Тоді я лише пхикнув, адже частенько бував коло цього «моря», вибираючись з батьками та дядьковою родиною на недільну риболовлю. А колись, однієї зими, ми навідалися сюди на мою першу в житті риболовлю з-під льоду! Це було незабутньо, хоча й страшнувато, адже доти я жодного разу не сидів над ополонкою із вудкою, покладаючись лише на не надто міцну кригу. Але мої страхи були безпідставними, адже поруч підпилі дядьки каталися по льоду на автомобілях, ще й начіплювали позад них довгі вервечки санчат із дітлахами. Люта зима наморозила на плесі близько сорока сантиметрів криги, котра, здавалося, могла витримати й слона.
А влітку ми мандрували до пригодованих дядьком місцин, де на звичайну вудку можна було натягати повно сріблястої плотви, стоячи по пояс у водяних ліліях та ловлячи облущеним носом відблиски сонця. Дядько називав місцину «качатником», бо колись тут, поблизу шлюзів невеличкої Щедрівської ГЕС, була колгоспна качина ферма.
Віддавна славиться Летичів своєю рибою, котра продається на невеличкому ринку при в’їзді у містечко з боку Хмельницького. Не зупинитися тут – гріх, а вже коли зупиняєшся і занурюєшся в запаморочливі аромати, від яких несамовито виділяється слина, то просто годі щось не купити. Риба копчена, риба сушена, риба смажена, рибні балики, сом, щука, товстолоб, окунь, раки, а котлети з ікри! Якщо ви не куштували летичівських котлеток з ікри – ви просто не жили!
Читайте також: Ужгород: місто неузаконеної любові
Ринок насправді став своєрідною візитівкою міста, а коли згадують, що риба – з Летичева, це автоматично ліпить на неї своєрідний знак якості – містяни не паплюжать рибного авторитету Летичева.
Минаємо ринок та нарешті в’їжджаємо до містечка — і майже одразу по праву руку помічаємо величну споруду Летичівського санктуарію, котрий заслуговує на окрему згадку.
Коли в моєму ранньому дитинстві дорогою до дядька ми проїжджали повз санктуарій, я зацікавлено розглядав поруйновані та закіптюжені величезні будівлі, котрі похмуро зустрічали нас на cамому початку містечка. І лише через кількадесят років, коли я не на жарт захопився історією рідного краю, вичитав багато цікавого про славні й трагічні сторінки цього місця.
1985 року у приміщенні санктуарію, де на той час чого лишень не було, вибухнула пожежа, котра лютувала цілих три доби й залишила по собі випалені, чорні від кіптяви стіни й більш нічого… Але давайте про все із самого початку.
Летичів – містечко стародавнє, засноване далекого 1265 року, а в 1362 році тут заснували оборонний замок, котрий у 1579 році перебудовує кам'янецький староста Ян Потоцький.
Від того замку донині збереглися залишки стін та чудом вціліла одна кутова вежа, котра довгий час стояла закинутою пусткою, хоча вважалася однією з візитівок містечка, як і розташований поруч пам’ятник Кармалюку.
Читайте: Черкаси. Море, квартали, ліси
У 1606 році до Летичева, який на той час був резиденцією Яна Потоцького, прибуває кілька монахів-домінікан з іконою Діви та Сина, та Потоцький забороняє їм навіть зайти до міста і оселяє на дальній околиці. За легендою, якось пізно вночі монахи молилися перед образом, котрий раптово осяяло незвичайним світлом, що було добре видно навіть здалеку. Спочатку містяни перелякалися, подумавши, що то спалахнула пожежа, але, коли наблизилися до хатини, де жили ченці, зрозуміли, що стали свідками чуда. Одразу ж прибула і шляхта, і навітьсам Ян Потоцький, котрий, уздрівши диво, змінив гнів на милість, простояв перед образом аж до ранку, а тоді подарував Богородиці увесь свій край.
Згодом у Летичеві зі своїм виснаженим військом зупинився Станіслав Ревера-Потоцький (згодом великий гетьман корони й воєвода брацлавський, подільський та краківський). Уві сні йому раптом являється якась жінка, котра остерігає його від татарської навали, проте старшина переконує Станіслава Потоцького не звертати уваги на дивний сон. Але видіння повторюється, і тоді воєначальник дає сигнал готуватися до бою. На ранок під стіни летичівської твердині підходить татарське військо, але його зустрічають в усеозброєнні й розбивають. Після перемоги гетьман прямує до храму, щоб скласти дяку Богові, та раптом бачить на іконі ту саму жінку, котра остерігала його від татарської навали. Переконаний у небесному провидінні, гетьман складає пожертву на побудову великого мурованого храму на території замку Яна Потоцького, котрий і опікується будівництвом аж до його завершення.
