Я відчиняю двері справжнього андеграундного, єдиного в місті, закладу з хіп-хоповою тусовкою. Надворі 2003 рік. Власне, щоб дістатися дверей, треба піднятися на другий поверх прямо через будівельний майданчик. Перил на сходах нема, ще й арматура стирчить, м’яко натякаючи: «Пацан, не жартуй зі мною. Багато не пий». «Окей», — кажу я, дев’ятикласник, арматурі у відповідь, і відчиняю двері. Перше, що бачу і розумію, то це те, що треба ухилитися. У 10 см від мого носа пролітає попільничка й успішно врізається в стіну. Починаються з’ясунки. Коли всі на широких штанах і в приміщенні «качає» реп, вони можуть ставатися тільки з двох причин. Перше — хтось когось кинув на драп. Друге — хтось у когось украв музику. Власне, у нашому випадку відбулося друге. У процесі касету з музикою розтрощили, а обидві сторони конфлікту накидалися дешевим бухлом під звуки Cypress Hill. Ще там, у тому місці, Запоріжжя мені сказало: «То що, малий? Ти готовий? Ти готовий відчувати мій андеграунд і мою культуру? Дихати одним повітрям зі мною (і це найгірше з того, що я тобі запропоную, — повітря), відчувати місця сильної енергетики й закохуватися? Готовий?».
Власне, свою відповідь Запоріжжю я дав не відразу. Не в тому клубі без вивіски, який між собою ми називали «Україна», так як на транспортній зупинці «Універмаг «Україна» і була вся ця богадільня.
Я сюди тільки-но переїхав, я в тусовці з баскетболістами. І вона класна. Крім баскетболістів, там є кілька боксерів, що робить наші шанси на виграш у матчі між районами значно більшими. Ще там є кілька хлопців із тусовки циган, що робить цю тусовку гнучкою і дає певний імунітет перед «старшими» району. Я грав у стріт-бол, увечері слухав у дворах, як під гітару читають реп. Мені поки що все подобалося. Але дати чітку відповідь Запоріжжю я був не готовий.
Читайте також: Запоріжжя. Кічкас. Кічманавт
Через п’ять років я докурюю цигарку під Палацом культури енергетиків. І, насправді, я досі думаю, що його назвали на честь редбулів чи бьорнів, а не на честь працівників енергетичної галузі. Хоча цей палац був розташований упритул до ДніпроГЕСу. У цьому палаці культури цього вечора відбувається шабаш справжньої контркультури. Тут не літають попільнички й не чути Cypress Hill. Але є найкрутіші андеграундні рок-банди міста й вони замутили вечірку. Ну а оскільки я зі своїм багажем знань про реп удало перекочував у рок-тусовку, то таке паті пропустити не можу. Найпопулярніший коктейль, який, ясна річ, наливають під прилавком ті самі люди, які є ведучими й музикантами цього шабашу, називається «якась собака». По-моєму, це просто горілка з сіллю і майстер-фруктом. Але це не робить його менш смачним. Пиво можна купити в чергової бабці-охоронниці. Воно є тільки одного сорту, холодильник не працює, здачі бабця не дає. Саме це — головні складові контркультури. Мені все страшенно подобається на той момент. Передусім музика. І атмосфера. Атмосфера завжди вирішальна. Я виходжу на двір. Ноги ледве слухаються. Я дивлюся на підсвічену дамбу ДніпроГЕСу. Нею я пішки йтиму не раз, а значно пізніше бачитиму її з неба. Але небесне Запоріжжя буде пізніше. Ці п’ять років я детально вивчаю підземне контркультурне місто. І воно знову до мене звертається: «Ну що, малий? Ти надумав? Ти готовий бути зі мною?».
Тоді я вже мав відповідь. Усі міста — це тільки в третю чергу архітектура й у другу — екологія. У п’яту — благоустрій і приблизно там само кар’єрні перспективи. А от атмосфера… Ця річ не продається й не купується. Вона або є, або її нема. І от тоді, коли я це зрозумів, у мені щось зламалося. Або навпаки запрацювало. Рівно так, що я твердо й чітко уявляв і бачив: із цим містом мені йти одним шляхом. Його андеграундна культура мені імпонує, і вона мене прийняла. Через кілька років я й сам робитиму літературно-музичні тусовки, але на цей момент я задоволений тим, що маю.
