– Що відбувається з українською літературою в останні роки, як на неї вплинули бурхливі соціальні процеси?
Важко охопити всю літературу. Зараз час атомізований, єдиний літературний «колгосп», який штучно існував за часів совєтів, розсипався на дрібні осколки. Виникла мозаїчна реальність, де кожен сам по собі. Як на мій погляд, то стало, з одного боку, краще, бо відкриті всі шляхи й горизонти, відповідно, з’явилося різноманіття, багато імен, напрямків. Проте, виникла певна небезпека аматорства в літературі. Кинулися писати всі, хто вміє тримати ручку, а то й не вміє. Розмиваються грані між масовою літературою і серйозною, часто художність заступається здатністю цікаво розповісти історію. Але література – це не балачка біля вогнища. Балакунів і раніше вистачало, але бракувало художників, які могли словом живописати. Створювати художні світи, а не просто розповісти анекдот при столі.
Цьому заниженню планки сприяє відсутність критики. Парадоксальна ситуація: критики як постаті в нас існують, авторитетні, ґрунтовні, фахові, починаючи від патріарха Івана Дзюби до наймолодших. Вони всі різні, певно, між собою ще й побилися б, але вони є. Немає стимулу до праці, і я їх розумію. Бо це треба витратити гроші на книжку, прочитати, вбити час, потім ще й написати абсолютно безкоштовно – і не знати, де надрукуватися. Немає майданчиків, платформ, де б фахово відстежувався літературний процес, вибудовувалися ієрархії.
– Ви написали про 90-ті через десятиліття. Коли варто писати про війну на Донбасі: одразу після неї чи вичекати деякий час?
Як свідчать приклади, потрібна товща часу за спиною автора. Потрібен досвід, який потім переломиться крізь авторську призму. Інакше братися за прозу чи й варто. Це поезія – щось спонтанне, іскри, які зроджуються від миттєвого зіткнення з реальністю. А проза – шар часу, можливість осмислити, відокремити другорядне від основного. Перша Світова закінчилася 1918 року, а найзнаковіші твори з’явилися 1929-го: Хемінгуей написав «Прощавай, зброє!», а Ремарк «На Західному фронті без змін».
Читайте також: Артистка, пуристка і «радянська жінка»
Війна на Донбасі показує, що для підведення під ці події хтонічної основи трьох років замало. Я не можу назвати книгу, яка для мене стала б художньо важливою. Слід розділяти книги потрібні і якісні. «Аеропорт» Сергія Лойка – потрібна книга, але це репортажний журналістський скоропис. Таких багато. Але значний твір ще попереду, і не один. Талановиті люди є в будь-якому поколінні і зараз на фронті , десь там «на нулі» сидить у бліндажі наш Ремарк.
– Вам би хотілося написати щось про війну?
Для мене неприйнятно писати про те, чого не пережив, або хоча б ґрунтовно не вивчив, а для цього потрібен не один місяць. Як воно складеться – буде видно. Але написати хочеться, можливо, це був би головний для мене текст. Здавна коробив фальш. Часто, читаючи в дитинстві українських радянських авторів, не розуміючись на текстурі письма, стилях, манері, все ж думав – про що вони пишуть? Довкола кипить зовсім інше життя, а підносять якусь жуйку, рожеву водичку, якихось персонажів, яких зустрінеш хіба на плакатах на агітмайданчику. А під цими плакатами сиділи живі люди, мої приятелі, які розливали самогон, розповідали, хто «освободілся», як на роботі не додали зарплату, хто з ким спав… Мене приваблювали ці постаті, бо вони справжні. А плакатні будівничі комунізму викликали хіба що скептичний скрив. Напевно, тоді й зародилося несприйняття «лакування».
Через те й виокремив тоді Тютюнника. Здавалося б, це зовсім не мій письменник – іншого покоління, походження, досвіду. Але його погляд, відсутність сухозлотиці пафосу мені подобається.
– Чи вважаєте ви російськомовну українську літературу українською?
Якщо людина пише російською і при цьому називає себе українським письменником, то я їй цього заборонити не можу. Але й мені ніхто не може заборонити скептично примружуватися. Можливо, варто знайти інші дефініції – російськомовний автор, який живе в Україні, чи український письменник російськомовного культурного поля. Але мова – це дуже важлива річ, а для письменника – головна. Тому гадаю, що іншомовний автор українським письменником вважатися не може. Але цікаво: будь-який російськомовний письменник, якого з Жашкова чи Кобеляків доля перекине до Нью-Йорка чи Парижа, буде там називатися українським? Сумніваюся, що й тамтешнє середовище сприйме його за такого. Бо що в ньому лишиться українського?
