Політика ювілеїв. Що, як і навіщо ми відзначаємо

Культура
16 Липня 2017, 11:44

 Це не враховуючи традиційних шевченківських святкувань у березні, на які передбачені окремі витрати. Крім того, є ювілеї та дати місцевого значення відповідно з локальними бюджетами. Тож загальна кількість ювілеїв, що відзначаються в Україні, може дорівнювати чи навіть перевищувати кількість днів у році, а витрачені на них кошти ніколи ніхто не зведе докупи й не порахує. Утім, питання не в грошах. Тобто не лише в грошах. Питання про практики й значення того, що ми відзначаємо.

Зміна ритуалів

Питання політики пам’яті, до якої входить і комеморація (ті самі ювілеї та пам’ятні дати, а також музеї та пам’ятники), залишаються найгострішими в українських дискусіях останні 14 років, відколи президент Віктор Ющенко вперше в історії незалежності поставив перед світом вимогу визнати Голодомор геноцидом українського народу. Попередня влада була лояльнішою до радянської спадщини та не претендувала на переписування історії, так ретельно вичищеної за радянських часів. Тепер історія знову перетворилася на набір складних фактів, які, крім суцільних суперечностей, нічим не поєднуються. Усі добрі та погані герої перемішалися, перемоги несподівано стали поразками й зрадами, а розібрати, хто кому друг, товариш і брат до сьомого коліна, не можна було й без відкритих архівів КГБ. Уся ця історична війна між українцями, росіянами, поляками та (як в анекдоті) американцями триває в наукових дослідженнях, розслідуваннях і домислах роками й тільки в поодиноких випадках досягає світла в кінці тунелю як більш-менш зрозуміла правда свого часу.

Читайте також: Поза законом: чому арт-спільнота обговорює вкрадений дисплей та зашморг на ліхтарі

Від 2014 року війна ця стала жорстокішою з уведенням закону про декомунізацію, який мав би порвати всі зв’язки з радянським минулим. На сторожі чистоти нової історії та її відповідності величі українського народу постав Інститут національної пам’яті. Саме Інститут пропагує новий канон героїв та обирає історичні дати, на які має спиратися нова історія України. Але цікаво, що, як і багато інших процесів Інституту, втілюється він цілком у найгірших/найкращих радянських традиціях.

Питання публічних просторів і їхньої декомунізації дістало непогане висвітлення й обговорення у зв’язку з буквальною наочністю самих місць. Постаменти звалених лєнінів стали місцями для експериментів художників, із яких найширшого мистецького вжитку набув постамент з-під вождя на Бессарабській площі в Києві. Тут колишній донецький фонд «ІЗОЛЯЦІЯ» реалізував уже кілька тимчасових інсталяцій. На цьому полі сформувалися дві позиції: прихильників замінити старих героїв новими (або символами) та людей, які пропонують залишити постамент місцем постійного пошуку й експерименту.

Ювілей як атрибут привілейованого класу припиняє своє існування разом з імперіями. І вже на початку ХХ століття починають ушановувати річниці життя та смерті письменників, художників, відзначають пам’ятні дати в житті націй

Що ж стосується практик комеморації, то вони (як будь-який ритуал) змінюються повільніше й складніше, адже задають ритм суспільному життю, який змінити одномоментно — все одно що змусити оркестр за мить із радянського гімну перейти на твори Сильвестрова. Хороший оркестр зможе, але не той, що все життя грав тільки «Союз нерушимый».

Цікаво, що за такого активного використання практики ювілеїв вона залишається абсолютно невивченою й недослідженою в теорії. Тільки коротко й у контексті чогось іншого. Та ще й ці ритуали є найурочистішими подіями в державі й мають відображати рівень «консолідації та розвитку історичної свідомості українського народу», як пише буква закону. Отже, ми відзначаємо щось, що святкували до нас так, як це завжди робили, утворюючи тотальний міф довкола подій та імен, що ділить шал нашого буденного життя на зупинки покладання квітів і виголошування/прослуховування пафосних промов. 

