Осідлати потоки: як виникло місто Дніпро

Історія
9 Червня 2017, 10:01

Сучасна економіка каже: надання послуг — річ прибуткова. Проте цей винахід не дуже новий. І предки сучасних дніпрян заснували собі місто, яке давало змогу робити гроші якщо не з повітря, то з поєднання землі й води точно.

Дата «під генсека»

Що ми з вами знаємо про виникнення Дніпра? І в офіційних документах записано, і навіть на банерах центрального проспекту, що носить ім’я Дмитра Яворницького, стоїть дата — 1776 рік. Насправді цифра має приблизно такий самий стосунок до народження міста, як зміна дівчиною прізвища в шлюбі — до її появи на світ. «Завинив» у такій офіційній даті… Леонід Брежнєв! Будь ласка, не поспішайте шукати компрес на розпашілу голову автора: я здогадуюся, що між кінцем XVIII століття й ХХ століттям є трохи дистанції. Просто «дорогий Леонід Ілліч» і народженням, і кар’єрою тісно пов’язаний з областю та Дніпром.

Тому наближення його ювілею підштовхнуло тодішнє місцеве керівництво до творчості й приємного подарунка: воно піднесло генеральному секретарю ювілей Дніпропетровська, для чого змінили офіційну дату заснування з 1787 на 1776 рік. А підставою для нової цифри стали плани заснування так званого Катеринослава Кільченського, що фігурують у листах азовського губернатора Васілія Черткова. До речі, попри чималий розмір сучасного міста, воно й досі не сягнуло тих теренів, де оцей Катеринослав Кільченський побудували. Двохсотрічний ювілей 1976 року був вигідним: місто отримало гроші з бюджету під різноманітні проекти, ну й себе керівники не образили.

Дата «під імператрицю»

Щоправда, обидві дати — і 1776, і 1787 — походять з іншої вигадки, а краще б сказати, міфу, який став зброєю в тодішній, кінця XVIII століття, гібридній війні Росії з українцями. Суть міфологеми проста: мовляв, тут, на землях запорозьких козаків, панувала дикість, але прийшла «матушка Єкатєріна» пліч-о-пліч з «русским миром» і принесла цивілізацію та міське життя. З таких цеглинок і будувався фундамент панування Російської імперії на наших територіях. Адже мало підкорити народ, треба нав’язати йому власне трактування історії, і тоді роби з ним, що хочеш.

Читайте також: Мій Дніпро

Така ідеологія небезпечна ще й тим, що в неї вірять самі росіяни. У 2012 році довелося дискутувати з академічним російським «десантом», який приперся до мого міста святкувати 225-ту річницю подорожі Єкатєріни ІІ нашими степами. Усі ці доктори й кандидати наук свято вірили, що Дніпро є в основі своїй російським містом. 2014-го змушений був продовжити дискусію, щоправда, вже застосовуючи інші аргументи. Так от, двоє полонених, один з Калуги, а другий з Кемеровської області, так само свято вірили, що йдуть визволяти «русскіх людєй Єкатєрінослава і Єлісавєтграда» від укрофашистської хунти.

То що ж побачимо, якщо обідрати нашарування імперських ідеологем? Річ у тому, що сучасний Дніпро — дуже щільний комунікативний вузол. Для природного виникнення поселення, а згодом міста потрібні шляхи та, що теж є необхідною умовою, певні перепони на них. Ми маємо злиття двох великих річок — Дніпра й Самари, а трохи нижче від гирла останньої починається перший поріг. Тому водний шлях по Дніпру до затоплення порогів обов’язково передбачав зупинку в місті, перепочинок, ремонт, обслуговування вантажів тощо.
Якщо вода сама по собі шлях, то для суходолу вона є перепоною, а отже, потребує роботи з перевозу. У місті перетиналися дуже важливі суходільні комунікації, які сполучали Право- й Лівобережну Україну, Крим, Дон, Молдову, з виходом на півночі до центральноєвропейських і московських ринків, а на півдні до Балкан, Кавказу й Анатолії.

