У моєму під’їзді мешкає дуже літня пара — обом далеко за 80. Дружина в інвалідному візку, майже не ходить. У під’їзді немає пандуса — сходи нестандартні, півколом. Усі інстанції сказали: «Не можна». Пенсіонери, у розпачі, довго горювали, доки врешті не зметикували: пандус є в сусідньому під’їзді, а всі під’їзди в будинку з’єднані коридором на останньому поверсі. Тепер подружжя зможе підніматися на останній поверх, іти коридором до сусіднього під’їзду й — ура — спускатися там ліфтом, а далі через пандус у двір. Лишалося зовсім мало: домовитися з мешканцями сусіднього під’їзду, щоб парі зробили ключі. Сусідній під’їзд одностайно відмовив. «З якого дива вони через наш під’їзд ходитимуть?» — приблизно так звучить середнє арифметичне всіх висловлених аргументів «проти».
На тому можна було б і закінчити цю коротку невеселу історію, якби вона не мала продовження. За кілька днів я побачила у дворі немолодого, але доволі міцного чоловіка. Він протирав дзеркала свого Citroën. На задньому склі красувалася наклейка «За Навального!». Моя машина з жовто-блакитною стрічечкою на лобовому склі стояла по сусідству. «А я все думаю, хто це в нас у дворі такий сміливий», — почав він розмову. Розговорилися. Чоловік виявився «Крим-не-наш», казав не «на», а «в Україні» й узагалі мав ліберальні погляди. Розповів навіть, що на роботі його довго журили за наклейку, але віддирати її відмовився. Словом, як кажуть, наша людина. І так я й пішла б, натхненна, якби наприкінці задушевної бесіди не з’ясувалося, що чоловік мешкає в сусідньому під’їзді й він якраз і є головним противником того, аби дати моїм стареньким сусідам ключі від під’їзду. «У них, між іншим, молоді забезпечені діти, наскільки я знаю, могли б організувати у своєму під’їзді пандус.
Читайте також: Цукерка для російського ліберала
Але ж ні, всі хочуть чужим коштом», — журився власник Citroën. «Тобто вам більше хочеться перевиховати їхніх дітей, аніж полегшити стареньким життя?» — поцікавилась я. Чолов’яга задумався. «Ні, просто хочу по справедливості», — доволі туманно підсумував він, маючи на увазі, вочевидь, нерозторопність дітей.
Ціна мітингів
Я уявила собі, як цей мужичок і тисячі йому подібних ходять на мітинги, ризикуючи бути утрамбованими в автозаки. На мітингах щиро скандує «Путін, іди!». А потім повертається додому й галантно притримує двері в сусідньому під’їзді, побачивши, як двоє двірників на прохання пенсіонера витягують інвалідний візок із нерухомою сусідкою. І пишається: не пройшов повз, допоміг. А може, навіть не пишається. Цілком імовірно, що він справді галантний.
Колись я теж ходила на мітинги. Покірно простоювала 10, 20, 30, 50 хвилин у черзі до металошукача, щоб мене безперешкодно пустили на Пушкінську площу чи на проспект Сахарова, де вже чекали такі самі дисципліновані борці з режимом. У руках у них були плакати зі сміливими написами, вони обіймалися при зустрічі й рукоплескали тоді ще живому Нємцову. Напевне, мій сусід теж був поміж них. Вірю, що він справді не терпить Путіна, зневажає Думу з її божевільними тітками й мріє про успішну демократичну Росію. Ось тільки не розуміє головного: Путін — його президент. Як і президент абсолютної більшості тих, хто стоїть пліч-о-пліч із ним на Сахарова.
Плем’я канібалів обирає вождя не відповідно до рівня його освіти, начитаності й відданості ідеалам демократії. Вождь канібалів має бути рішучим, мудрим і відважним. Злодійська сходка обирає авторитета не за принципом «кого він більше любить — котиків чи собачок», а за принципом жорсткої безкомпромісності, поваги в злодійському світі, за вмінням карати тих, хто проштрафився. У Росії президента давно вже не обирають: він тримається за крісло завдяки гігантським накопиченням і купленій за них еліті, але коли вже швидко його не женуть, можна вважати це вибором громадян Росії.