Вікіпедія пропонує таке визначення: «Ювілей (пізньолат. jubilaeus від лат. jubilatio «радісні вигуки») — урочисто відзначувана річниця якої-небудь події або діяльності певної особи, існування установи, міста. Як правило, обчислюється в круглих і переважно великих числах». Що ж криється за цією практикою комеморації і звідки вона з’явилася? Виявляється, що ювілеї святкували ще в Давньому Єгипті. Але лише на честь 30-річчя правління фараона. Один ювілей, навіть дуже помпезний, на 30 років — не такий уже й тягар для країни. Римські імператори відзначали круглі дати свого перебування на престолі. Із появою християнства не відразу формується нова традиція комеморації. Лише 22 лютого 1300 року папа Боніфацій VIII проголошує ювілейний рік, коли паломництво до Рима надає відпущення гріхів. Спершу це було раз на 100 років, але той рік став таким популярним у паломників, що призначили ще один через 50 років, а потім ввели раз на 25 років і додатковий через 33 роки. У ХХ столітті було сім ювілейних років. Європейські монархи запозичили цю традицію вже в Новий час. Особливо помпезним був 50-річний ювілей перебування королеви Вікторії на троні в 1887-му.

Ювілей як атрибут привілейованого класу припиняє своє існування разом з імперіями. І вже на початку ХХ століття починають ушановувати річниці життя та смерті письменників, художників, відзначають пам’ятні дати в житті націй. Спочатку як відзначення осіб і важливих культурних, історичних та політичних подій народів, згодом це входить у побут і переходить у ювілеї одружень, річниці заснування підприємств, років працевлаштування й полягає в тому, що ювіляр організовує подію, а запрошені його вітають і вручають подарунки. Щоправда, у фестивалі тотального святкування ювілеїв наявні загальніші ювілеї, зазвичай визначені державою і відповідно нею профінансовані. Вони й цікавлять нас найбільше. 

Я палю свій «Кобзар»

У лютому 1914 року в Україні відзначали так званий Німий ювілей, бо в Російській імперії офіційно заборонили святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Але українці не могли з цим змиритися. 25 лютого в Каневі біля Тарасової могили таємно відбулися сходини, на яких читали поезію з «Кобзаря» і співали українських пісень. Саме тоді поет Михайль Семенко забрав із друкарні свою другу збірку на вісім сторінок під назвою «Дерзання», яку київські книгарні не захотіли взяти. Український футуризм почався маніфестом «Сам!», що завершував збірку після семи віршів: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче […].

Читайте також: Чотири України

…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі «ідеї», й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. […] Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування».

Саме під час відзначення ювілею Шевченка кверофутуристи провели акцію з розповсюдження збірки «Дерзання», що стала декларацією появи нового явища в українській культурі — української авангардної літератури. Тоді на цю подію не звернули уваги, бо всіх охопив патріотичний настрій. Мистецьку громадськість поглинули пошуки «духовного еталона» нації. Тоді, як багато в чому й сьогодні, українське суспільство намагалося віднайти національні пріоритети та визначалось із самоідентифікацією. І знову ж таки, як і 100 років тому, дискусія зосередилася навколо пам’ятника, але тоді це був конкурс проектів пам’ятника Тарасові Шевченку. На сторінках українських газет точилися суперечки про кам’яне втілення Великого Кобзаря, а нове мистецтво, якому належало скласти славу свого часу, залишилося в тіні. 

100 років потому чи не ходимо ми тими самими колами? 100 років потому в Україні (повторю це втретє) «консолідують та розвивають історичну свідомість» свого народу, а також бережуть національну пам’ять. Чи є ця мета комеморації вичерпною? Чи є вона достатньою? І чи відповідає така стратегія задекларованому європейському напряму розвитку держави? Спробуємо проаналізувати досвід різних країн. 

