“Це історія про мого молодшого брата Василя. Він пізно почав говорити, але коли заговорив, то одразу заспівав…”, – перші слова, які брат Василя Сліпака Орест каже на початку документального фільму “Міф”. Допрем’єрний показ цього фільму відбувся у перший день Міжнародного музичного маратону “W Live. Тихі дні любові і музика миру”. Для тих, хто зумів втрапити на цей показ, фільм (бо кількість місць у залі кінотеатру “Коперник”, де відбувалася прем’єра, все ж обмежена) не лише привідкрив особистість Василя Сліпака, але й допоміг зрозуміти символічність цих трьох днів маратону, музика кожного з яких, була пов’язана із певними етапами у житті цієї людини.
Чому оперний співак зі світовим ім’ям не зумів залишитися в тилу війни? Чому допомагати врешті-решт просто волонтерством для нього було недостатньо? Мабуть такі питання виникають у будь-кого, хто дізнається про історію життя Міфа, а такий позивний на честь оперного героя Мефістофеля обрав собі Сліпак. Відповіді на ці запитання можна було для себе пошукати трохи більше познайомившисть із Міфом через призму творчого та особистісного становлення у ці дні.
Читайте також: Там, де нас нема
Хоровому співу організатори присвятили перший день маратону. По закінченні допрем’єрного показу можна було втрапити на концерт “Від вчителя до учня” пам’яті керівника Львівської хорової капели “Дударик” Миколи Кацала. Саме з “Дударика” розпочинається музичне та світоглядне становлення Василя Сліпака, а Микола Кацал став знаковою постаттю у його житті. Трагічний симфолізм зв’язку вчителя та учня полягає ще й у тому, що вчителя не стало за місяць до загибелі учня. Під час круглого столу “Василь Сліпак і українська діаспора: незіграна роль” у другий день маратону Ольга Сторож із Львівського історичного музею багато розповідала саме про юнацький період життя Василя Сліпака у “Дударику”. Разом з львівською хоровою капелою Сліпак виступав у найпрестижніших залах Європи та Північної Америки, саме там він познайомився із творчістю українських композиторів “золотої доби” та світовими метрами. Ольга Сторож, розповідаючи про юнацтво Сліпака, показала і його юнацькі малюнки, головними героями яких були Шевченко та козаки, схожі на самого Сліпака, тільки вже воїна. Тонка музична душа, здається, ще в юнацькі роки поєднувалася із любов’ю до войовничих героїв своєї Батьківщини.
У житті Сліпака було кілька знакових постатей і, окрім Кацала, до цієї когорти належав і отець Борис Гудзяк. З ним він познайомився ще в 90-ті, у часи активної участі у християнській організації “Віра і Світло”. Головною метою організації була робота із неповносправними людьми. Сліпак був активним волонтером і, як пригадують його друзі, завдяки його харизмі багато учасників “Дударика” також ставали волонтерами цієї організації.
Василь Сліпак був носієм унікального голосу контратенору (пізніше через запізнілу мутацію змінив регістр і перейшов у бас-баритон) – це найвищий із чоловічих оперних голосів. Однак, попри це йому не одразу вдалося вступити до Львівської консерваторії. Як пригадувала під час круглого столу музикознавець Стефанія Павлишин, його унікальному талантові спершу не могли знайти куратора у консерваторії. Про унікальний голос Василя Сліпака заговорили після прем’єри опери Олександра Козаренка “П’єро Мертвопетлює”. Його виконання кантати із цієї опери настільки вразило публіку, що Сліпака кілька разів викликали на біс. “П’єро мертвопетлює” – це твір Михайля Семенка, який Козаренко поклав на музику. У виконанні Сліпака твір набув особливого звучання, однак слова Семенка тепер видаються пророчими для життя виконавця.
Другий день маратону присвятили фортеп’яно. Ще під час прес-конференції напередодні заходу генеральний директор Львівської обласної філармонії Володимир Сивохіп розповів, що ідея тихої музики на фортеп’яно – це ідея брата Василя Сліпака Ореста: “Бо на фортеп’яно одна людина може багато розповісти”. Фортеп’яно звучало на подвір’ї школи, де навчався Василь, а на Полі почесних поховань Личаківського кладовища, де знайшов вічний спочинок не лише він, але й інші українські воїни, звучав орган. Так, Василь приніс музику для своїх побратимів.
“Українці мають орієнтуватися на Василя Сліпака не тому, що вони мусять загинути, а тому, що вони готові віддати своє життя за рідну землю”, – підсумувала Стефанія Павлишин під час круглого столу. Для вчителів, друзів, рідних, колег Сліпака важко змиритися із втратою цієї людини. Думки про те, як можна було вберегти життя Міфа не зникнуть ніколи. Але найважливіше, аби ця втрата була недаремна. А це залежить вже від тих, хто залишився. І в такі тихі дні пам’яті усвідомлюєш це чиненайбільше.