«Наша головна ідея – не відновлення квартир чи малювання муралів. Ми хочемо активізувати місцеву громаду та молодь. Ми прагнемо, аби люди зрозуміли: проблеми в їхніх містах окрім них самих ніхто вирішувати не буде. Ремонти квартир і будинків – це лише засіб», – запально говорить хлопець років 20-ти. Він саме зайшов до приміщення з вулиці, де разом з іншими активістами майструє парклет (зона відпочинку в місті, є продовженням тротуару – Ред.)
«Подекуди місцеві нам допомагають, хтось стає волонтером і працює разом із нами, хтось – нас не сприймає і вважає, що ми таким чином собі заробляємо гроші. Але така реакція характерна для всіх міст, не сказав би, що Схід тут чимось особливим виділяється», – продовжує хлопець.
Його ім’я Дмитро Черкас, сам він із Західної України. Нині веде волонтерську діяльність в Рубіжному на Луганщині. Ми сидимо у «Громадському домі» – приміщенні на першому поверсі багатоквартирного будинку, в якому збирається активна молодь. Вперше Дмитро приїхав на Донбас із БУР у 2015-му – на відновлення будинків і Слов’янську і Семенівці. Згодом продовжив волонтерство. А вже 2017-го став одним з координаторів таких виїзних «таборів». За сумісництвом почав займатися контактами із медіа, які приїжджали розповісти про молодіжний рух.
Читайте також: Марганець. Незмарнований шанс
На вулиці, між тим, двоє волонтерів, хлопець і дівчина, продовжують працювати над парклетом. Вони розпилюють дошки і збивають їх докупи. Чути, як у дворі надривно вищить циркулярна пилка. Трохи згодом лунають удари молотка. І за десяток-другий хвилин звуки повторюються. Місцеві, що проходять повз, час від часу косо позирають на молодь. Жителі ж будинку, біля якого відбуваються роботи, здається, зовсім не звертають на них уваги. Десь біля під’їзду з вікон чути шліфувальну машину – це ще одна група волонтерів працює з деревом. Дівчина років 18-ти обробляє грубі дошки, а хлопці тягають їх на двір.
«До кожного міста ми приїжджаємо на два тижні. Спочатку ми були в Лисичанську. Там працювали у трьох сім’ях на трьох об’єктах. В Рубіжному ж ми працюємо у квітні на шести об’єктах: це чотири квартири, один громадський простір та мурал на школі. Спочатку у нас було 30 волонтерів, зараз десь до 20-ти», – додає Дмитро.
Хлопець виносить на двір колонки, ноутбук і вмикає музику. До звуків робочих інструментів додається європейська поп-музика. Перехожі подеколи зупиняються, аби подивитися на причину такого «галасу». Однак роботи тривають недовго – починається дощ і волонтери згортаються.
«Ви лишайтеся, у нас люди працюють десь з 9-ї до 15-ї. Тобто вони вже завершили. Десь за годинку вони приїдуть сюди, будемо проводити невеличкі лекції. Треба ж і дозвілля організовувати», – говорить Дмитро.
За годину підтягуються інші. Загалом десь до двадцяти людей. Здебільшого – студенти. Є й кілька місцевих хлопців, які долучилися до руху, дізнавшись про нього через інтернет. Вони сідають віддалік, в кінці зали, й тихенько теревенять з іншими.
- От що ти робити будеш, як БУР поїде, а? Ти ж з нудьги загнешся, – каже дівчина одному з них.
- І не кажи. Та що робитиму… знову доведеться ходити щодня на навчання, – відказує той.
Як пояснив Дмитро, у їхньому таборі зібралися люди з 10-ти областей. Здебільшого із західних регіонів України, проте є активісти-переселенці з Сімферополя, Донеччини та Луганщини. Працюють із ними і місцеві майстри: муляри, електрики тощо. Однак основну роботу виконують саме волонтери.