Дні Босха

2016-й у Європі оголосили роком видатного художника Ієроніма Босха, і він знаменував 500 років від дня смерті митця. Із цієї нагоди зібрався міжнародний оргкомітет, до якого ввійшли дослідники, музейники, спеціалісти з комунікацій, дизайнери та куратори. Серед них були й чиновники, які мали б сприяти втіленню всіх ідей. Святкування тривало не один день чи навіть місяць, а цілих 500 (!!!) днів. За ці, вважайте, півтора року здійснили кілька десятків проектів (дослідницьких, виставкових і навіть шоу-програм), що мали стосунок до творчості Босха. Супроводжувала проект широка комунікаційна програма з рекламою, освітніми заходами та навіть програмами для смартфонів. 
Кульмінацією була виставка «Видіння генія» в рідному місті Босха Гертогенбосі. Південне нідерландське містечко з населенням близько 140 тис. стало епіцентром святкувань і приймало туристів із усього світу чисельністю в кілька разів більшою за власну. Максимальну в історії рідного міста збірку творів художника (20 картин і 19 малюнків) зібрали з усього світу: з Лувру, Музею Метрополітен, Прадо, Національної галереї мистецтв у Вашингтоні, Палаццо Ґрімані у Венеції, Музею Бойманса — ван Бенінґена в Роттердамі. Родзинка виставки — ­презентація результатів шестирічного дослідницького проекту «Босх: дослідження і збереження», під час якого дослідили та відреставрували більшість робіт майстра, а також ідентифікували раніше не підписану його роботу. 

Інша виставка, не менш визначна, відбулася в Музеї Прадо в Мадриді й стала найбільшою виставкою робіт майстра в історії: майже 50 картин. До її створення доклалася низка музеїв світу, як-от Музей давнього мистецтва у Лісабоні, галерея Альбертіна у Відні, Музей образотворчих мистецтв у Бостоні, Національний музей у Вашингтоні тощо. На цій виставці Босх постав у контекстуальному доповненні. Поряд із живописом цього митця експоновано роботи його колег, художників з рідного міста Гертогенбоса Аларта дю Хамеля та Адріана ван Весселя. Набагато менш відомі імена, але саме в них можна віднайти розгадки деяких дивних босхівських образів і зрозуміти, у яких обставинах творив Босх. Далі куратори виставки представили історію графа Енґельберта ІІ ван Нассау — лідера Таємної ради герцогства Бургундського й покровителя мистецтв. Уважається, що саме граф був замовником триптиха «Сад земних насолод». На завершення експозиції були представлені роботи послідовників Босха в ХVІ столітті. Кожну виставку супроводжував солідний каталог. 

Читайте також: Президент як мем. Порошенко у соцмережах

Окрім історичних була реалізована низка проектів сучасного мистецтва. У міському музеї Гертогенбоса відбулося кілька виставок: відкривала програму прем’єра відеотриптиха нідерландського художника Ієроена Койманса. Епічна робота «Риба Став Пісня» цього митця стала результатом його десятирічної роботи в Нідерландах, Угорщині та на острові Кюрасао. Робота про релігійну манію та вічний пошук спокути надихалася «Садом земних насолод» Босха. Другою виставкою був дизайнерський проект іспанця Начо Карбонелли в стилі сюрреалізму. Його меблі та речі схожі на містичних істот із картин Босха, тож навіть складно уявити їхнє практичне застосування. Виставка іспанського художника Фернандо Санчеса Кастільо присвячена зв’язку мистецтва й політики. Художник запропонував свій триб’ют майстру та створив роботу, яку сам Босх, можливо, зробив би для короля Іспанії Філіпа ІІ. Дві останні виставки представили світових зірок сучасного мистецтва: британський дует Джейк і Дінос Чепмени, швейцарський відеохудожник Піпілотті Ріст і голландський режисер Ґабріель Лестер поєднали свої роботи в інсталяцію «Небеса, Пекло і Земля», а бельгієць Ян Фабр представив монументальні мозаїчні панно із серії «Данина Ієроніму Босху в Конго». Проект, присвячений жорстокості бельгійських колонізаторів у Конго, кияни мали можливість побачити кілька років тому.

Публічний простір Гертогенбоса також був задіяний у програмі. Виготовляли дев’ятиметрову трилику сову всім містом: кожен охочий доклав зусиль до створення нового кованого символу міста, який так часто трапляється в роботах Босха. Окрім фестивалів музики та театру, дитячих вистав та опери, циркових програм щороку в червні відбувається Парад Босха: театралізоване дійство на річці Доммель, що проходить у рідному місті художника. Дивовижні костюми, декорації, освітлення й драматургія, підсилені магічним плином річки, справляють враження живих картин майстра, який і через 500 років після своєї смерті залишається актуальним джерелом ідей для європейської культури. Босхоманія охопила всю Європу та дійшла навіть до Москви. 