Читайте також: Рятуйте! Він хоче спалити «Кобзар»!
– Чому українських авторів мало перекладають за кордоном?
Ще донедавна нас сприймали на рівні якоїсь Гани чи Кенії й не дуже орієнтувалися, на якій ми стороні земної кулі. Щоб культуру країни сприймали у світі, за нею має стояти авторитет держави. Може, це й парадоксально, але вірші чи проза мають бути підкріплені автомобілем, комбайном, балістичними ракетами, флотом, підводними човнами, які можуть випірнути біля берегів Канади. Усе це мимоволі й на автора наводить «підсвітку». Україна таки важлива для Європи, 50-мільйонний народ – значна потуга, і одного дня українці змусять на себе зважати. Потенційно український ґрунт вагітний на значний культурний прорив.
– Чому на заході України виник станіславський феномен, а на сході дотепер панує розпорошеність? Чи могло б щось об’єднати східних письменників?
Це феномен часу. Пригадайте Бу-Ба-Бу, Пропалу грамоту, ЛуГоСад. Було модно об’єднуватися у щось неформальне. Яскравий приклад – АУП (Асоціація українських письменників), яка утворилася 1997 року – велика група здібних авторів вийшла із пострадянської письменницької Спілки. Але потім ця тенденція пригасла. Поети збираються в зграї, щоб розпастися.
Зараз усе звелося до індивідуальних практик. Рецептів, які б об’єднали літераторів сходу, немає. Немає їх і на заході. З одного боку, нічого поганого в цьому немає, бо письменник – окремішня постать. З іншого – мабуть, такі угруповання додавали б якихось спецій до культурного життя.
– Ви багато їздите по Україні й багато бачите. Чи стирається культурна межа між сходом і заходом.
Між людьми культурноцентричними, які, хоча б за світовідчуттям, є українцями – так. Проте на сході не здобуто простору, де людина почувається повністю в українському мовленні. Немає єдиного потоку, так, окремішні кров’яні тільця… Але що там казати про схід і про якісь масштаби. У Києві я нашорошую вуха і чую, як їде дівчинка і каже по телефону прекрасною мовою: «Мамо, я за десять хвилин буду»( Хвилин! Якби я раніше в Запоріжжі почув слово «хвилин», то хіба від якогось там члена «Просвіти», вишиваного до п’ят), а потім вимикає мобільний і гукає: «На астановкє!». Не можу збагнути цього феномену.
Ми можемо говорити про поганих москалів, але вони спромоглися розсунути власну територію від Бресту до Магадану, заполонили одну шосту планети своїм сенсом, а нас не вистачає на простір маршрутки.
Читайте також: Мирослава Вербови-Онух: «Дитині важливо усвідомити, що вона дістає задоволення від читання українською»
А між тими людьми, які визначилися, хто вони, відмінностей стає все менше. Рух, який відбувається довкола АТО, дуже важливий. Туди заходять нові люди, волонтери, бійці, це нарощує українські сенси, які поширюються по всій країні. Реалії поки що невеселі, але вони змінюються, змінюється свідомість.
Мова – визначальний елемент ідентичності. Чому Росія погрожує «оттяпать восемь областей», але не претендує, скажімо, на Черкащину? Тому що – мова, насамперед. Вони кричать: «Ета Юга-Васток, он гаваріт па-рускі!» І байдуже, що цих людей такими зробили. Якщо розвернути телевізор в інший бік, то в тих, кому зараз років 15-20, можна виховати зовсім іншу ідентичність. У нашій країні є величезні пласти людей, яких можна назвати «ніщо». Це не образа, а констатація – національне «ніщо». Не предмет мого невдоволення, а страшна небезпека і потенційний привід для катастроф, збурень, розломів, громадянських війн.
– Навіть попри це на південному сході України «русская вєсна» не вдалася. Чому?
Завдяки значному проценту людей, які не втратили власного коріння. В них залишилася історична тяглість, пам’ять про прадідівські могили, працюють навіть певні метафізичні речі. На Запоріжжі, Дніпропетровщині, попри радянський етнічний казан, лишилися крупинки неперевареної українськості. Вони й почали злипатися в атоми. Проросійські потоки – верхові, а глибинні – значно потужніші, виявилися українськоорієнтованими. На Донбасі схожа ситуація. Багато людей воює за Україну. Але людей із корінням там таки значно менше. Також дається взнаки близькість Росії, кордон, агітація.
– Як відбувається культурна інтеграція в Україну на південному сході і як має відбуватися на Донбасі?
