Чи здатні волонтери й ветерани об’єднатися в реальну силу та впливати на «погоду в країні»?
— Я вважаю, поки що не здатні. Всі надто думають про свої «шкурні» інтереси, дуже велика кількість і волонтерів, і добровольців, і ветеранів — багато хто зайняв свою якусь нішу й почувається «високим чином». І вони бояться втратити це, коли з кимось об’єднаються: певна річ, усе ділитиметься на два, на три, на декілька. Хоч об’єднуватися потрібно, усі це розуміють, але ніхто не хоче.
Яким ви бачите майбутнє волонтерського руху? Має він діяти паралельно державній системі чи зливатися з нею?
— Мабуть, він далі занепадатиме. На жаль, слово «волонтер» зараз часто асоціюється з нехорошими речами. Не знаю, до чого це призведе. Прикро, що багатьом щирим, чесним волонтерам зараз доводиться виправдовуватися за тих, які повелися недоречно. Це як мінімум несправедливо! У людей з’являється образа, вони припиняють діяльність. Що буде далі, сказати важко…
Яким ви бачите в ідеалі статус добровольчих батальйонів? Адже поки що, на жаль, «їх там немає».
— Про це можна довго говорити. Наразі потрібно щонайменше визнати офіційно загиблих і поранених — тих, хто дістав інвалідність. Таких багато. Серед 550 поранених добровольців більше ніж половина має різні групи інвалідності. Перша — це взагалі повна втрата дієздатності. І коли ти інвалід саме війни, то маєш право на певні соціальні гарантії, пільги, виплати. Коли доброволець загинув, сім’я має отримувати виплати нарівні з усіма, як і бійці ЗСУ. Але поступки в цьому напрямі є: постраждалі — загиблі й ті, хто дістав інвалідність у 2014–2015 роках, — практично всі набули статусу. Це вже досягнення. Зараз намагаються зробити УБД для волонтерів — це якоюсь мірою неправильно, але принаймні аеророзвідка й медицина мусять набути цього статусу!
Слід ламати систему чи йти в ній працювати?
— Насправді в нас особливого вибору немає. Звісно, було б краще ламати й робити заново: взагалі-то всі такі різкі рухи під час війни робляться швидше, то було б для нас менш болісно. Але загалом я не думаю, що це вийде. Треба бути реалістом і виходити з того, що є. Як видно з того, що ми маємо, слід заходити в систему якомога більшій кількості нових людей і починати змінювати її кожному на своєму рівні.
Чи ви самі пішли б працювати в Міноборони або МОЗ, якби запропонували?
— Спочатку треба мати відповідну освіту — я хочу спершу вивчитися, а вже після того про ці речі задумуватися. Там не потрібні «круті пацани» чи «круті дівчата», там потрібні спеціалісти! Те, що люди були хорошими організаторами, хорошими волонтерами, хорошими добровольцями, аж ніяк не означає, що вони зможуть упоратися як спеціалісти з тим навантаженням, яке на них покладуть. Не думаю, що на якісь посади варто йти без освіти. Справи, які абсолютно не оплачуються, волонтерська діяльність — так, а якщо на роботу, то тільки спеціалісти! Саме тому, власне кажучи, я цього року вступаю до вишу.
Читайте також: Від Мадрида до Майдану
Чи можливий і чи потрібний третій Майдан?
— Поки що ні. Зараз ми не впораємося із жодними переворотами. Для того щоб був Майдан і переворот, має бути структура, яка візьме на себе всі основні ланки керування. Тобто мінімальна компанія людей, де кожен займатиметься своїм напрямом. Це мусить бути саме команда. А поки що таких людей немає: для перевороту нам бракує сили. Кадри є, але вони недостатньо якісні, вони з цим не впораються.
Віднедавна для жінок відкрили більшість бойових посад, недоступних раніше: їхнє становище змінилося чи дискримінація досі актуальна?
— Дискримінація завжди була й буде, поки що в нас усе-таки занадто совкова система. Але загалом це вже досягнення й успіх. Я знаю багатьох жінок, які стали на посаду артилеристки, командира взводу, і це вже добре! Якщо раніше ті люди якось обіймали свої посади, але водночас офіційно писалися «парамедиками» чи ще кимось, то це вже хоча б щось, це вже початок! Ми стаємо на правильний шлях. Тим паче жінки, які воюють, зазвичай такі сильні, що вони поступово досягають того, щоб цієї гендерної нерівності не було.
Чи відрізняється жінка в добробаті від жінки в ЗСУ: її статус, ставлення до неї?