Оживити ШекспІра

Велика Британія торік оживила Шекспіра, який помер 400 років тому. «Shakespeare Lives», або «Шекспір живе», — це назва програми Британської Ради та британської урядової ініціативи GREAT (британська урядова програма, завдання якої — популяризація туризму, освіти, бізнесу та креативних індустрій у Великій Британії, приваблення інвестицій тощо), розробленої у співпраці з театрами, музеями й освітніми закладами. Завдяки Київському офісу Британської Ради українці змогли стати глядачами та учасниками програми, не залишаючи дому. Глобальний проект готували кілька років, і працювала над ним окрема команда. Почали програму з дворічного світового турне шекспірівського театру «Глобус» з оновленим «Гамлетом». І хоча Шекспір давно ввійшов до програми базової освіти в усьому світі, британці використовують нагоду закріпити ім’я свого видатного митця як одного з творців гуманістичної парадигми людства. Адже сучасні суспільства розвиваються дуже швидко й необхідно звірятися «з відправними пунктами гуманності», аби не втратити те, що було напрацьоване класиками і пройшло перевірку часом. 

Читайте також: Міністерство інформаційної політики. Сумнівне відомство

Треба віддати належне команді, яка не пішла шляхом нав’язування очевидних істин, а спробувала актуалізувати ідеї класика й разом з тим привернути увагу молодого покоління, передусім дітей шкільного віку. Завдяки методичним посібникам для вчителів шекспірівська драматургія стає базою для розвитку критичного мислення, а онлайн-платформа «Зміксуй виставу» є можливістю зробити власну постановку п’єси, обираючи між варіантами заготовок. Масове використання «Емодзі Шекспір» (емодзі — невеличке цифрове зображення, іконка) взагалі виходить за межі «високого» мистецтва до сфери розваг, але британці не вважають це приниженням генія. Навпаки, вбачають у цьому потенціал розширення аудиторії поціновувачів його таланту. І, безперечно, сам Шекспір велів вивчати з ним мову. Отож онлайн-курс із вивчення англійської мови «Вивчай англійську з Шекспіром» до ваших послуг. 

Програма включає багато інших пунктів, але цікаво, що серед них немає покладання вінків до могили письменника, презентації найбільшої (у сенсі фізичного розміру) у світі книги п’єс Шекспіра, пафосних промов співорганізаторів програми, ба навіть вручення уявної «Премії Шекспіра» сучасним британським драматургам. 

Уявімо собі 400-ту річницю від дня смерті Тараса Шевченка в Україні та програму відзначення цієї дати. Урочисте піднесення квітів до могили на Чернечій горі, 100-томне видання шевченкіади всіма мовами світу, похмурі обличчя чиновників, тоскні формальні промови й солодкавий пафос дійства в стилі «бо треба», «а як же не відзначити?», «тому що так заведено». Але ким заведено? І навіщо ми бездумно повторюємо рухи, які для нас не мають жодного змісту? Не додають нам сенсів, почуттів, розуміння? Чому ми за умовчанням орієнтуємося на минуле, а не на сьогодні й на завтра. Кому потрібне це «свято» культури без культури, без нас?

Пам’ятати по-старому

Що передбачає ювілейне святкування в Україні та яких цілей воно досягає? Почнімо з регламентації. За часи незалежності святкування ювілеїв та пам’ятних дат лише кілька разів хвилювало вище керівництво нашої країни. Укази, постанови та додатки до них підписали президент Леонід Кучма (1995 та 1999), прем’єр-міністр Віктор Янукович (2003) і на тій самій посаді Микола Азаров (2010). Більше ніхто ніколи не цікавився цим питанням і не переглядав перший Указ Леоніда Кучми 1995 року «Про впорядкування відзначення пам’ятних дат і ювілеїв». Цікаво, на чому базувався той перший указ? На постанові ЦК КПРС «Про впорядкування у святкуванні ювілеїв 1958 року». Мета постанови була зупинити безладно й самовільно оголошувані ювілеї всіх і всього «незалежно від заслуг ювілярів перед державою і народом». 

