості таких людей. Говорять про «десяток», а їх уже за п’ять десятків», — розповідає Ігор Котелянець, координатор об’єднання родичів політв’язнів Кремля, брат «кримського диверсанта» Євгена Панова.
Після розчарування в Службі безпеки родичі покладали великі сподівання на зовнішньополітичне відомство. Однак виявилося, що інструментарій і коло повноважень МЗС у проблемі бранців Кремля доволі обмежені: воно не може самостійно вести перемовини, не може самостійно займатися обмінами. Натомість це міністерство має можливість працювати на міжнародній арені. Щоправда, теж доволі скромно.
«МЗС закидає усіх, кого зможе, нотами протесту. Як-от нещодавно з вироком Ахтему Чийгозу було. Може подати сигнал до ЄС. Він, своєю чергою, також може зробити якесь звернення. Однак Росія на ці заяви, ноти, резолюції жодним чином не реагує. Ми намагалися зустрітися влітку з представниками ЄС, коли був саміт, робили акцію під Адміністрацією президента. Але все завершилося словами. До нас вийшов пан Туск і сказав, що в ЄС «занепокоєні й закликають РФ звільнити політв’язнів». Та й по тому», — обурюється Котелянець.
Він додає: родини бранців Кремля зустрічалися також із представником ЄС в Україні Гьюґом Мінґареллі, однак і це не дало відчутних результатів.
«Коли об’єднання родичів політв’язнів зустрічалося з Мінґареллі наприкінці серпня, він навіть нас не пам’ятав, хоча ми контактували раніше. Складається враження, що наші звернення просто не беруть у роботу. Аби щось змінилося, має бути активна позиція України. Наприклад, наша держава заявляє: «Такі-то й такі-то люди незаконно утримували й судили українських громадян, ось докази. За цими доказами ми почали кримінальні провадження, подивіться, як їх розслідують. Просимо підтримати нас санкціями проти цих людей». Однак ми такої роботи не бачимо. А щодо МЗС, то воно робить усе, що може, згідно з обов’язками й інструкціями. Щодо консулів тут узагалі без нарікань», — запевняє Котелянець.
Читайте також: Кримські тюрми. Як забрати в’язнів з окупації
Допомогти вирішити ситуацію міг би уповноважений президента, який займався б питаннями бранців Кремля. І родини політв’язнів говорять про це не перший рік. Однак відчутного прогресу поки що не видно. Що ж до Мінської контактної групи, то вона більше працює над проблемою війни на Донбасі. А питання українців, ув’язнених у Криму або в Росії, не порушуються. Фактично для цієї проблеми немає власного переговорного майданчика. Родини ж ув’язнених останніми місяцями розчаровані. Наголошують: усередині країни їх не чують, вуличні акції, здається, також втратили дієвість. І водночас деякі політики встигають піаритися на цій непростій темі. Яскравий приклад того — візит нардепа Вадима Рабіновича до Миколи Карпюка.
Також попрацювати на вирішення проблеми могло б ухвалення спеціального закону про статус політв’язнів. Утім, вже третій рік як вона очевидна, а цього досі не зробили. Нині Міністерство з питань тимчасово окупованих територій готує такий законопроект, однак до нього виникає багато запитань. Зокрема, щодо того, за якими саме критеріями визначатимуть, хто є політичним в’язнем у РФ, а хто ні.
«Ми передавали зауваження до МінТОТ. Основне стосувалося визначення поняття «політв’язень». Оскільки за нинішнім документом такими можуть визнати лише частину бранців. І навіть не факт, що під це визначення потрапить, наприклад, Карпюк. Нам сказали, що законопроект ніхто не переподаватиме, під визначення «політв’язень» потраплять усі, а правки внесуть перед другим читанням», — розповіла Томак.
Правозахисники додають: мали інше бачення такого законопроекту.
«У нас була пропозиція ухвалити закон про статус захищених осіб. Щоб там були і політв’язні, і військовополонені. Ми очікували, що президентський законопроект, у якому замінюють назву «АТО», передбачатиме визначення «міжнародний збройний конфлікт на Донбасі». І цей законопроект про захищених осіб був би гуманітарним доповненням, у якому були б спеціальні доповнення і щодо військовополонених, і щодо політв’язнів. Але ми не знайшли підтримки. В Адміністрації, як я розумію, трохи інший підхід», — ділиться думками Томак.
Із нею згоден і Котелянець: «Законопроект сирий. Основна претензія — критерії, за якими визначатимуть статус ув’язненого з політичних мотивів. За інформацією, яку я маю, станом на початок серпня під визначення законопроекту потрапляло з десяток людей. Але, вибачте, із Сизоновичем і Павлом Грибом їх у нас уже п’ятдесят! Хоча насправді бодай би вже й такий документ проголосували в першому читанні. Бо ж там передбачена і допомога родинам, і допомога в реабілітації, і відшкодування. А правки можна було б внести перед другим голосуванням».
Утім, і цей законопроект поки що не дійшов до зали засідань Верховної Ради. Родини ж бранців Кремля і далі очікують на конкретику від владних структур. Зокрема, і відповіді на запитання: як і коли звільнять «політичних», засуджених Росією? На жаль, відповіді на нього поки що немає. Владні структури натомість уникають конкретних слів, киваючи то на непублічну дипломатію, то на мінський процес, то на адміністрації двох президентів.