Над ухваленням нового закону, що врегулює правила надання освітніх послуг в Україні, депутати працюють уже майже півтора року. Документ, який нині взято за основу, подали до Ради ще у квітні торік, а ухвалили в першому читанні в жовтні. З того часу депутати, представники Міносвіти, численні активісти й експерти працюють над змінами в документі, які покликані залучити до нього якомога більше прихильників.
8 червня в комітетах Верховної Ради відбулося засідання робочої групи, яке продемонструвало, що наразі до компромісу далеко. Понад півторагодинне засідання за участю кількох десятків залучених до процесу осіб стосувалося ст. 7 законопроекту під назвою «Мова освіти». Метою було запропонувати таке її формулювання, яке б усунуло суперечності між різними сторонами.
Цей захід — останній напередодні засідання Комітету з питань науки і освіти 21 червня, на якому депутати мають проголосувати за ту редакцію документа, яка піде на розгляд парламенту як основна. За словами першого заступника голови Комітету Олександра Співаковського, орієнтовно вже 11 липня законопроект мають розглянути в сесійній залі.
Читайте також: Активісти Дніпра про мовне питання
Засіданню на початку червня передували аж два круглі столи на ту саму тему: у січні та травні, проте досягти компромісу не вдалося. Головне питання, яке викликає дискусії, — викладення норм про право національних меншин навчатися рідною мовою.
Сама ст. 7 законопроекту, ухваленого в першому читанні, складається аж із шести пунктів. Суперечки виникають щодо майже кожного з них. Однак основні дискусії під час зустрічі робочої групи стосувалися саме п. 1. Згідно з редакцією, ухваленою в першому читанні, його викладено так: «1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Особам, які належать до національних меншин, забезпечується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних закладах освіти. Особам з порушеннями слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови. Це право реалізується через мережу закладів освіти, класів (груп) з навчанням державною, іншими мовами чи вивченням цих мов, що створюються відповідно до законодавства».
Від часу ухвалення законопроекту в першому читанні депутати різних фракцій запропонували до ст. 7 вже 81 поправку, однак полеміку можна звести до трьох основних позицій: перша полягає в підтримці законопроекту в цілому в редакції першого читання, друга — в ухваленні документа з пропозиціями Міністерства освіти, розробленими у співпраці з групою громадських активістів. Нарешті, третю позицію представляє інша група активістів, яка також заручилася підтримкою низки нардепів.
Перша позиція, а саме ухвалення документа в редакції першого читання, знайшла підтримку серед низки організацій національних меншин. Виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс переконаний, що норми першого пункту статті захищають права нацменшин навіть сильніше, ніж Конституція. Зокрема, йдеться про різницю між термінами «забезпечення» та «гарантування» права нацменшин на навчання рідною мовою. Перший термін, викладений у первинній редакції законопроекту, накладає на державу більші обов’язки, ніж термін «гарантування», який прописаний у Конституції.
Натомість у Міносвіти та групи активістів, які працювали разом із міністерством, є суттєві претензії до тексту статті. Вони пропонують змінити п. 1, додавши до нього чималий шматок тексту: «1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Держава забезпечує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних і комунальних закладах. Особам, які належать до корінних народів і національних меншин, забезпечується право на навчання рідною мовою поряд з українською мовою в державних і комунальних закладах дошкільної і загальної середньої освіти. Це право реалізується через окремі заклади освіти, класи (групи) з навчанням мовою відповідної національної меншини (корінного народу) поряд з українською мовою, що створюється відповідно до законодавства, і не поширюється на заклади освіти, класи (групи) з навчанням українською мовою. Особам, які належать до корінних народів та національних меншин, також забезпечується право на вивчення рідної мови в державних і комунальних закладах освіти або через національні культурні товариства…». Цю пропозицію можна звести до того, що школи з викладанням предметів мовою нацменшин пропонують зробити двомовними.
Читайте також: Числа про слова. Чи готове суспільство до перетворень у мовній політиці
Третя пропозиція, публічним лідером ініціаторів якої стала громадський діяч, письменниця та колишній помічник кількох нардепів Лариса Ніцой, полягає в тому, щоб узагалі змінити концепцію викладення п. 1 статті: «1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Держава забезпечує кожному громадянинові України право отримати освіту державною мовою в державних і комунальних закладах на всіх рівнях: дошкільної, загальної середньої, професійної, позашкільної та вищої освіти…». Жодної прямої згадки про національні меншини або корінні народи в цьому пункті немає, натомість їх згадують в інших. Зокрема, йдеться про те, що в школах з вивченням мови нацменшини пропонують встановити квоти: від половини — двох уроків на день мовою меншини в початкових класах до повного викладання всіх предметів українською в старших.