Осередками такої інтеграції мали б бути, зокрема, виші. Я роблю висновок із Запорізького університету, де маса фахових, патріотично налаштованих професорів, викладачів. Університет стає чинником не лише науки, але й витворює певний контекст для міста і краю і вливається своїми напрацюваннями в загальноукраїнське тло. Виші, громадські, культурні організації, волонтери й просто люди, які побували в АТО. Хотілося б, щоб додалося інформаційне поле, бо дотепер воно якесь сумнівне. Телеканали якщо не відверто ніякі, то приховано ворожі. Навіть у Києві на газетно-журнальних розкладках рябить в очах від усіляких «бабушкіних совєтов», «огородніков», «вєстєй», «сєводня», «завтра», «позавчєра». Усе воно «позавчєра».
Крім того, важливо, щоб якісному українському культурному продукту давали можливість входити в цей простір. А він буде якісним, якщо додати й кількості, щоб із прасок звучав не Басков і Лоліта, а українська музика. Але не позавчорашній день, а всі стилі й жанри, насамперед, те, що слухає найактивніша частина суспільства. У нас є цілий материк якісної сучасної музики – Тартак, Кому вниз, Даха Браха, Вася-Клаб, Океан Ельзи, Гайдамаки, Плач Єремії – та безліч. Цей поступ – також запорука стирання граней між заходом і сходом. Сашко Положинський, який у Запоріжжі на стадіоні «Металург» піднімає всю трибуну тисяч на 15, всуціль заповнену молоддю, приносить більше користі, ніж десятирічні потуги «Просвіти».
Курс на відродження українського кінематографа виглядає дуже обнадійливо, головне, щоб усе не обмежилося українськими версіями «Буржуя» чи «Багатиє тоже плачут».
Читайте також: Любити книжки
Коли вийшов мій роман «Кляса» – про індустріальне місто, про молоду людину з околиць, напівкримінала-напівпролетаря – ним цікавилися в Запоріжжі люди, які не те що не читали книжок, а не знали української абетки. Мені розповідали бібліотекарі, працівники книгарень, що до них приходили характерні персонажі й питали: «А «Кляса» єсть? Там пра мєня!» А «Кляси» не було. За ще відносно недавніх часів книгарні не хотіли її замовляти, тому що «ета ж па-укрАінскі».
Тому дуже непросто інтегрувати схід в Україну, а Україну брати за руку й вести на схід. Скажу спрощено, але: якби «Кляса» свого часу прийшла в Запоріжжя, Донецьк, Луганськ, по ній зняли фільм, серіал, то справи могли складатися хай на мікрон, але інакше. Та ж «Сталінка» Ульяненка, «Рекреації» Андруховича, «Польові дослідження» Забужко, та багато речей – зняти по них фільми, показати по всій Україні. Якби наповнити українським якісним культурним продуктом весь простір і, зокрема, зосередитися на сході як території найбільш постгеноцидній, то клімат би змінився. Але ж хто цим займався? Навпаки, робилося все, щоб зацементувати результати, що тут створила імперія, парткоми і єпархії.
– Як ініціативу з введенням квот української мови на радіо й телебаченні сприйняли у вас на батьківщині?
Будь-який цивілізований поступ у цьому напрямку я сприймаю тільки позитивно. Може навіть радикальніше, обганяючи стан речей. Бо якщо з «об’єктом» працювали 300 років, пригніченням і геноцидом, то повернути ситуацію назад погладжуванням чавунної статуї павиним пером неможливо. Хтось буде обурюватися, але ж він обурюється не тому, що порушують його права, а тому, що йому «так нєудобно». Я тільки «за», просто це треба робити розумно і ще наполегливіше. Я переконаний у потенціях української культури. Держава не повинна писати за когось книжки чи музику, але хай створить клімат. І з цієї російської культурницької набундюченості полетіло б пір’я.
– Ваші герої часто розмовляють російською, часто суржиком, і ви цю мову так фонетично й передаєте. Що ви хочете цим показати, зневагу до російськомовних персонажів?
Навпаки, це повага. Повага до реальної картини світу. Згадуючи "Клясу": якийсь критик сказав, що такі персонажі взагалі не з'являлися в українській літературі, хіба що в міліцейській хроніці або в стінгазетах з підписом «Они позорят наш завод». Якби вони розмовляли дистильованою мовою, то були б мертвими. А так вони живі, чого я й прагнув. Якби заводчани чи братва з татуйованими спинами спілкувалася мовою львівських бібліотекарів, хто б у них повірив? На мій погляд, «Кляса» – це не роман на сезон. Маю нахабство думати, що так і з «Хрещатик-плазою», і зі «Снами неофіта». Мова – це теж картина світу. Інша річ, що в художній простір не варто тягнути все підряд. Відокремлювати з життєплину другорядне, залишаючи концентрат – це найважче, але й найцікавіше.
