На парламентських перегонах 2014-го вони здобули найбільшу підтримку українців. Тоді тема фронту була актуальна як ніколи, війна на Сході клекотіла дедалі сильніше, тож проголосувати за новосформовану політсилу під гучною назвою «Народний фронт», у чиї списки було внесено чимало комбатів й активістів Майдану, сам Бог велів. Те, що вперемішку з ними на чільних прохідних місцях маячило чимало сумнівних персонажів із минулого, тоді не надто й засмучувало. На жаль, така українська «селяві»: вибираємо краще з гіршого, а далі якось буде. Так думали понад 22% громадян, які завітали на дільниці.
Шансів стати найбільшою фракцією, а отже, основою парламентської більшості в НФ не було. Завдяки залученню цілої армії мажоритарників найближчі конкуренти з БПП завиграшки посунули майбутніх партнерів по коаліції на другу сходинку. Втім, це все-таки давало змогу здобути чималий шматок влади, і НФ тим сповна скористався. Крісла прем’єр-міністра, міністрів, секретаря РНБО… Але влада — це не лише посади, а й відповідальність. Тим паче коли ще не стерлися з пам’яті страшні події в центрі столиці, коли щодня з передової привозять убитих та поранених і суспільство наелектризоване до межі. Власне, назвати себе та свою команду «урядом камікадзе» — то для лідера «Народного фронту» Арсенія Яценюка був чи не найлогічніший хід. Та навіть таке одкровення вже не могло спрацювати як індульгенція за несправджені, як виявилося згодом, сподівання.
А сподівання, власне, і не могли здійснитися. По-перше, сама структура політсили, на жаль, від початку хибувала наявністю ненадійних, а часто й шкідливих елементів, які рано чи пізно мусили призвести до провалу. Оце і є ахіллесова п’ята НФ. А по-друге, вимушена тісна співпраця зі «старшим братом» по коаліції була приречена закінчитися неприємностями. Такі закони вітчизняної політики й доля української правлячої верстви.
Читайте також: Нардеп від "Народного фронту" задекларував понад $14 млн та €500 тис. готівки
Хтось може заперечувати, що правляча верства — це щось шляхетніше й зовсім інше, ніж збіговисько олігархічних кланів, але доведеться засмутити. Нині вона в Україні якраз така: олігархи, представники ФПГ, дрібні й великі шулери, і саме вони творять політику та заправляють балом. Різниця лише в рівні нахабності та близькості до ресурсів. Усі вони так чи інакше крутяться довкола основної осі — президента, а тому вважати їх чимось стороннім наївно. Звісно, є ще опозиція (у хорошому розумінні цього слова) і п’ята колона, але це вже інша історія. Тим паче НФ незгірше за президентський БПП присутній у владі (можна, як є бажання, називати його «молодшим партнером»), але в будь-якому разі він є тією самою владою й розділяє зі «старшим партнером» усю відповідальність за прорахунки та негативи. Падіння рейтингу політсили після кількох місяців роботи уряду Яценюка — найкращий доказ цього. Ситуацію мало змінили навіть його відставка та оприлюднення скандальних подробиць братовбивчої війни між партнерами по коаліції. Протистояння те, до речі, також запрограмували від початку. Інакше не могло бути. Адже доступ до влади — це передусім доступ до ресурсів, конкуренція тут існує за умовчанням. Тим паче з огляду на українські політичні традиції та ще й у час, коли відбувається грандіозний перерозподіл впливів.
Очевидно, до такого розвитку подій в НФ були готові від початку і йшли на іміджеві втрати свідомо. З яких міркувань — інше питання. Одна частина, безумовно, зі шкурних, друга (хочеться сподіватися, більша) з патріотичних. Хоч би хто що казав, але «фронтовики» — одна з небагатьох державницьки настроєних сил у парламенті. Зі своїми, звісно, нюансами та проблемами, але, на відміну від того ж таки президентського БПП, у процесі ухвалення рішень та вибудовування стратегій у НФ переважно таки керуються національними інтересами. Іноді, звісно, і приватними, що завуальовані під державні, але закинути фракції геть деструктивну позицію було б нечесно. Навпаки. Вражають терплячість і якась іноді нелогічна відданість, м’яко кажучи, нечистоплотним партнерам.
Строкатість НФ не новина. Групи, з яких він складається, часто такі різні, що, здається, не мали б узагалі співіснувати: старі політично-олігархічні тусовки, герої війни, Самооборона Майдану. Звідси й поділ на людей Парубія, Авакова, Мартиненка, Пашинського, Яценюка, Турчинова. Звісно, все це з часом перемішалося. Хтось із комбатів чи самооборонців потрапив під вплив бізнес-угруповань, хтось залишивсь у старій компанії, хтось сам собою. Найвпливовіша група НФ, мабуть-таки, у Миколи Мартиненка. Це стало зрозуміло, коли його спробували закрити в буцегарню й на захист піднялася ціла купа нардепів та міністрів. Хтось тоді, радісно потираючи руки, твердив, що всі ці люди в Мартиненка на зарплаті й що їх мобілізація була останнім вимушеним аргументом. Може, і на зарплаті (не без цього), а може, і ні. Але те, що вони так чи інакше є його партнерами, правда. Хоча, що гріха таїти, про декого було цікаво уперше таке дізнатися. Наприклад, про Леоніда Ємця, який старанно будував кар’єру молодого незалежного реформатора й тепер фактично спалив її, рятуючи старшого друга. Чи про міністра інфраструктури Володимира Омеляна, котрий теж не асоціювався доти з бізнес-інтересами пана Мартиненка.