— Звісно! Та загалом добровольчий рух відрізняється від армії. Добровольці мусять бути елітою, це мають бути найкращі кадри. А ЗСУ зараз трішки перетворюється на заробітчанство. Там, звісно, вистачає дуже хороших хлопців і дівчат, справді героїв, але оскільки рівень зарплат зараз по Україні загалом низький, безробіття, то багато хто пішов у ЗСУ!
Читайте також: Ігор Луньов: «Наші вороги вже перестали спати спокійно»
Особливо ця тенденція простежується в містечках Сходу…
— Так! Вони й без того живуть у війні, їх цілком влаштовує, щоб ще за це отримувати гроші, УБД і статус «крутих пацанів».
Якою ви бачите медичну реформу? Чи підтримуєте діяльність Уляни Супрун?
— Загалом підтримую. Не знаю, чи всі її започаткування є добрі, можливо, деякі поки що недоречні для України, ті, що повторюють досвід інших країн, адже в нас усе трохи інакше: у нас країна, що воює. Нам насамперед треба переймати досвід країн, що воюють, того самого Ізраїлю. Вони досягли успіху й саме тому до них зараз усі їдуть лікуватися. Там у якийсь момент під час війни ліквідували таке поняття, як «військові госпіталі». Їх повністю розформували й тепер там будь-яка цивільна лікарня може приймати поранених військових. У них уся структура інакша, нам поки що такого не зрозуміти…
У якому стані зараз польова медицина? Чи є здобутки, чого найбільше бракує?
— Від держави ніколи як такої підтримки не було й не буде. Принаймні не заважає — і вже добре. А так усе стандартно, найбільшою проблемою лишається ремонт автомобілів. Люди йдуть переважно на добровольчій основі. Усі розуміють, куди вони йдуть на місяць, на два, на три… певний потік людей є. Кожен прийшов, зробив свій внесок — спокійно поїхав додому.
Людина без медичної освіти не має права ставити, скажімо, крапельниці, робити декомпресії — те, що парамедики роблять постійно. Як міняти законодавчу базу?
— Так, заборонені будь-які маніпуляції, пов’язані з проникненням у тіло. Тільки щось зовнішнє: перебинтувати, поставити турнікет. Фактично більшість активних парамедиків підпадає під кримінальну відповідальність… Але поки що це питання навряд чи порушиться, тому що така сама ситуація в «копів», рятувальників, пожежників: вони мусять знати, як надавати допомогу, але застосовувати ті знання не можуть. Це проблема.
Читайте також: Мартін Брест: «Поки народ не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде»
Тим часом у деяких країнах парамедики працюють навіть на швидких. Чи було б це доречно в нас?
— Так. Бо якщо людина виїжджає за викликом через якусь, скажімо, температуру, то на це є стандартні протоколи: що колоти, під час яких симптомів. Якщо є якісь підозри, людину відправляють у госпіталь. Коли немає в тому потреби, вона спокійно чекає ранку й іде в лікарню. У нас звикли до того, що швидка — це безплатне таксі. Замість того щоб викликати машину, коли погано почуваєшся, наприклад трішки піднялася температура, викликають швидку. Це неправильно! Це треба змінити. Власне, що Супрун і намагається зробити. Зрозуміло, що на аварії, якісь серйозні випадки їхатимуть лікарі. Це ж відсортовується на рівні виклику: куди відправляти лікаря, а куди парамедика.
Реабілітація після поранень: чи є в нас поступ за три роки? Ви були в Ізраїлі: чи бачили щось, що можна вже запозичити з їхнього досвіду?
— Можливо, але для цього потрібні дуже велике фінансування та воля держави, щоб не тільки не перешкоджали, а й допомагали. Наші травмовані бійці не отримують усього необхідного, і навряд чи це колись виправиться. Якщо порівнювати реабілітацію в Ізраїлі й нашу, то в нас її взагалі немає як такої. У нас є якесь лікування, якісь госпіталі. Реабілітація — щось на місцях трішечки започатковано й усе. А системно цим ніхто не займається, хоча можна було б узяти за приклад щось уже створене: навіть в Україні є місця, де непогані госпіталі, де вузькопрофільна спеціалізація.
Чи усвідомлює, на вашу думку, держава загрозу посттравматичного стресового розладу?
— Ясна річ, починає усвідомлювати! Але поки що в нас ще не ПТСР. Він почнеться років через п’ять. Тоді вже матимемо і хвилю самогубств, і стрілянини, і вбивства, і насильство — дуже багато нехороших речей. От тоді будуть основні проблеми й, можливо, хтось схаменеться. Поки що до цього ставляться легковажно: «Та він убедешник, та він контужений, що з нього взяти?!»