Зрозумівши це остаточно, я перестала ходити на мітинги. Мені в принципі незрозуміло, як може мітинг протесту проціджуватися через металошукачі. Як можна годину чекати своєї черги, щоб тебе «обшманали». Мені здаються принизливими десятки автозаків у найближчих провулках і коридор із ментів, через який проходять мітингувальники, ніби вівці на заклання. До певного часу я ходила на ті мітинги, доки мені здавалося, що поруч однодумці. Що нас багато й разом ми сила. Потім мені випало побувати в компанії симпатичних освічених людей плюс-мінус 40. Після кількох випитих чарок розмова, певна річ, закрутилася навколо теми «Путін і як із ним боротися». І тут виявилося, що єдина заслуга нинішнього президента — повернення Криму. Так, він, звісно, диктатор, волюнтарист, мафіозі, але в історію, гад, увійде зі знаком плюс, бо відновив справедливість. Все ж таки, щоб жити в Росії, потрібна психіка не те що в мене й нерви міцніші: витримувати такий когнітивний дисонанс здатний не будь-який організм. Коли думаю про те, що величезна кількість людей, які живуть під лозунгом «Росія без Путіна!», не готові йому пробачити остаточний розпад країни «навіть за повернення Криму», розумію: єдність і боротьба протилежностей у Росії мають якийсь інший, перекручений смисл, що не вкладається у звичну науково-соціологічну практику. Це вже не протилежності — це роздвоєння свідомості. «Шизофренія, як і було сказано». Див. Булґакова.
Нестерпне усвідомлення того, що Росія сама повісила собі на шию ярмо у вигляді незмінної злодійкуватої агресивної влади, дає їй карт-бланш на зовнішню агресію, але при цьому щиро бажає їй провалитися й посадити натомість іншу владу, розумну, добру, справедливу, ставить хрест на будь-яких ілюзіях. А якщо згадати нещодавнє опитування Левада-Центру про видатних особистостей в історії Росії, результати якого вивели на перше місце Сталіна, на друге Путіна, захочеться піти в тайгу. Бажано десь у Канаді.
Читайте також: Кумири в голубиному посліді
Тут можна, звісно, згадати відомий трюїзм «Кожен народ вартий свого правителя» й поставити крапку. Мовляв, якщо країна терпить цю злодійкувату диктатуру, так йому, народу, й треба. (Хто видав цю максиму, досі толком невідомо. Хтось киває на Монтеск’є, хтось на Сократа, хтось узагалі на Біблію.) Але то було б надто просто, не кажучи вже про те, що не зовсім правильно. Однак саме ця теза зараз стає дедалі моднішою в російському ліберально-радикальному середовищі. «Якщо ви лежите в гної, отже, ви свині, от і лежіть там далі», — дедалі частіше можна почути від цілком розумних людей. «Росіяни всі терпили, так їм і треба, вони тільки диктатури й гідні». Словом, влада в нас паскудна, але народець теж так собі, тому на іншу владу не заслужив.
Гордість та упередження
Яка ж лукава наша нинішня російська опозиція (за умови, звісно, що вона існує)! З одного боку, ми хочемо прогнати нинішню владу й сісти на її місце, з другого — народ, на чолі якого збираємося стати, на жодну іншу владу, окрім як нинішня, не заслуговує. «Всім на світі стало б легше, якби російська нація припинилася», — пише відомий журналіст-опозиціонер. «Я вважаю російських чоловіків у більшості своїй тваринами, істотами навіть не другого, а третього сорту», — уточнює інший опозиційний журналіст, відомий музичний критик. «Моя мрія — розрівняти місце, де була Росія, і побудувати щось нове. От просто розрівняти», — пише чи не найвідоміший і чи не найулюбленіший російський сатирик, людина демократичних та ліберальних поглядів.
У мене теж ду-у-уже багато претензій до російських чоловіків, напевне, навіть більше, ніж у журналіста-музичного критика. І думка про те, що зникнення Росії з карти світу — благо для цього світу, мені, як і письменникові-сатирику, часом здається рятівною. Особливо у хвилини відчаю, коли бачу чергові дані про загиблих українських солдатів у зоні АТО або читаю результати опитування Левада-Центру. Але я не претендую на владу над умами, на відміну від авторів наведених вище висловлювань.
Головне, що протистоїть у всі часи диктатурі й авторитарному режиму, — підвищена увага до просвіти та освіти. І в цьому сенсі улюблена теза багатьох нинішніх лібералів — «Російський народ не достойний кращої влади» — настільки йде врозріз із ліберальною ідеєю, що відмінності між опозицією та правлячою «елітою» часом непомітні. Те саме презирство до людини, те саме переконання в другосортності мізків рядового представника електорату.