Але все то дрібниці. Попри те що цей «засвіт» відкрив багато цікавого щодо окремих нардепів і підтвердив неоднорідність НФ (чимало колег по фракції не кинулося рятувати одного з основних спонсорів політсили), він іще й зіграв на руку лідерові — Яценюку, вкотре засвідчивши, що той є одним зі стовпів наявної політичної системи і, якщо його зачіпатимуть, слід чекати на неабиякий спротив. На прикладі Мартиненка, не останньої людини в партії, це власне й було продемонстровано. Адже політика не лише мистецтво неможливого, а ще й гра, де ти або поступаєшся, або ні. І, до речі, у цьому контексті твердження, що Мартиненко добровільно зняв із себе недоторканність, — лише байка. Він не хотів цього робити. Його змусили, і той гарно обіграний трюк не що інше, як елемент гри в партнерській співпраці з колегами по коаліції задля відвернення від НФ частини пов’язаного з Мартиненком негативу.
Читайте також: На нове коло. Що відбувається у Раді
Звісно, не менш впливовою можна вважати і групу очільника МВС Арсена Авакова, представлену, зокрема, Антоном Геращенком та Євгеном Дейдеєм. Арсен Борисович, як не крути, харизматична особистість і має у фракції вагу. Адміністраторський хист, людські та фінансові ресурси зумовлюють його самодостатність, і відповідно з його думкою рахуються інші. Звідси впливовість і стійкість. Рахуються у фракції і з Турчиновим, якого в Раді представляють, зокрема, Павло Унгурян та Вікторія Сюмар. Дехто хотів би бачити його в спайці з Пашинським, але це зовсім різні сфери інтересів.
Сергія Пашинського та його бізнес-партнера Сергія Тищенка, подейкують, цікавлять нафтопродукти й пов’язаний із ними російський бізнес, який вони не проти взяти під контроль, прикриваючись патріотичними гаслами. Група Яценюка — доволі умовне явище, та, коли врахувати, що голова фракції Максим Бурбак є саме її представником, можна сказати, що вона впливова. Дещо осторонь тримається група Парубія, до якої входять люди з Майдану. Із нею намагався конкурувати Мартиненко, який хотів бачити своїх у кріслах спікера й керівника апарату ВР, але в цій грі він зазнав поразки. Ну і зовсім автономним гравцем вважають Андрія Іванчука, подеколи називаючи його фракційним сірим кардиналом. Кардинал — це, може, й перебільшення, але те, що він є комунікатором із колегами по парламенту й має друзів чи не в усіх фракціях, факт.
Як уся ця різномасна публіка тримається купи, загадка, але за всієї своєї неоднорідності фракції вдається демонструвати непоганий рівень дисципліни. Щопонеділка відбуваються загальні збори за участю вищого керівництва партії включно з Яценюком. Обговорюють проблеми, актуальні теми, визначають плани на тиждень. У середу або четвер фракція збирається ще раз, уже в меншому складі, без шефів, для уточнення моментів. Рішення ухвалюють на основі вже готових обговорених у вузьких керівних колах проектів, довівши їх до відома членів. Коли фракція з чимось кардинально не погоджується, проект просто відкладають, бо й так не буде підтримки. Начебто нічого надзвичайного, та, попри все, НФ голосує більш-менш одностайно, і це багато про що говорить.
Читайте також: Депутатський десант. Як судили Миколу Мартиненка
Власне, іншої альтернативи, як залишатися наразі вкупі, насправді немає. Мізерний рейтинг підтримки не дає особливих шансів на нове тріумфальне входження до парламенту. Відсутність бачення спільного майбутнього — також. Усі, хто спробував парламентської каші, очевидно, не відмовлять собі в задоволенні зачерпнути її ще раз, але для цього потрібні як ресурси, так і певна стратегія. А от якраз стратегічним мисленням чи наявністю потрібних можливостей можуть похвалитися не всі. Та й куди іти? В інших фракціях і своїх вистачає.
Якщо ти не геть яке цабе або не маєш чим зацікавити, тебе не візьмуть. Хоч-не-хоч триматимешся зграї, як на мікрофракційному рівні, так і на макрокоаліційному. Небажання проводити позачергові вибори й гальмування всіх можливих призначень (нового складу ЦВК, скажімо) — теж із цієї серії. Час гратися в політику добігає кінця у 2019-му, принаймні до того, кажуть, намальована сяка-така стратегія. А от що буде далі, яка окреслиться на той час конфігурація, хто дихатиме в спину і з ким доведеться вести війну чи цілуватися, невідомо. І йти одним фронтом, як минулого разу, нереально. Бо, по-перше, немає структур на місцях. Чомусь їх так і не вдалося розбудувати (неучасть у місцевих виборах підтверджує це). По-друге, голими бойовими гаслами нікого не візьмеш, прізвища комбатів уже не мають тієї сили, а похвалитися реальними здобутками складно. Ну а по-третє, за час роботи проявилося забагато розбіжностей поміж соратниками, бачення спільного майбутнього — куди менше. Не геть таких розбіжностей, як у БПП (туди взагалі поназбирували кого попало, особливо в мажоритарному сегменті, і весь організм, не встигнувши зростися, швидко розшарувався за інтересами), але помітних.
Власне, така природа штучних проектів, які творяться під вибори нашвидкуруч. І в цьому нічого поганого. Станом на 2014-й, може, саме так було й треба. Хтось мусив стати «камікадзе» і виконати невдячну чорну роботу. Була вона якісна чи халтурна, покаже час. Але державу спільними зусиллями таки втримали. І гра була варта свічок.
