У Слов’янську розпочався судовий процес над Людмилою Шевченко, представницею однієї з місцевих ветеранських організацій, яка навесні під час урочистого заходу в Центрі культури вдарила активістку по голові скляною рамкою від грамоти. Тоді постраждала не тільки жінка, яка стояла з плакатом проти Наталії Королевської, депутатки від Опоблоку, а й її донька. Колишня чиновниця виконкому, отримавши грамоту з рук Королевської, таким чином висловила своє ставлення до акції протесту, на яку прийшли патріотично налаштовані мешканці Слов’янська. На першому засіданні обвинувачення заявило вісьмох свідків, а тим часом керівник організації, членом якої є Людмила Шевченко, подав зустрічний позов: за його версією, жінка побоювалася за своє життя, тому вирішила захищатися грамотою.
Керівник ветеранської організації Леонід Васильчук оприлюднив своє бачення конфлікту: «На наш захід на честь Дня перемоги увірвалися люди в камуфляжі й балаклавах, почали принижувати ветеранів ВВВ і зривати концерт. Дякуємо жителям міста, Наталії Королевській та нашому меру, які захистили і разом із ветеранами дали відсіч радикальним молодикам». Цікаво, що цими самими днями у виконкомі міста вирішуватимуть, кому надати звання Почесного громадянина Слов’янська.
Серед претендентів, на жаль, не людина, яка підняла український прапор над містом у 2014 році. І не місцева жінка, що, попри смертельну небезпеку, рятувала українських поранених із місцевих лікарень, де господарювали терористи. І не воїни, які загинули в боях біля Слов’янська. А керівник ветеранської організації Леонід Васильчук, який виступає проти «радикальних молодиків» і дякує Королевській. Активісти обурені й готуються до подальшого протистояння…
Читайте також: Несподіваний тягар нових столиць Донбасу
У Бахмуті протистояння неочікувано із судових кабінетів перемістилося на площі. Після того як під час судового процесу проти нинішнього міського голови Олексія Реви активісти дали йому власну характеристику, вони вирішили зібрати підписи простих містян, бо з владних кабінетів дістали претензії в упередженості. Задля демократичності процесу інші громадські організації (а також працівники бюджетних установ, квартальні та інші активісти) поставили намет на площі й стали збирати підписи за найкращого мера, якого, до речі, суд визнав винним у приховуванні інтересів, але від покарання звільнив. У місцевій пресі з’явилися матеріали, ймовірно, скопійовані з радянських газетних шпальт. Наприклад, під назвою «Боротьба з популістами» (майже «Справа лікарів» чи «Проти п’ятої колони»). Показовий уривок (мовою оригіналу): «Представители Бахмутской громады возмущены действиями «псевдопатриотов», так называемых активистов и общественных деятелей, которые недостоверными фактами и различными провокациями пытаются «накрутить» мнение бахмутчан, чем расшатывают стабильную общественно-политическую обстановку прифронтового города и подрывают доверие как к мэру, так и ко всей городской власти Бахмута».
Навряд чи такі акції допоможуть місцевій владі втриматися, як і новим активістам — показати себе. Але, не виключено, цей етап протистоянь колись приведе до конструктивних змін. Бо в Бахмуті розуміють, що перші від початку АТО місцеві вибори вже дуже близько: боротьба тільки розпочинається.
Читайте також: Інша Донеччина: від трактора до маскувальної сітки
Але дивує ось що: незважаючи на те що на звільненому Донбасі нарешті за багато років спинається на ноги справжній, не кишеньковий громадський рух, підтримка його на всеукраїнському рівні мінімальна. Зрозуміло, що показовим чи цілковито логічним той рух зараз важко назвати: це своєрідний «дитячий вік» донецької демократії. Бо в часи незалежності України регіон було традиційно полишено на відкуп олігархам, що не передбачало розвитку демократії. У ці демократію та свободу, до речі, у Києві не вірять і досі. Дистанціювання від тих, хто підтримує Україну, помітне не тільки в кадрових рішеннях обласного рівня. На жаль, схожі думки озвучують і поважні столичні експерти. Наприклад, Віктор Андрусів, який певний час працював в адміністрації на Донеччині, у своїх тезах про Донбас окрім того, що дає дуже правильні поради про економіку та горизонтальну інтеграцію, називає донбаських патріотів «маргінальною меншістю» і має інший план: «Патріотів на Донбасі треба захищати й підтримувати. Але ставку варто робити на трансформованих місцевих. Тобто на тих, хто змінив свої погляди самостійно й публічно став на бік України. Цим людям не варто влаштовувати обструкції за те, що вони колись підтримували регіоналів чи були з ними». Так, процеси відбуваються швидкими темпами, але, наприклад, трансформації «без генеральної лінії партії» тут суворо заборонені: нещодавно одна слов’янська волонтерка, яка впродовж кількох років працювала в гуманітарній організації Наталії Королевської, публічно попросила вибачення в друзів-патріотів за свою прихильність до неї. Бо не могла більше миритися з антиукраїнськими настроями, що панують у цьому оточенні. За що вислухала погрози від колишніх колег і була змушена подбати про свою безпеку.
Можливо, спиратися на старі авторитетні кадри — це стратегічно правильне й мудре рішення, але пан Андрусів на власні очі бачив тільки вже «трансформовані» місцеві еліти, а ось ті, хто мав змогу спостерігати процес трансформації, впевнені, що то не остання їхня спроба. Тому те, на чий бік вони стануть, якщо раптом вітер змінить напрямок, зрозуміло тут усім.