Читайте також: Миронівське знелюднює через відчай та війну
Між тим, біля імпровізованого стенду почергово з’являються лектори – хлопці й дівчата стають зі своїх місць і презентують свої теми. Хтось розповідає про міжнародні програми для активної молоді, хтось агітує робити світ чистішим, сортувати сміття та відмовитися від поліетилену, хтось розказує, як можна запустити власний бізнес і заробляти на цьому гроші.
«Будуймо Україну разом» – це проект «Львівської освітньої фундації». Він виник у 2014 році, коли звільняли Краматорськ. Було бажання допомогти місцевим, які постраждали від бойових дій. Зібрали волонтерів, знайшли фінансування і почали роботи. Перший проект – це багатоповерхівка на околиці Краматорська. Вона сильно постраждала від обстрілів. БУР працював там більше місяця і за цей час підлатав щось із 25 квартир», – продовжує Дмитро.
Рух продовжив діяльність наступного року у Слов’янську, Семенівці та Краматорську. На відміну від 2014-го проект запрацював у форматі «табору». До того ж, на відновлення житла з’їхалися люди з різних регіонів України. Волонтери зізнаються – чи не найбільші об’єкти, з якими вони працювали, були поряд із Слов’янськом – адже там були доволі активні бої під час відступу терористів на Донецьк. Активісти додають – часом будинки доводилося відновлювати ледь не з кількох стін. Там проект працював два місяці.
А вже 2016-го він змінив формат. Молодь збиралася та їхала у певне місто на кілька тижнів допомагати різним людям. Тут і багатодітні сім’ї, і люди з інвалідністю, і переселенці, і сім’ї ветеранів війни на Донбасі. Волонтери займалися косметичними ремонтами, міняли вікна… але на цьому вирішили не обмежуватись. Окрім всього, вони взялися створювати різні молодіжні платформи. По одній у Червонограді, Костянтинівці та Енергодарі.
«Цього року ми продовжуємо займатися подібною діяльністю, але трохи розширились. Зараз у нас більше людей і діє дві команди, кожна з яких до кінця року має відвідати сім міст», – додає Дмитро.
За розмовами настає вечір. Волонтери збираються до гуртожитка, в якому винаймають житло. Молодь вантажиться у мікроавтобус, Дмитро ж запрошує наступного дня навідатися до квартир, в яких вони працюють.
Ранок зустрічає дрібним дощем. Ми прямуємо до кімнати в гуртожитку, у якій активісти БУР міняють підлогу. Тісними сходами підіймаємося до блочного приміщення. У коридорі темно й трохи душно, з найближчих дверей чути гамір.
«Так, зараз нам ще мають привезти кисті. Поки треба відрізати дошки по лініях, щоб підлога стала і нам було куди класти ламінат. Так що давайте, за роботу», – роздає вказівки дівчина-волонтер. Вона за освітою – архітектор, а на об’єкті, фактично, керує процесом.
«З двома квартирами ми вже завершили, лишилися ще дві. Скажімо, у цій кімнаті живе жінка з дитиною. На другому об’єкті, де наші працюють – багатодітна сім’я. Там роботи побільше буде. Якщо тут ми лише підлогу міняємо, то там повноцінний ремонт – рівняємо стіни, міняємо проводку, натягуємо стелю. Ще у нас була п’ята квартира, але через певні нюанси не вдалося почати там працювати», – говорить Дмитро. Сьогодні він погодився побути нашим гідом.
«Там бабуся й дідусь живуть. І у них онуки маленькі. В помешканні терміново потрібен був ремонт. Ми підготували розрахунки, готові були закупляти матеріали, але була складність: протікав дах. Ми просили місцеву владу його відремонтувати, інакше б наш ремонт при першому дощі був знищений. Нам пообіцяли це зробити, але по-факту виявилося, що дах не готовий. За кілька місяців його так і не відремонтували», – бідкається активіст.
Читайте також: Авдіївка: світла немає, але все буде чисто
За десять хвилин привозять будматеріали, волонтери беруться до роботи, ми ж рушаємо на другий об’єкт. Будинок розташований майже на околиці міста. У квартирі, де нині відбувається ремонт, кілька років тому сталася пожежа. Кажуть – замкнуло електропроводку. Сім’я через скрутне фінансове становище не змогла відремонтувати помешкання.