Читайте також: Дмитро Різниченко: «Система не може бути реформована зсередини»
Чи бачите способи, як цьому запобігти, як змінити ситуацію?
— Ніяк. Навіть із жінок у тилу, що жодного стосунку до війни не мають, а просто живуть у країні, яка в статусі війни, 10% мають ПТСР! Про що тут говорити? Потрібен тільки час, він лікує найкраще. Як поранення, травми, так і ПТСР.
Якою ви бачите роль «Госпітальєрів» після перемоги?
— Думаю перекваліфіковуватися, навчатися, далі йти, розвивати медицину. Із тактичної медицини перейти на цивільну. Бо це люди, що мають досвід, знання, навички, розумну ініціативу. Це дуже важливо! Усе це запускати не можна, ми маємо базу даних багатьох спеціалістів, які пішли, бо дітки народилися або ще щось. Проте вони хотіли б працювати лікарями, бути ефективними.
Зараз багато говорять про втому від війни. Чи відчуваєте ви падіння підтримки роботи «Госпітальєрів»?
— Воно відчувається від початку 2016 року — із цьогочасу справді завал. Люди набагато менше допомагають, вони не мають сил, усі стомлені, ця вічна «стурбованість» Європи теж усіх втомила: бачать, що нікому, крім нас самих, ми не потрібні. Це було зрозуміло відразу, просто всі мали рожеві мрії, ілюзії, що якийсь дядько збоку прийде й нам допоможе.
Які найближчі плани в батальйону?
— Поки що планів як таких немає: щоб розвиватися, потрібні фінанси. А фінанси зараз або йдуть на спад, або більш-менш тримаються на рівні. Тому я охоплюю те, що маю: похорони, поранені, трохи реабілітація, трохи допомога. Щомісяця ми маємо вишкіл, от цього разу приймаємо 40 із гаком осіб. А так основна діяльність наша — фронт.
Читайте також: Юрій Береза: «Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства»
Які є діючі локації?
— Мар’їнка, Водяне, Авдіївка (лікарня), промка. Є люди, що в Авдіївці на лікарні, вони асистують, працюють разом із лікарями, оперують. А є ті, які чергують на промці безпосередньо з бійцями, з добровольцями. Ясна річ, «нас там нема», добровольців, але загалом про «Госпітальєрів» знають усі, проти нас ніхто нічого не має. Усі вже звиклися з думкою, що ми є і від нас нікуди особливо не дінешся.
Як потрапляють до лав «Госпітальєрів»? Яка зараз ситуація з кадрами?
— Зрозуміло, і в нас трапляється «ложка дьогтю» — гниленькі кадри, але таких ми намагаємося відразу позбуватися. Зараз кадри стали якіснішими — я більше почала фільтрувати й не роблю винятків: усіх пропускаю через вишкіл, і за тиждень хтось один із наших восьми інструкторів якісь сумнівні моменти в людині побачить. Залежно від результатів або приймаю людину з розпростертими обіймами, або розумію, що є привід задуматися й за нею приглядати.
Я людину тримаю на стажуванні після вишколу: вона відбуває ротацію з кимось із досвідчених «госпітальєрів». І лише після того, якщо все нормально, вручаю шеврон і вже приймаю її. А якщо людина під сумнівом, то може бути і дві, і три ротації.
Яка зараз система роботи батальйону?
— Одна ротація в нас зараз два тижні. Зробили стабільно: міняємо людей кожного 1-го й кожного 15-го числа. Зручно, комфортно: люди можуть поєднувати свою основну діяльність, роботу, сім’ю, дітей, а раз на три місяці приїхати на два тижні. Є кілька людей на постійних посадах, які займаються ротаціями, ремонтами машин, хтось на складах тощо.
Зараз також намагаюся працювати в інформаційному напрямі: позитивні історії теж треба давати, щоб не була сама «зрада-зрадонька». А досягнення є, досягнення хороші! У нас он скоро буде 2,5 тис. поранених! Урятованих поранених!
————————————————
Яна Зінкевич народилася 1995 року в Рівному. 2014-го заснувала добровольчий медичний батальйон «Госпітальєри». У грудні 2015-го під час повернення із зони АТО потрапила в автомобільну аварію, у якій дістала важкі ушкодження хребта. Пройшла тривалий курс лікування й реабілітації в Ізраїлі. Після повернення в Україну виконує командирські обов’язки у своєму батальйоні.