Найпотужнішим із перевозів через Дніпро був Кодацький — там, де зараз височіє однойменний міст. Оскільки природу не обдуриш, то на трасі другого дніпровського перевозу, Лоц-Кам’янського, проліг Південний міст. На лівому березі найпотужніша, хоч і не єдина переправа через Самару пролягала на околиці сучасного селища Шевченко Самарського району міста. Уявіть себе купцем. Ви днями чевчигикаєте степами й нарешті дісталися перевозу. Поза сумнівом, з вас візьмуть гроші: й мито, й оплату послуг поромщиків. Та, оскільки ви все одно мусите зупинитися, є величезна ймовірність, що захочеться і поїсти-випити, і заночувати під дахом, і коня підкувати, і воза полагодити. Словом, вам будуть потрібні послуги — от предки сучасних дніпрян їх і надавали. Причому поселення зазвичай виникали з обох боків річки, щоб дорогий клієнт міг витратити свої гроші з максимальним комфортом! Так на Самарі постали Стара Самарь й Одинківка, на Кодацькому перевозі — Новий Кодак і Кам’янка-Лівобережна, нижче — Лоц-Кам’ян­­ка та Усть-Самара. А щоб не гуляли зручні землі між ними, люди заснували ще Мануйлівку, Таромське, Діївку, Сухачівку, Половицю… Усі ці поселення козацького часу. І така розкіш повністю ігнорується наявним зараз літочисленням.

У пошуках правдивого літочислення

Звідки починати відлік Дніпра? Спробуємо розібратися і з матеріальними аргументами, і з методологічними. Питання слушне та, відверто кажучи, непросте. Автор цієї статті тривалий час був схильний трактувати як першопочаткове поселення Новий Кодак. З аргументацією такого припущення все гаразд. Це місто з потужною фортецею на перевозі. До того ж центр Кодацької паланки. Тут була резиденція полковника, збиралися податки, вершився суд. Крім того, місто поділилося з майбутнім Катеринославом міською округою, тут перебували установи Катеринославського повіту. Як бачимо, фактів досить.

Читайте також: За чиїм наказом знищується українська наука?

Проте наука не стоїть на місці. За останні 7–8 років з’явилося чимало нових археологічних знахідок зі Старої Самарі, які абсолютно чітко доводять, що побудові Іваном Мазепою за наказом московського уряду тут Богородицької фортеці передувало стале поселення, яке обслуговувало перевіз. Монети й товарні пломби XVI — середини XVII століття, знайдені в закритих комплексах, побутові речі, шинок, розкопана вулиця… І справді лопата археолога дає факти, які не поставиш під сумнів. Більшість дніпровських фахівців зійшлися на 1524 році як цілком можливому початку літочислення.

Достеменно відомо, що безперервний культурний шар на Старій Самарі починається з першої чверті XVI століття. І спокусливо було б стартувати від «найстаршої» монети цієї епохи — з 1509‑го. Проте вона ходить довго, навіть і кілька десятків років. Тому за точку відліку цілком може правити товарна пломба 1524 року. До речі, з наступного, 1525-го, також маємо дуже схожу печатку. Такі пломби ставили купці на великі партії товарів (у нашому випадку, найімовірніше, це було сукно), гарантуючи своїм добрим іменем якість. Так що в 1524 році якась купецька валка привезла на Стару Самарь оптову партію тканини й уже тут продала її вроздріб. Наступного року картина повторилася. Наявність перевозу, жител, торгу — усе свідчить про серйозне стале поселення.

Тепер до теорії. Певною мірою переглянути свої переконання мене спонукали теоретичні напрацювання дніпровських професорів Ірини Ковальової та Сергія Світленка. Якщо стисло підсумувати, то йдеться про білінійну та поліцентричну концепцію виникнення міста Дніпра. Її суть полягає у врахуванні ролі всіх поселень (поліцентризм) на обох берегах ріки (білінійність) в урбогенезисі. Вони виникали в різний час у XVI–XVIIІ століттях, проте всі є частинкою історії сучасного Дніпра, привносячи власну неповторність. Такий підхід дає змогу більш комплексно зрозуміти історію міста, тож тим він мене й підкупив. Із власним поглядом (від Нового Кодака) розставатися було боляче, але невміння чути аргументовані заперечення, як на мене, веде науку на манівці.

А Стара Самарь із кінця XVII століття стала причиною постійних суперечок між місцевим, запорозьким, людом і російськими зайдами. Козацьке містечко в 1688 році було накрите російською Богородицькою фортецею. І хоч сюди заселяли переважно люд із Гетьманщини й було сформовано козацьку сотню, але наявність російського гарнізону та й узагалі чужої фортеці добряче бісила запорожців. Дратувала настільки, що збройний виступ Петра Іваненка проти Московської держави був підтриманий значною кількістю січовиків, а фортецю штурмували союзні запорозькі й татарські війська. Цитадель узяти не вдалося, а посад був добряче попалений. Свого низовики досягли вже 1711 року знову в союзі з татарами й турками, коли за Прутським миром таки примусили росіян забратися геть.