Роки радянської влади перетворили храмовий комплекс та монастирські келії поруч на стайню, а згодом нацистські окупанти влаштували тут концтабір. Після війни на цьому місці розташовувалися склади, кравецька майстерня, ПТУ та навіть корчма, аж поки у 1985 кінець усьому не поклала пожежа…
Читайте також: Меджибіж. Перехрестя культур та епох
Зараз у санктуарії можна подивитися на величеньку підбірку тогочасних фотографій, які люб’язно прокоментує настоятель отець Адам Пшивуський. На світлинах – сплюндрований храм, численні старовинні зображення святині, якою вона була ще до винаходу фотографії. Зараз же храм, який урешті повернули вірянам, справляє неймовірне враження. Описувати словами велич і красу, котра чекає на вас всередині, просто немає сенсу, тож неодмінно потрібно потрапити всередину самому, тим більше що святиня відчинена для всіх охочих.
А нещодавно, під час чергового візиту до Летичева я був приємно вражений, коли побачив, що силами санктуарію провадиться реставрація замкової вежі, де нарешті звели дах, причому неабиякий — ґрунтуючись на давніх зображеннях замку, відновили дерев’яну галерею та облагородили місцину, зробили з вежі захопливу атракцію для туристів.
Проте, незважаючи на всі красоти санктуарію, у свідомому віці я приїхав до Летичева для іншого: побувати на могилі легендарної особистості — українського Робін Гуда – Устима Кармалюка.
Блукаючи Летичевом, я розпитував перехожих, де могила легендарного месника, але більшість здивовано розводила руками, дехто вказував на величезний постамент біля замкової вежі та санктуарію, але я напевне знав, що це лише пам’ятник, зведений коло автомобільної траси у 1974 році і ніякого стосунку до реального поховання він не має. Хтось стверджував, що Кармалюк похований десь на території санктуарію, що взагалі було повною маячнею, адже його вважали розбійником та убивцею, котрий передусім розправлявся з польськими поміщиками, то ж з якого дива його мали поховати на території католицької святині?
А тоді старенька жіночка вказала мені на вуличку й промовила:
– А отако йдеш цією вулицею і праворуч побачиш цвинтар, на цвинтарі – церкву. Йди попри церкву вглиб цвинтаря і знову праворуч, а тоді побачиш його могилу. Там, там він лежить…
Я подякував бабусі і рвонув у вказаному напрямку — і справді за кілька хвилин дійшов до цвинтаря, оминув церкву й заглибився поміж дерева, а тоді праворуч від стежки побачив невеликий горбок, на котрому лежала каменюка, а за каменем стояв пам’ятник похованому тут Устимові Кармалюку. Я його знайшов!
Не просто так називали Кармалюка чаклуном, ворожбитом та характерником, адже жодні клітки, жодні тюрми чи кайдани не могли втримати волелюбного розбійника в неволі. І правда, люди, котрі на тому розуміються, стверджують, що могила має надзвичайну енергетику, адже тут спочиває справжній козак-характерник.
Читайте також: Ужгород. Місто для запасного життя
Я ще довго бродив давнім цвинтарем, знайшов скромну могилку з пам’ятником радянським воїнам, котрі були закатовані у Летичівському концтаборі, знайшов розчищений поляками меморіал польським воїнам, які обороняли Летичів у двадцятих роках минулого століття, порозглядав старі хрести з чорного мармуру з явними слідами від куль…
Є на дальній – вінницькій – околиці Летичева ще один старовинний цвинтар – юдейський, котрий я також шукав, розпитуючи містян. Цвинтар потребує догляду та робочих рук, він щільно зарослий деревами та кущами, і з боку дороги навіть не здогадаєшся, що це колишнє «окописько», котре лежало далеко за містом, а зараз навколо цвинтаря розташовані хати.
Я буду сюди повертатися. І не лише до дядька, не лише до родичів, а й на могилу Кармалюка, коли потрібно буде «підзарядитися», а то й просто посидіти на горбку біля каменя. Буду приїздити до отця Адама в санктуарій, котрий завжди радий гостям і охоче проводить цікаві екскурсії храмом та фортецею. Буду приїздити на риболовлю та на чудові летичівські котлети з ікри… Буду.