У середині 1950-х років СРСР охопила хвиля святкування ювілеїв, під які складалися на різному рівні комісії та комітети, виділялись державні (!) кошти, за які влаштовували урочистості, концерти, виставки, привозили гостей, випускали ювілейні медалі, значки, поштові марки тощо. Зрештою ця ювілеєманія стала цілою індустрією, через яку витрачалися величезні державні кошти. Нова постанова називала самовільних ювілярів розкрадачами державного майна. Віднині ювілеї загальнодержавного значення необхідно було подавати на узгодження до ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР із поясненням досягнень і заслуг ювіляра/важливості події. Дозволені дати святкування фіксувалися на 50- та 100-річчях. Для окремих особливо заслужених перед державою осіб дозволялося відзначення дрібніших дат, але тільки з дозволу керівних органів. Постанова 1958 року скасувала всі попередні починаючи з 1925-го, але одне лишилося без зміни: будь-який ювілей чи дата мали б затверджуватися центральними органами державної влади. 

Отже, ювілеї повністю ввійшли до сфери державної регламентації в Радянському Союзі. Хто чи що має відзначатися, як часто й, власне, у який спосіб. Усе це визначалося з огляду на політику, потреби та смаки очільників партії в СРСР. Незалежна Україна на законодавчому рівні лишається в тих самих обставинах. Хоча формально запропонувати ювілей чи дату може й громадянське суспільство: подати відповідне прохання до одного з міністерств або Верховної Ради. Але затвердження і порядок святкування залежать виключно від затвердження Кабінетом Міністрів. Нагадую, що йдеться про загальнодержавні дати.

Жодних змін із 2010-го не відбувалося. Хоча якщо у 2010-му Кабмін приймав заявки на ювілеї за півтора року до пропонованої дати, то останні роки Верховна Рада затверджує такий список на поточний рік аж у лютому й пропонує впродовж місяця зібрати оргкомітет, який вигадає план дій і знайде фінансові можливості задля їх реалізації. Справді, годі скаржитися на якість і продуманість заходів, на підготовку та реалізацію яких залишаються лічені дні. 
Прикро, що у вітчизняній науці немає дослідження ювілеїв, зокрема їхнього зв’язку з пам’яттю. Загалом у світі ювілеї як соціокультурне явище почали цікавити дослідників не так давно й переважно в контексті дослідження понять свята, ритуалу чи міфу. Проте це не перешкоджає появі нової сфери знання — ювілеєзнавства, яка належить одразу до кількох гуманітарних сфер: культурології, соціології та музеєзнавства. Цікаво, що лише в одній країні світу ювілей досліджують як соціокультурне явище, його історичне походження, вплив на формування національної ідентичності й історичної свідомості суспільства. І я залишу читачеві можливість відгадати самому, про яку саме країну йдеться. 
Отже, практика відзначання ювілеїв і пам’ятних дат в Україні, що є частиною комеморації та належить до політики пам’яті, функціонує за радянським зразком і підтримує традицію державної гегемонії у формуванні історичної свідомості народу. Окрім власне «нормативної сили» держава формує політику пам’яті через шкільні програми з історії та фінансування відповідних досліджень. Юрій Лотман писав, що «святкування ювілеїв є одночасно ключем до розуміння духовних прагнень та ідеології часу». З огляду на це хочеться згадати про применшення значення одних подій та осіб стосовно інших. Зокрема, історик Ярослав Грицак не раз зауважував про недооцінення постаті Івана Франка, 160-річчя від дня народження якого припало на 2016-й, але фактично було проігнороване. Залишилося на совісті окремих дослідників та інституцій і 100-річчя українського авангарду й багатьох видатних художників. Явище культурних ювілеїв, як і сама царина культури, отримує залишки з великого столу політичних та економічних сфер і далі обслуговує ідеологію, розважає маси й залишається переважно поза межами серйозних розмов про життя.