За словами співрозмовників Тижня, які виступають проти останньої пропозиції, ключова її проблема в тому, що вона порушує відразу кілька статей Конституції України. Тому навіть у разі ухвалення закону в такій редакції його швидко скасують через Конституційний Суд. У такому випадку Україна знову повернеться до чинних норм, де мову освіти визначено скандальним законом Ківалова — Колесніченка. Цей закон передбачає вільний вибір мови навчання «за умови обов’язкового вивчення державної мови в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство».
Про порушення Конституції та на проблемі інтеграції випускників шкіл наголошують і в Міносвіти. За словами заступника міністра освіти та науки Володимира Ковтунця, ухвалення пропозицій Ніцой призведе до порушення одразу трьох статей Основного Закону. Окрім гарантування розвитку мов нацменшин в Україні та заборони дискримінацій йдеться також про ст. 21 — заборону обмеження прав та свобод. Власне, остання стаття і є ключовою: повне переведення усіх шкіл національних меншин на українську мову викладання означатиме звуження обсягу нинішніх прав громадян. Тому прихильникам цієї позиції слід спочатку змінити Конституцію, інакше наслідком стане повернення до вже згаданого закону Ківалова — Колесніченка.
З інтеграцією також очевидні проблеми, які не заперечували й окремі представники меншин, присутні на засіданні робочої групи. Той же Ковтунець зазначив, що вважає дискримінацією те, що велика частина випускників шкіл із національною мовою викладання згодом мають проблеми зі вступом до вишів, адже часто зовсім не знають державної мови й завалюють обов’язкові тести ЗНО з української та вступні іспити до вишів. За його словами, законодавством передбачено, що держава створює умови для вступу до вишів представникам нацменшин, однак ця норма з року в рік не виконується.
Читайте також: Мовне питання
Ситуація зі знанням української мови дітьми, які навчалися у школах для національних меншин, справді неоднозначна. Результати ЗНО з української мови та літератури за 2016 рік свідчать, що в регіонах із найвищим рівнем компактного проживання меншин результати дійсно гірші. Зокрема, у Закарпатській області понад 28% випускників взагалі не подолали мінімальний бар’єр для вступу до вишу, ще 26% здобули мінімальну необхідну кількість балів. Рівень провальних результатів ЗНО з української мови та літератури в школах, зокрема з угорською мовою навчання, досягає подекуди 78–100%. У Чернівецькій області, де компактно проживають чимало румунів, відповідні показники для всіх шкіл також високі й становлять 21% та 27%.
Для порівняння: в Одеській області, де також значна частина меншин, результати кращі: 10% і 23%, у Донецькій і Луганській — 7% і 21%. Проблему не можна пов’язувати лише зі школами з національною мовою викладання. Достатньо погані показники в Івано-Франківській області — 13% та 22%, однак там не проживають меншини в такій великій кількості. Також стабільно кращі середні результати в усіх областях демонструють випускники гімназій, ніж загальноосвітніх шкіл. Такий стан справ навряд чи можна назвати дискримінацією, адже різний обсяг знань не можна вважати обмеженням прав. Однак результати яскраво свідчать про комплексну проблему української освіти.
На думку прихильників варіанта законопроекту, запропонованого Міносвіти, їхня редакція є максимально можливим на сьогодні компромісом. По-перше, вона враховує поправки багатьох нардепів, що збільшує ймовірність ухвалення документа в сесійній залі парламенту, по-друге, не заперечує можливості викладання предметів мовами національних меншин. Конкретні обсяги та співвідношення предметів, які викладатимуть мовами нацменшин і державною мовою, у законопроекті не вказують. Це визначиться згодом у навчальних програмах.
Інфографіка: Стан української мови. Щорічний моніторинг
Норми, запропоновані Міносвіти, навряд чи вирішать усі проблеми освітньої галузі, але, можливо, створять нові: серед них і проблема пошуку кадрів для викладання у школах нацменшин предметів українською, і можливі корупційні ризики під час визначення обсягів викладання різними мовами. Втім, проблеми корупції в освіті й інтеграції до суспільства випускників шкіл маємо вже сьогодні, тому увага до цих питань точно не стане зайвою. Сьогодні альтернативою є або норми, які викликають абсолютне несприйняття в середовищі нацменшин, або збереження нинішнього статус-кво та консервація наявних проблем.