Читайте також: Не пережити Путіна
Можна заперечити: а хіба те безмовне стадо, яке голосує за Сталіна, радіє анексії Криму, таврує київську хунту й покірно дає себе обкрадати, гідне поваги? «Повага» — дуже розмита категорія, і її смисл часто залежить від контексту та від об’єкта. Якщо говорити про повагу як різновид пієтету, то нинішня Росія перебуває з ним на різних полюсах — це факт. Так, цілі народи здатні викликати презирство, якщо їхня новітня історія завдала й далі завдає шкоди іншим народам. Однак усі народи, думається, варті просвіти. Навіть не Просвітництва, а просто просвіти. Тільки просвіта здатна вкласти в голови бодай крихту розуміння того, що відбувається. Знаєте, чому Франція не проголосувала за Марін Ле Пен? Бо там мало не на кожній фермі є свій кіноклуб, а всі бібліотеки відчинені для будь-кого з вулиці. (Щоправда, в Америці все те саме, але Америка проголосувала за Трампа, і з цим їй ще доведеться довго розбиратися, виправляючи помилки.) Єдине, чого не пробували застосувати в Росії в її новітній період, — це просвіта. Були і безплатна освіта, і лекції про міжнародне становище, і товариство «Знання», яке з цими лекціями їздило по країні, але все це мало невеликий стосунок до просвіти. Як раніше її не було в країні, так немає і тепер.
Крім того, не треба забувати, що Росія давно нікого собі не вибирала. Єдиним легітимно обраним главою держави був Єльцин. Решту часу країна перебувала під керівництвом самопризначенців: Рюриковичів, Романових, Лєніних, Сталіних, Брєжнєвих. Коротка передишка — і ось уже 17 років Путін. Але кожна європейська країна пройшла свій період диктатури і в якийсь момент зав’язала з нею назавжди. Може, у Росії період затягнувся. Може, і правда їй ніколи не вдасться виборсатися з авторитарних ланцюгів. Це треба перевіряти на практиці.
Зворотний зв’язок
В опозиції один потенційний союзник — народ. Так-так, той самий глядач федеральних телеканалів, який три роки тому дістав колективне прізвисько «Кримнаш». Але за три роки його, цього глядача, влада обідрала як липку, тому що на Крим і на війну з Україною потрібні гроші. І йому тепер не так уже й потрібен Крим, і він почав потихеньку сумніватися: а чи точно хунта в Києві? Не в Москві? Сьогодні дедалі частіше доводиться чути від людей, учорашніх ватніків, запитання: «А нам так уже потрібен був Крим?». Поки що вони, щоправда, самі себе присаджують, але ж три роки тому таке запитання навіть не могло спасти їм на думку. Люди ще не зрозуміли до кінця, але скоро зрозуміють увесь масштаб і жахіття нового процесу — відбирання власності, який почали з Москви під назвою «реновація». Поки що це зачіпає мільйон людей у столиці, але якщо вдасться з Москвою, піде й далі. Але чомусь користуватися гострим моментом опозиція не хоче.
Читайте також: Газонокосарка для мізків
Величезна країна, що віками жила в рабстві й досі перебуває в середньовічному анабіозі, не може в один момент прокинутися й заявити свої права на демократію. Якщо колись тому й судилося статися, то все одно процес цей довгий, болісний і без гарантії результату. Але в нинішній Росії опозиція, яка себе такою вважає, — «Яблоко», ПАРНАС, прихильники Навального, представники «гуманітарних меншостей», залишки незалежних журналістів, — уже мала б зрозуміти всю безпорадність власної пихи. Так, Росія, можливо, і не заслужила демократії, але ж ви за демократію. Ви ж за ліберальні цінності. Ви ж за свободу особистості. Отже, найперше, що має зараз робити опозиція, — налагоджувати зворотний зв’язок із людьми через просвіту. Хіба немає можливості в «Яблока», скажімо, створити власний канал на YouTube, де можна буде весело розповідати історію парламентаризму в Росії, ширше — історію Росії загалом? Це можна робити навіть на власному сайті, запросивши відомих істориків із незіпсованою репутацією: Андрєя Зубова, Юрія Півоварова. Це не потребує фінансових витрат, але якась-таки користь буде. І до речі, кіноклуби в нас поки що не заборонені, а вони ж можуть (та й повинні) стати розсадником вільнодумства.
Політики не мають права відвертатися від тих, хто їм неприємний, особливо тепер, коли гостро неприємною стала ціла величезна країна з ядерною зброєю напоготові. «Не заради слави — заради життя на землі», як писав Твардовскій.
…До речі, тій людині із сусіднього під’їзду я зачитала есе-експромт про пандуси й про інвалідів. Тепер у мене в сусідньому під’їзді є однодумець.