Історична тяглість. Більшість мостів у Дніпрі, як-от Кайдацький, споруджені на місцях колишніх перевозів. ФОТО: ДЕНИС АКСЬОНОВ

Проте в другій половині 1730-х ті повернулися і фортеця, яка все частіше фігурує в документах як Старосамарський ретраншемент, знову почала муляти очі січовикам. Наведу один приклад. 1749 року до міста приїхало кілька запорожців, які добряче погуляли в місцевому шинку. До слова, вони почали розговлятися ще в Самарчику (сучасний Новомосковськ) і планували продовжити в Новому Кодаку, але чомусь потрапили до Старої Самарі. Низовики пиячили, влаштували стрілянину й погрожували спалити фортецю. Комендант майор Ковальов після цього вирішив «учредить артиллерию», тобто розконсервувати гармати, яких не було на стінах із часу війни. Очевидно, козацький бенефіс справив на нього враження.

Небажане сусідство

У запорожців були всі підстави навіть на повсякденному рівні не сприймати присутності росіян у Вольностях. Принципову різницю в розумінні статусу та природи Війська Запорозького низового демонструє конфлікт у Новому Кодаку, який відбувся 1766 року. Капітан Брянського піхотного полку Васілій Пономарьов скаржився, що під час переправи з нього взяли 50 к. та зганьбили офіцерську честь. На жаль, текст рапорту офіцера не зберігся. Імовірно, він наводив слова, якими запорожці ображали його. Проте до нас дійшов виклад подій у записах Коша.
Капітан Пономарьов, переправляючись із лівого берега Дніпра й прямуючи на Січ, заявив свою поїздку як службову. Відповідно грошей на перевозі з нього не взяли. Але під час повернення як він сам, так і його люди в розмовах не приховували, що цю подорож Васілій здійснив разом із дружиною для побачення зі знайомими та закупівель. Тож шафар запропонував йому оплатити переправу.

Читайте також: Неміфічна Кіммерія

Далі офіцер почав погрожувати та принижувати честь Війська: «…ви де jзбегайловцы // j подлая тваришка, не чувствуете государевихъ // повелЂнїй j законовъ, что здесь перевозъ государев, // и все народы». Капітан вимагав пропустити його безплатно, погрожуючи шафарю вибити око. За вер­сією Коша, він при цьому військового не ображав, а лише пообіцяв зсадити з порома.

Не менш «цікавими» були стосунки з рядовими. Пересічні солдати залоги Старосамарського ретраншементу Міхаіл Найдьонов та Філіп Черніков одного чудового січневого дня 1762 року вирішили трохи порибалити на Самарі, яка вкрилася міцною кригою. Документи мовчать, наскільки успішною була риболовля. Хай там як, але змерзлі вояки непогано погрілися в шинку села Одинківка, що лежить на протилежному від фортеці березі річки. Витративши «на зігрів» 4 копійки, Найдьонов та Черніков дійшли висновку про потребу поповнити свої гаманці, тож у темряві, що опустилася на селище, навідалися в гості до загороди з худобою місцевого жителя Сидора Самоткана.

Далі показання місцевих мешканців та солдатів дещо різняться. Ландміліціонери стверджували, що крадіїв на місці злочину затримало десятеро людей. Здається, тут швидше можна повірити одинківцям, адже за їхньою версією Самоткан, який побачив біля своєї худоби некликаних гостей, нагукав сусідів Івана Одимченка та Якова Тарана. Утрьох вони зв’язали злодіїв. Щоправда, стосовно подальших подій більшу довіру викликає вже версія росіян. Селян свідчили, що били солдатів тільки під час затримання, оскільки ті спробували пустити в хід ножі. Філіп Черніков стверджував, що їх побили під час затримання, потім почастували батогами на дворі Сидора Самоткана, а наступного дня отаман Одинківки Гнат Горобець ще раз відшмагав їх канчуками, допитуючись про худобу, яка регулярно зникала в мешканців цієї слободи. Черніков зумів змовчати, а Найдьонов виказав кількох драгун зі Старосамарського ретраншементу, які 1761 року вкрали в місцевих жителів п’ятеро коней та продали їх на ярмарку в Белевській фортеці.

Читайте також: Філософія степу

Таких прикладів можна навести чимало. У другій половині XVIIІ століття січовики вже не могли собі дозволити штурм фортеці, проте «викурити» з місцевого поселення чужу для них юрисдикцію Гетьманщини вони зуміли й активно заселили прифортечну слободу козацьким і посполитим людом. Цікаво, що на вибір місця для Катерино­слава Кільченського прямо вплинула Стара Самарь, де була фортеця, яка могла захистити новий імперський центр. Тому містечко стало її форштадтом. У наші дні Стара Самарь знов опинилася у фокусі протистояння — тепер між прихильниками збереження російської дати заснування міста й тими, хто вимагає повернути козацький етап його історії. Що буде далі, побачимо.