До війни встигли народити дитину, вивчитися, помандрувати, придбати щось, одружитися, отримати спадок… Тобто безліч великих справ було зроблено саме тоді. Це стосується майже всього: можливостей, достатку, роботи. Навіть якщо йдеться про щось дріб’язкове, оповідач неодмінно додасть: «Коли то було? До війни!». Ніби ця деталь відіграє якусь важливу роль у його розповіді. Іноді мені здається, що від постійного згадування тих часів люди просто отримують задоволення, бо, пригадуючи щось, починають усміхатися, у них піднімається настрій. І що більше минає часу з літа 2014-го, то кращим видається те життя. Так пригадують свою молодість старі, а люди середнього віку — дитинство. Тобто все найкраще сталося саме тоді, до літа 2014-го.
Окрім нових позначок часу — щасливого часу — я помічаю зміну цінностей, якої не помічала раніше. Молодь прагне поїхати з міста, знайти роботу за межами «республіки». Де саме — це більше гра уяви. Хтось мріє про Москву, хтось про Крим. Молодь будує мрії на чутках: хтось казав, що в Абхазії можна заробити… Хтось казав, що в Криму непогано платять зварювальникам. Колись мій знайомий поїхав за такою мрією про великі гроші збирати журавлину на болотах. Діставався до тих місць дуже довго, позичав гроші на дорогу. Почав працювати й зрозумів, наскільки це важко. Саме там, годинами проходячи щодня пішки, нахиляючись над землею, ховаючи обличчя від комах, він зрозумів, що найкраще вивчитися і шукати не примару великих грошей, а реальну роботу. Тобто йому треба було подолати сотні кілометрів і докласти багато сил, щоб зрозуміти очевидне. Але тепер мені дуже часто доводиться чути інфантильні мрії про великий заробіток за межами «ЛНР» від дорослих людей, які, ніби діти, вірять казкам.
Читайте також: Як я провела літо
Мої знайомі не мають власного житла. Він водій, вона санітарка в лікарні. Працьовиті, звичайні люди. Житло все своє життя після одруження винаймають. У неї зарплата 2,5 тис. руб., у нього 7 тис. руб. Донька школярка. Оренда житла обходиться в 1000 руб. плюс комунальні. Чи реально їм із такими доходами заробити на власне житло? Ніколи. У селі, де мешкають їхні батьки, хтось продавав дім. 50 тис. руб. ніби й небагато. Але води і газу в хаті немає. Школи в селі теж немає, про роботу нічого й казати. А головне — у моїх знайомих немає тих 50 тис. руб., які треба віддати за власне житло. Кредитів у «республіці» не дають, бо в єдиного «державного» банку відсутня така функція. Але навіть не це. Ті 50 тис. руб. для них щось на зразок скрині скарбів — заробити таку суму в «республіці» неможливо ані їй, ані йому. Тому заповітною мрією обох є виїзд чоловіка до Москви, звідки іноді привозять величезні гроші, яких вистачає на ремонт, великі покупки або навіть власне житло.
Читайте також: Навіщо їм це
Інший мій знайомий є прекрасним теслярем. Після літа 2014 року шукав кращої долі в Росії. За перший місяць йому заплатили 75 тис. руб. За російськими розцінками то була середня ціна за ту роботу. Хазяїн був щасливий, бо ж знайшов прекрасного тесляра: працьовитого, розумного. Наступного місяця заплатив уже 50 тис. руб. — нібито через менші обсяги. Але тесля любив свою роботу, тому не став сперечатися. Але на третій місяць власник поклав на стіл лише 25 тис., пообіцявши, що ще 15 тис. віддасть одразу, як знайде їх, бо ж криза… Після того мій знайомий повернувся до Луганська. Ілюзій великого заробітку десь він уже не мав. А роботу виконує однаково добре, лише платять за неї по-різному.
Зміна цінностей нового часу після літа 2014 року ще й у тому, що кожен прагне урвати більший шмат пирога зі спільного столу саме зараз, не гаючи часу. Якщо вчитися, то лише на бюджеті та на двох факультетах одразу. Пенсій теж дві, з дитячими виплатами така сама історія. Ніхто не хоче комусь щось дарувати. Кожен певен, що із ситуації треба брати по-максимуму, доки є така можливість. Коли складали списки тих, хто провів літо 2014 року в Луганську, до квартальних приходили зі скандалами та вмовляннями включити до них людей, яких тоді й близько не було в Луганську… Допомога виявилася дивною: ковдра, металевий посуд, рушники. Через деякий час безліч тих наборів з’явилося у місцевих комісійних магазинах: людям виявився непотрібним металевий посуд. Але які ж пристрасті та скандали були навколо тих списків «дітей війни», до яких включали родичів, друзів, колег…
Читайте також: Територія «чесності»
А ще життя дуже швидкоплинне. Тому весілля перестали грати так часто, як було до війни: немає грошей, не бачать у цьому сенсу. Дівчата дуже часто мріють просто про того, хто зможе їх забезпечити, а чоловіки — про ту приманливу роботу, де можна було б заробити все й одразу… Тому на моїй вулиці вже немає хороших електриків, а слюсарів чи зварювальників треба шукати серед тих, хто навчився чогось ще в минулому столітті… Це дивні часи, коли зміна цінностей відбувається на очах, а казкам вірять так, як колись у дитинстві.