У середині серпня в Україні стартують чергові змагання «Ігор Героїв». Це соціальний проект спортивної реабілітації поранених учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю. Рік тому його заснував Євген Коваль. Учасники, а їх вже більше 100, тренуються в різних містах (Дніпро, Одеса, Львів, Харків, Київ) у професійних та аматорських залах для CrossFit. А потім з’їжджаються на змагання. Мета «Ігор Героїв» – показати, що люди з інвалідністю на візках, із протезами мають сили і хочуть займатися спортом. Організатори очікують, що у літніх «Іграх Героїв», які проходитимуть у Херсонській області, візьмуть участь щонайменше 35 людей.
«Тиждень» зустрівся із Юрієм Дмитренком – одним із перших учасників «Ігор Героїв», ветераном АТО, військовослужбовцем 54-го окремого розвідувального батальйону. 11 липня стало відомо, що Юрій також представлятиме Україну на Марафоні Морської піхоти восени у США. Бігтиме 10 кілометрів із протезом.
Він щойно закінчив тренування зі спортивної стрільби. Займається на додачу до щоденних тренувань із CrossFit. Гребля, підтягування, піднімання штанги, кидання м’яча допомагають тримати у формі не тільки тіло, а й мозок. Юрію у грудні виповнилося 23 і вже півтора року він живе зі своєю новою ногою – сучасним протезом.
Про поранення. «Поранення я отримав 17 березня 2016 року. На той момент ми були на позиціях біля Гнутового під Маріуполем. Наш підрозділ займався розвідкою тих територій, прочісуванням сірих зон, спостереженням. І одна з наших розвідгруп прочісувала сіру зону і потрапила у засідку. Вони були дуже близько до поста ворога. Підірвались на міні і їх почали обстрілювати. Один хлопець зміг зв’язатися з нами. Він подзвонив мені на мобільний. Пояснив ситуацію. Я спочатку не зрозумів. Він просто сказав, що підірвалися на міні. Тихим голосом говорив. Я навіть не зрозумів, що він був поранений. Взагалі в голову не приходило, що вони можуть бути поранені. Бо для нас стандартна ситуація «підірвалися» – це означає зняв розтяжку, десь заліг, тебе обстрілюють, почекав, прикрили свої і ти виповз. Ми з іншою групою поїхали їх евакуйовувати. Доїхали до нашого поста. І вже пішки до них добирались. Основна група обійшла, а я збоку прикривав. І зайшов на протипіхотне мінне поле і підірвався. Це великий міф, що кажуть що больовий шок і нічого не пам’ятаєш, нічого не болить. Чітко пам’ятаю, що я швидко біг. Намагався якнайшвидше добігти до своїх з краю посадки. І в якийсь момент я відчув дуже сильний вибух, удар в ногу. Таке ніби кувалдою по п’ятці. Підлетів, впав. Відразу дуже сильно почала боліти нога. Я зрозумів, що якась проблемка».
Читайте також: Яна Зінкевич: «По-справжньому ПТСР почнеться років через п’ять»
До найменших деталей Юрій розповідає як сам собі надавав допомогу. Наклав два джгути, забандажував рану, на яку, у перші хвилини навіть дивитися боявся.
Про першу допомогу. «Я знаю багатьох хлопців, які самі собі надавали допомогу. Це від людини залежить чи зможе вона. Як виявилося, мені було нормально собі надавати допомогу».
Надавати домедичну допомогу самому собі Юрія вчили інструктори організації «Захист патріотів». Парамедики не тільки навчили військових, а й забезпечили необхідними сучасними засобами зупинки крові. Юрій потім не раз після травми згадував набуті навички, які допомогли йому у потрібний момент не втратити свідомість, вижити та доповзти до побратимів, які потім і відвезли його до шпиталю.
Про евакуацію. «Пам’ятаю, як знайшов найближчу ямку від колеса автомобіля. Схоже колись давно по багні по дощу хтось проїхався. Туди ліг. Чекав поки перестрілка закінчиться. Потім почав трохи повзти. Періодично розвертався, дивився назад. Насправді дуже важко повзти з таким пораненням. По відчуттю це так ніби хвилин десять повзеш. Розвертаєшся, а ти тільки метрів п’ятнадцять проповз. Он та ямка, на якій підірвався. Сил дуже мало і вони швидко втрачаються. Руки, ноги німіють. Потім побачив свою групу. Їх було четверо і ще двох вони несли. Я сказав – продовжуйте нести і віддав їм свою зброю. Пробував сам далі повзти. Тоді один з тих, що ніс повернувся по мене. Взяв мене під руку. Я намагався трошки однією ногою відштовхуватися. Пройшли ми метрів п’ятсот і побачили, що за нами їде БТР».
Читайте також: Мартін Брест: «Поки народ не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде»
Побратими витягли Юрія з передової, йому зробили перші операції у Маріуполі, потім у Дніпрі. Коли вже стан був більш-менш стабільний бійця доправили літаком до Військового шпиталю в Києві. Довгоочікувану відпустку, як називає шпитальний період поранений, Юрій згадує із посмішкою. Мовляв,- як би не намагався відлежатися після півтора року перебування в АТО, волонтери щоразу витягали на якісь концерти, зустрічі. Жодного натяку на депресію не було. Навпаки, намагався сусідів по палаті підбадьорити та розворушити. Разом із ще одним учасником «Ігор Героїв» Володимиром Ковальським.
