Батьки допомагали й спостерігали. Коли за місцевою звичкою почали шукати лікаря, — домовитися, щоб прийняв пологи, — виявилося, що за проміжок між першою дитиною та цією вагітністю дочки, тобто за три роки, змінилися майже всі їхні знайомі. Хтось виїхав на неокуповану територію України, когось потіснило нове покоління («молодим завжди у нас дорога…»), когось голосно звільнили за корупцію. Але молодий лікар — то не завжди погано, це перше. А друге: що вони могли змінити? Дочці робити плановий кесарів розтин у пологовому будинку, який із трьох у «столиці» вважають найкращим. Операцію проводила молода завідувачка відділення, яка нещодавно обійняла посаду. Усе йшло за планом. Хоча ніяких форс-мажорів ніхто й не прогнозував. Наступної доби після операції породіллю з дитиною перевели з реанімації до звичайної палати. На другий день перебування в лікарні жіночці погіршало. Але їй було за тридцять, то був кесарів розтин, і негаразди із самопочуттям вона списувала на ці обставини. Потім стало вже не силу терпіти, а головне, мати, яка була поруч, стала помічати, що це вже не просто післяопераційний стан: у дочки почав збільшуватися живіт, трималася температура. Однак усі, до кого вони підходили, казали, що то цілком нормально. Дочка готова була миритись і далі, але мати, галасуючи, благаючи й залякуючи, посеред ночі домовилася про УЗД… Протягом п’яти наступних днів дочці робили операції під загальним наркозом. Оці два дні, коли всі вважали, що все йде цілком нормально, стали фатальними: зараження крові, непрохідність кишечника, як наслідок — видалення яєчника та матки… Лікарі пояснювали, що так вийшло, таке буває іноді.
Читайте також: Навіщо їм це
Через місяць після реанімації дочку нарешті перевели знову до звичайної палати, іще через місяць виписали. Грудне вигодовування було втрачене. Безліч ліків, безліч сил, нервів усієї родини й іще невідомі наслідки для здоров’я молодої матері… Останні два місяці медики самі перебували у стресовому стані й ходили навколо пацієнтки навшпиньки: розуміли, що винен у всьому зовсім не випадок. Після лікарень жити самостійним життям вона не зможе ще дуже довго, навіть дитину на руках не триматиме. Кожен день для неї є відкриттям у новому стані власного здоров’я. Родина не звинувачує в усьому когось конкретно, хоча, мабуть, винна та лікарка, з якої все почалося, завідувачка відділення. А ще недбалість медперсоналу. Батьки й дочка розуміють, що все це разом — обставини, заручниками яких вони стали. І знову марафон із пошуками ліків, перевезенням їх із неокупованих територій України, закупівлею дитячого харчування, підгузків…
Після літа 2014 року багато хто помітив цілковите оновлення штату в багатьох «державних» установах. Лише за перший рік у моєму підрозділі керівництво змінилося тричі. І відбувалося це не просто так: із пристрастями, інтригами, змовами… Майже ігри престолів, коли висували синів, коханців, протеже… Колишніх відкрито поливали брудом. Кожен, хто приходив на керівну посаду, починав перебудову, заявляючи, що його попередник усе загубив або розкрав. Доходило до смішного, коли за ніч утрачали папери, які нікому не були взагалі потрібні. Нові керівники не тільки набирали інший штат, а й переробляли кабінети. З кожним новим приходом начальства знайти винних у чомусь або відповідальних за щось ставало дедалі складніше. Відповідь була типовою: «Я тільки-но облаштувався, я ще нічого не знаю» або «Усі питання до тих, хто працював тут раніше». Було смішно на це дивитись, але важко з таким працювати. Хтось, не гаючи часу, захоплював вільні посади, мріючи керувати, хтось прагнув не виходити з тіні, розмірковуючи, що невідомо, чим це ще закінчиться… Фарс нагадували інтерв’ю з новими «міністрами», дуже молодими й дуже амбітними. Кожен із них прагнув виправити всі помилки української влади й мав величезні плани перебудови системи. Через певний час (газети з інтерв’ю ще лежали в кіосках) імена цих «міністрів» уже ніхто не міг пригадати. Чи то нові очільники «міністерств» були молодшими й амбітнішими, чи перебудовчі плани вчорашніх керманичів — завеликими.
Читайте також: Територія «чесності»
Це дивний час, за яким цікаво спостерігати, не маючи проблем із грішми та здоров’ям. Тобто коли стежиш за всім як за пригодами героїв серіалу в реальному часі… Та, стикаючись із наслідками цих постійних змін чи непрофесійністю, розумієш, скількома ризиками наповнене життя мешканців «республіки». Ніхто не відповідає ні за що. Рішення часто суперечливі, миттєві, без прогнозування наслідків. Учорашні обіцянки можуть не мати жодної ціни сьогодні, а вчорашні «герої» можуть виявитися злочинцями. Життя швидкоплинне, зараз на зараз. Бодай якусь ціну має лишень те, що кажуть власне цієї миті, бо у вимірі життя наступного дня вже можуть не пригадати, хто комусь щось обіцяв. І адаптуватися до таких змін набагато легше молоді. Бо, як відомо, молодим завжди у нас дорога…