Коли ти відчуваєш себе в цьому місті своїм — це багато чого вартує.
Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро
Періодично ці тусовки ставали виїзними й ми прекрасно проводили час на Хортиці, яка, безперечно, є енергетичним центром і стовпом усього регіону. І вже через 10 років я дивився на ці місця з висоти пташиного польоту за допомогою мого першого квадрокоптера.
Із висоти воно все не таке. Усе красивіше й чистіше, усе вишуканіше й гармонійніше. Але водночас і створює певну містику.
Наприклад, я завжди знав і десятки разів чув, що капище Обсерваторія на острові схоже на людський слід із неба. Із супутників це видно, але якісно та яскраво я зміг роздивитися, коли сам робив знімки. І так я почав бачити трішки інше Запоріжжя.
Ну так, думав я собі, з висоти не видно бруду, сміття, надбання дикунського відпочинку. Із висоти видно дещо інше. Щось таке, що змушує тебе краще розуміти своє місто. Ну і, як наслідок, примушує берегти ці шматки землі, що занапастила промзона своїм повітрям.
Читайте також: Маріуполь. Карнавал. Колода
А якось я закохався у «Скіфський стан», що на тій самій Хортиці. Першу повноцінну екскурсію мені там провів наш «кіборг», що був гранатометником у Донецькому аеропорту. Славко Зайцев уже демобілізувався, війна триває, а він нагадує, чому його позивний — «Хортиця». Розказує нам про зібрання кам’яних баб і про кургани. Водить стежками, недосяжними для пересічного туриста. Зізнається, що висаджує дуби щороку. А я собі далі думаю, що це як андеграундний хіп-хоп чи рок-н-рол. У тому розумінні, що атмосфера й енергетика найголовніші.
І чомусь мені завжди здавалося, що Запоріжжя було прокляте за совка та совком. Що його не любили саме за атмосферу й енергетику. І совок залишив чимало архітектурних надбань, які є предметом дискусій досі. Так, я вперше вже у 2016 році побачив з висоти будинок у формі букви «С».
Читайте також: Ужгород: місто неузаконеної любові
Є місцева страхачка: нібито, коли будували цей «круглий будинок», він мав бути початком слова «сталін». Або от є в нас у місті ще так званий п’яний будинок. І масштабно я все це побачив, хоча, правильніше сказати — пережив, уже коли сам пілотував і знімав ці будинки для телепроекту. Усе воно створює незабутнє доповнення місцевої енергетики.
Сьогодні місто енергетично змінилося. Так, величезний внесок зробили самі люди. Відчувати це я почав на Майдані. Уже зараз розумію, наскільки суспільство тут здатне трансформуватися, об’єднуватися, сваритися й знову об’єднуватися. Яке воно неоднорідне.
Сьогодні весь андеграунд став цивілізованішим. І це радше на жаль. Але тепер тут є місця, де я можу зустріти тих самих учасників «підземного життя» в адаптованих до сьогодення пабах чи кафе (хоча частіше — в Instagram, що не має до енергетики міста жодного стосунку). Так, є місця, де невід’ємний пазл місцевого колориту (я кажу про гопників) буде завжди. Однак є й місця, які не соромно показати туристам із будь-якими смаками. Ідеалізую? Можливо!
Однак урбан — це такий собі привид, який літає й трансформується. Сьогодні для мене дух міста — це не абстракція. Це якийсь привид, який раніше дерся зі мною через арматуру в андеграундний клуб. Потім пив зі мною у рок-клубі. Пізніше літав зі мною на дроні. Сьогодні, мабуть, вирішив, що є ті, кому він потрібніший, ніж мені. Напевно, він десь у барбершопі затягується вейпом із людьми, молодшими за мене. Чому не зі мною? Бо свою відповідь на головне запитання я дав. Так, я був готовий жити з цим містом. Зрештою, якщо навіть колись так станеться, що я його покину, то воно не покине мене. І я впевнений, що, сидячи з дружиною будь-де, ми згадуватимемо, як це місто вплинуло на нас. Його можна багато за що ненавидіти. Але тільки сильні й упевнені люди покохають його так, що дух міста з часом їм стане не так уже й потрібен.