«Ми перед тим, як почати роботи, складаємо список сімей, які потребують допомоги. Зазвичай у процесі ми співпрацюємо із соціальними службами, які в курсі справ на місцях. Потім ми обираємо сім’ї, з якими будемо працювати. Кілька разів до них приїжджаємо. Дивимося на господарів помешкань, як вони себе поводять, чи не зловживають алкоголем абощо. І якщо переконуємося, що все гаразд – за кілька місяців наші волонтери починають працювати», – пояснює Дмитро, доки ми видряпуємося сходами на третій поверх будинку.
Квартира зустрічає спертим повітрям і тьмяним світлом електричних лампочок. Попід стінами великої кімнати одне на одному стоять меблі. В центрі приміщення, під стелею волонтери заміряють довжину напрявляючих для підвісної стелі. У сусідній кімнаті двоє монахинь рівняють стіни. Хазяйка квартири із малюком на руках час від часу виходить з кухні, роззираючись навкруг. Слідом за нами до квартири вбігають двоє малих дітей із собакою на повідку. Тварину закривають на балконі, діти ж заходяться носитися між ногами активістів. Ті лише сміються.
«Слухай, які б вчора можна було фотографії зробити! Тут черниці мені проводку попід стелею робили. Якщо комусь показати ті фотографії – не повірять! А взагалі роботи тут, як бачиш, багато. Будемо працювати понаднормово, аби встигнути», – каже хлопець з-під стелі.
Наступного дня в БУРівців запланована екскурсія до соляних шахт, але частина молоді лишається в Рубіжному й далі працювати. Ми ж знову виходимо надвір. Багатодітна мати, між тим, курить на балконі в оточенні випраних дитячих іграшок.
«Насправді бувають різні ситуації. Ми в однієї сім’ї працювали – був тотальний стрес. Жінка з дитиною жила. А коли ми почали роботи – в неї з’явився якийсь чоловік. Судячи з усього, зловживав спиртним. Він там і права качав, і на наших активістів наїжджав. Були ситуації, коли нам треба було меблі винести кудись, щоб нормально працювати, а він починав сварки. Коротше, ледве завершили. Бувало й таке, що сусіди деяких сімей, з якими ми працювали, приходили і починали з’ясовувати стосунки. Мовляв, «чим це вони ремонт заслужили, а ми ні, ми теж малозабезпечені», – розповідає Дмитро.
На вечір у них запланований тренінг з тактичної медицини, який проводитимуть місцеві активісти з Правого сектору. Адже місто лише за кількадесят кілометрів від лінії фронту. Хоча дозвілля в активістів доволі різноманітне. Окрім тренінгів тут і екскурсії, і спорт, і концерти українських гуртів. За кілька днів після нашої з Дмитром розмови в Рубіжне приїхали «Тінь сонця». А перед ними концерт давали «Один в каное».
«Ми писали українським виконавцям, мовляв, «хто може приїхати й дати концерт безкоштовно». Звісно, що сам виступ організовуємо ми. Тобто шукаємо майданчик, апаратуру, якісь специфічні речі. Наприклад, для гітариста з «Один в каное» треба був барний стілець без спинки, щоб він міг нормально виступати. Ми ледь не всі місцеві бари й паби обійшли. Реагували на нас по-різному: хтось відверто слав за всім відомим маршрутом, хтось вимагав передоплату за стілець, хтось вимагав орендну плату. В одному закладі таки знайшли щось подібне – високий дерев’яний табурет, який трохи хитався. Але ліпшого не було. Та то нічого, хлопці відіграли, багато місцевої молоді було, – говорить Дмитро, – І попри весь негатив… ми сподіваємося, що своїм волонтерством можемо трохи змінити людей. Щоб врешті вони зрозуміли, що і без нас, без БУР вони можуть у своїх містах щось робити, організовувати. Робити життя одне одного краще».