Біля вулкана

Суспільство
8 Липня 2017, 11:46

Я пам’ятаю, що ми з дитинства обговорювали вдома, коли показували черговий природний катаклізм і домівки навколо: хіба люди ніколи не замислювалися, що їхнє життя — справжнісінька лотерея, рулетка, гра зі смертю? Здається, якщо прийняти один раз рішення кинути все це й поїхати, з’явиться можливість дати життя своїм дітям, онукам… А зараз ми самі в такій ситуації. Хіба ні? Купуємо те, що ніяк не вивезеш, якщо доведеться знову бігти подалі від війни. Дім не забереш із собою. Не забереш усього, що на подвір’ї. Хіба що подбати про це заздалегідь: винайняти вантажівку, зробити кілька ходок у нове життя. Мої знайомі так вивозили все: меблі, освітлення, крани. Все, що коштувало бодай скількись. Спочатку вони подарували квартиру дітям у Луганську, а потім батьки дружини подарували ще одну в Чернігові, тому батьки сина вивозили все, чим була облаштована їхня луганська домівка! Такі собі рейди зі старого життя в нове. Познімали навіть розетки, бо підбиралися вони за кольором до шпалер і були якимись колекційними.

Читайте також: «Нові можливості»

Я в захваті від такої наполегливості. Скільки ж сил, грошей треба, щоб так усе спакувати й вивезти! Кажуть, батьки поставили за мету допомогти дітям, витратили на це багато грошей і часу. Але щасливі, що допомогли, а в дітей буде шанс почати життя в безпечному місті. Моя сусідка спочатку років 10 будувала двоповерховий дім для себе та сина. У будинку, здається, є все, що можна лише побажати: більярд, тренажерний зал на другому поверсі, гараж на три автівки, басейн, чудова альтанка… Син одружився, привів невістку, народився онук. Сусідка почала будувати другий дім, сауну. Потім війна. Сина вона любить понад усе, тому відправила його до Києва, купила дітям двокімнатну квартиру, невістці машину, щоб та возила онука до школи. Думаєте, вони повернуться? Хіба що у відпустку. А жінка охороняє свій завеликий для неї самої дім. На свята мотається до столиці, щоб побачити онука, допомогти дітям. Для неї такий великий дім зараз радше головний біль: кому доручити охороняти, доки вона в черговому рейді до онука? Занадто великий він став для неї.  

Найдивніше для мене те, що багато хто йде зараз здобувати вищу освіту. Причому роблять це часто за контрактом, витрачаючи мало не останні в родині гроші. Тобто людина цілком упевнена в тому, що місцевий диплом дасть їй шанс змінити життя та заробляти? Чи не думає ні про що, а користується моментом, як і багато хто? Освіта зараз дивна. Нашвидкуруч. Операційна медсестра може вчитися на денній формі поруч із кимось із командирів місцевої «армії». Звичайно ж, цих примар на заняттях не бачать ніколи, а якщо бачать, то коли ті приходять розплатитися за чергову сесію. Не вистачає викладачів, беруть на роботу випускників і студентів старших курсів, які за такі мізерні гроші тримаються на посадах рік-два. До речі, є аспірантура та докторантура. Люди вчаться. Захистів немає, бо немає місцевої ВАК, а от у Донецьку вже є. У нас лише наукові ступені та звання місцевого рівня на зразок заслуженого діяча культури «республіки». Можна захиститися в Росії, але то недешево й треба мати зв’язки.

Читайте також: Продам квартиру в Луганську

Багато хто навіть на випускному курсі не може точно сказати, який диплом отримає, з якої спеціальності, бо вступали на українські спеціальності, а випускаються за російськими стандартами. Це стосується ще й того, що 2017/18 навчальний рік стане перехідним: усі освітні заклади «республіки» цілком переходять на російські стандарти навчання. Окрім того, зникає освітній рівень «спеціаліст». Будуть лише бакалаврат (чотири роки навчання) та магістратура (ще два на базі бакалаврату). Освітні програми цілком скопійовані з російських (хай живе інтернет). Навчальних посібників за новими програмами, звичайно ж, немає. Немає самих програм — є лише назви, які відповідають російським стандартам, аби на майбутнє була можливість видавати випускникам російські дипломи, які цього року обіцяли цілком офіційно за 20 тис. руб., але обійшлися лише місцевими паперами. А ще жарт: білети на вступних іспитах будуть російською та українською мовами на вибір абітурієнта. Є сподівання, що багато хто приїде вчитися з території, підконтрольної Україні.

Знаю кількох таких студентів. Але в них рівень знань, вибачте, на ПТУ з натяжкою, ніякого ЗНО в них немає. Тому вони зводять свої будиночки біля підніжжя нашого сплячого вулкана: у нас їх радо зустріли, наобіцяли російських дипломів, дали стипендію, гуртожиток, можливість вчитися на денній формі й жити так, як їм зручно, працюючи та рідко відвідуючи заняття. Звичайно ж, у нас не такий вже й рай для них: занадто дорого, але жоден виш в Україні не прийняв би їх на бюджет. І тому на майбутні чотири-шість років вони влаштували власне життя. Їздять по харчі до батьків, живуть у Луганську. Хоча мало хто з викладачів вчить своїх дітей у «республіці». Про це не кажуть вголос, але знаходять можливість вивезти дітей туди, де будуть зрозумілі дипломи, зрозуміле майбутнє, зрозумілі можливості.