Почувши її монолог, я зупинився. Прикинувся, що просто розглядаю товар по сусідству. Вона не казала нічого особливого. Набір її претензій був тривіальним і примітивним. Такі промови на ринках звучать завжди й за будь-якої влади. І все-таки в якийсь момент мені стало страшно. Здавалося, що ось-ось із натовпів, що блукають між рядами, виринуть хлопці в камуфляжі й заберуть скандалістку. Я мало не закричав на жінку: «Що ти робиш, угамуйся, тебе ж зараз потягнуть «на подвал»! Так зазвичай хочеться кричати на когось, хто робить якусь смертельно небезпечну дурість: чіпає оголений дріт або дереться по балконах без страховки.
Ми звикли жити в страху. Критикувати владу знову стало небезпечно, і багато хто погодився з цим одразу. Покірно, ніби так і було потрібно. Звикати особливо й не довелося. Цей страх сидів у генетичній пам’яті.
Я давно помітив, що наші радянські та пострадянські люди бояться багато й із задоволенням. Страх — це близька народу емоція. Багато хто звик жити з ним усе життя й почувається некомфортно, коли боятися немає кого. Виникає відчуття втрати, яку необхідно терміново чимось заповнити. Я так само давно помітив, що багато хто боїться говорити по телефону. Вважається, що в «ДНР» практикується тотальне прослуховування. Нібито бойовики таким чином шукають українських шпигунів, тому до кожного, хто висловлюватиме невдоволення життям по телефону, можуть прийти в будь-який момент і постукати прикладом у двері.
Читайте також: Шахтарське нещастя
Звичайно ж, у прослуховуванні звинувачують й іншу сторону — Україну. Не так давно по телевізору був сюжет. Якась жінка чи то з Криму, чи то з Донецька скаржилася, що не може нормально поговорити по телефону зі своїми родичами з Києва. За її словами, ті перейшли на українську мову, бо впевнені, що їхній телефон прослуховується, і бояться репресій. Знаходиться чимало таких, хто вірить у цю нісенітницю. Заляканим людям такі історії не здаються дивними.
Я помітив, що багатьом дійсно стало легше жити в цьому банановому тоталітаризмі. З’явилася поважна причина не висовуватися, не нарікати, сидіти тихо. Раніше було некомфортно. Демократія передбачала можливість боротьби за свої права. Заохочувала активність та ініціативність. Хто раніше встав, хто більше домігся, той і краще влаштувався. Над пасивними посміювалися. Вони були самі винні у своїх бідах: не могли «відірвати дупу від дивана».
За «ДНР» стало легше. «ДНР» вимагає від своїх жителів покірності й пасивності. «Качати права» стало небезпечно й безглуздо. Мільйони обивателів, полегшено зітхнувши, сіли назад на свої дивани та крісла. Можна нічого не хотіти, і за це тебе ніхто не засудить. Здається, тільки тепер я почав розуміти, за що люди любили СРСР.
Читайте також: Місто, якого немає
Окремі ініціативні, втім, ще знаходяться. Вони теж будуть завжди, за будь-якої влади. Але їхня ініціативність — це радше інстинкт, ніж осмислений прояв. Вони просто ще не зрозуміли, що таке вже не працює, і за звичкою ще намагаються «робити світ кращим». Головне — не чіпати політику.
Після того як до «ДНР» через блокаду перестали пропускати потяги з лісом, навколо Донецька пішли під сокири та пилки навколишні лісосмуги. Раз у раз у соціальних мережах обурені громадяни викладають фотографії вирубаних ділянок у гаях і парках, а також знімки вантажівок із кругляком, що пересуваються нашими трасами. Збиралися залучати до висвітлення проблеми місцевих «журналістів», та тільки ті відмовилися робити відповідні матеріали. Адже зрозуміло, що просто так кому заманеться рубати посадки не дозволено. Той, хто це робить, має на таке найвищий дозвіл. А якщо так, місцева преса буде змушена мовчати.
Схоже, не всі ще до кінця зрозуміли, куди потрапили. Від українського минулого в декого ще залишилися фантомні болі, але через час минуться і вони.
P. S. Тиждень вимагає звільнення журналіста Станіслава Васіна, затриманого «МГБ ДНР».