Про шпиталь. «Чи були в палаті люди, які сприймали свою травму депресивно?! Можливо. Але я думаю, що ми на них тиснули морально. (сміється). Був один хлопець з нами з важким пораненням: перелом, роздроблена кістка. І ще на одному ліжку постійно були не важко поранені хлопці. Ми їх ганяли за чаєм. Всі хороші хлопці були і було весело. Будь яка активність потрібна! Бо якщо ти нічим не займаєшся, то починаєш думати про щось. А треба всі сили мозку направити в якесь русло. Щоби себе зсередини не їсти».
Завдяки тому, що Юрію зробили сучасний протез, він легко може займатися спортом, не кажучи вже про щоденні прогулянки. На вулицях його особливість одразу ж помічають. Якось дитина у парку сказала, що в нього «рентген», ймовірно переплутавши одну складну назву з іншою. Дехто на вулиці просто роздивляється залізну ногу, а хтось ж починає жаліти. Цього військовий ненавидить і може навіть нагрубити у відповідь. Каже, не знає чому, але така в нього після травми виникла реакція на жалість з боку оточуючих. Відчуває наче це якась загроза для нього. Натомість вимагає поваги.
Про соціальну адаптацію. «Людина живе у якомусь своєму світі і думає, що якщо хтось не такий як ти, значить йому важко. Це не тільки з протезом може бути пов’язано. Коли починають жаліти, то намагаюся пояснити людині, що я більше за тебе можу в побутовому житті, в спорті. Доходило до того що моїх знайомих на візках, коли вони просто собі гуляли неадекватно сприймали. Наприклад, їхали освячувати паски і їм почали тикати якісь гроші. Людина таким чином хоче якось себе відмежувати. Мовляв, я зробила все, що могла, допомогла людині. При тому що не розуміє, що їй це не треба. В нас , на жаль, суспільство таке».
Змінити ставлення суспільства до людей із протезами рук, ніг, які пересуваються на візках. Показати надможливості, про які вони й самі часом не знають. Проект «Ігри героїв» має амбітну мету. Результат якої вже є. У соцмережах розповсюджують відео, як спортсмени на візках підтягуються на канаті. Як молоді чоловіки піднімають вагу, більшу за себе, стоячи на металево-пластиковому винаході людства. Подивитися на Героїв до столичного Палацу Спорту цього річ прийшло до 5 тисяч людей. Юрія Дмитренка у глядацькому залі підтримували друзі і рідні.
До речі, батьки Юрія пів року не знали про ампутацію. Як і про рішення хлопця добровольцем піти в армію. Вдавалося переконувати, що гостює у друзів. Якби не помилився одного разу, відправляючи посилку, так би і не знали, що «гостює» на Донеччині. Звістку про втрату ноги мати й тато Юрія Дмитренка, обоє вчителі початкових класів у Полтаві, сприйняли болісно.
Читайте також: Повернення в мирне життя
Про повернення додому. «Коли я підірвався, то сказав командиру, що батькам повідомляти не треба. Я сам їм повідомлю. І вже весною я почав мамі плавно натякати, що в мене скоро закінчується контракт. Почав заспокоювати, що я літом звільнюсь з армії і повернусь додому. Вони дуже раділи, а я собі радів, що мама не забиває собі голову тим, що от я буду ще служить. І так тягнулось весь госпіталь. Потім я залишився тут в Києві жити. Займався багато спортом для того, щоби міг нормально ходити. Щоби мама мене побачила на двох ногах. І це було десь наприкінці літа, на початку вересня, я з чергових своїх змагань як їхав, то заїхав додому. Вони спершу взагалі не побачили, що в мене є протез, бо я був у джинсах. Десь пів години я не знав, як до цього підійти. Коли вже дійшло до того, що мама наполягала, щоби я зайшов додому перевдягнувся, то почав плавно натякати на те, що в мене маленька проблемка з ногою. І якось так пояснив, що в мене протез. Звісно це був для них шок. Вони дуже переживали. Дуже важко це сприйняли. Їм на роботі допомогли, заспокоїли».
Відкрившись батькам, Юрій почав активно розповідати свою історію на телебаченні. У соцмережах показував як вчиться жити із протезом, як займається спортом, подорожує. А потім дівчина підказала, що можна вести «Блог ноги». «Є ж розповіді про блукаючу качечку»,- каже Юрій. Він фотографує протез у різних місцях. Є пости про те, як «нога відпочивала на морі», «як відвідувала Львів», «спостерігала за футбольним матчем». А нещодавно ногу розмальовувала крейдою племінниця Юрія. Дворічна дівчинка побачила що на протезі не вистачає яскравих кольорів і додала рожевого. Історії зі свого життя, які Юрій описує у соцмережах дотепні, іронічні, а, головне, надихаючі. У коментарях багато людей пишуть, що соромляться своїх фізіологічних особливостей і тому обмежують себе у подорожах і навіть буденних виходах на вулицю.
Про життя з протезом. «Я бачу, що багато хто протези ховає. Я до цього не був знайомий з цим і взагалі не помічав протезів. Я не пам’ятаю щоби я колись в своєму житті бачив протези до поранення. А тепер я розумію механізми, як його можна помітити навіть якщо ти в штанах. Де там стирчить трохи з джинсів. І я придивляюсь і бачу, що навіть коли літо, спека, треба ходити в шортах, то люди ходять в штанах. Дехто свідомо ховає. Це також через те, що в нас недостатньо розвинене протезування було. Зараз хороше протезування конкретно для учасників війни. В мене верхня частина українська. Стопа-німецька. Всі стопи, які в нас є в Україні вони закордонні. Це найголовніша функціональна частина моєї нової ноги.
Коли батьки бачили, що я беру участь у різних спортивних проектах, то це їх дуже заспокоювало. Це одна з головних причин чому я взагалі над собою працюю. Для того, щоби доводити собі і людям і батькам, що проблем немає. Навпаки є нові можливості для розвитку!»