До речі, в Україні кримінальники не розмовляли українською. Навіть у Львові я колись, на початку незалежності, питав у знаючих людей, як спілкуються їхні «блатні». Відповіли, що вдома, звісно, українською, але коли збиралися разом, то «на общєпанятнам». Бо вже вироблений сленг, і не скажеш по-іншому «терпіла» чи «паєхалі на стрілку», все вже канонізовано.
– Ви з симпатією зображаєте у творах криміналітет. Як ви самі ставитеся до таких людей, яку роль вони відігравали в ті часи?
Той криміналітет, який я знав – це не бандити з великими пістолетами, які вдень стріляють людей, а ввечері в ресторані пропивають награбоване, яке забрали, ставлячи людям на живіт праску. Ніхто з тих, кого я знав, не відпилював людям голови, не забирав останнє у вдови. Колись пішли кривою стежкою, буває, я можу це сприйняти. Якось осінила думка, що багато хто з них – такі собі поети. Коли в дев'яностих всі кинулися загрібати гроші, вони на це дивилися з буддистським спокоєм. Їм важливіше було шукати пригод по району, спілкуватися і згадувати своє бурхливе кримінальне життя.
Абсолютно не хочу романтизувати той світ, бо розумію його марноту. Іноді дивився, подумки захоплено прицмакував, бо бачив, наскільки цільна особистість, зухвала, розумна – але який результат?
Батько мій був кимось на кшталт місцевого дисидента, бо виступи проти русифікації завершилися вигнанням із роботи і сторожуванням. Але при цьому був закоханий в літературу. У батька троє братів, то київський знав і Стуса, і Холодного, і Сверстюка, і пошепки, приїжджаючи, розказував про них. Мене ці особистості більше цікавили. Я розумів, що сенс є там. Але поряд була «братва», інших не було. Часто серед них траплялися цілком порядні люди, іронічні й дотепні, цікаві оповідачі. Я їх сприймав із теплотою, так потім і зобразив.
Читайте також: Проблема не-читання як проблема що-читання
– Що для вас і вашого регіону постать Махна, його доба? Чи існує на Запоріжжі міф про нього?
Щодо української державності Махнова роль не дуже приглядна. Але ж звідки взятися іншому, якщо його 20-річним посадили в Бутирку, на мізки роками капали русскіє анархісти. Коли він вернувся в Гуляйполе до своїх людей, які й склали основу його армії, де були наші вишивані патріоти, чому не прийшли й не вклали йому своє бачення українського майбуття? Його роль була руйнівною багато в чому. Було й корисне. Вся влада громадам, – це ж нормально, ми зараз тільки до цього приходимо. Фраза з Махнових спогадів, як на мене, трохи пом’якшує попередні дурощі: «Мне очень жаль, что я пишу не на языке моего народа». Він таки визначився, ким і чим є.
Махно важливий як міф, як феномен. Це найяскравіша постать так званої громадянської війни. Ніякий не Чапаєв, який був би пшиком, якби не художній і кінематографічний вимір, не колчаки й денікіни. Махно – чи не найвідоміший у світі українець. Принаймні серед європейських анархістів – у мене на робочому столі є пісня «Махновщи́на» французькою мовою. Знають його і в Латинській Америці. Махно – український бренд, степовий астероїд, і я б не відхрещувався від нього наглухо. До речі, про Нестора Івановича немає анекдотів. Офіційна пропаганда зображала його п'яненьким дурником, а в народі чаїлася повага.
– Кого із сучасників вважаєте авторитетами, кого читати українцям?
Вибрати зараз є з кого, тільки варто «дегустувати» з різних напрямків і стилів. Мені, наприклад, близькі твори «живі». Розпочалося це чи не з Амаду, книжку якого, каюся, вкрав підлітком у районній бібліотеці імені Шевченка. Вона називалася «Капітани піску», це за нею знято знаменитий фільм «Генерали піщаних кар'єрів». Тоді мені забило дихання від світового обширу, від екзотики слів – «Баїя», «Сан-Салвадор», «кангасейро»… Можна назвати багато прізвищ, зокрема й співвітчизників, сучасників. Я завжди так і робив , але цього разу утримаюся. Щоб нікого не ображати, не згадавши, і нікому нічого не нав’язувати. Вибір – за читачем.
——————————————————————————————————–
Павло Вольвач – поет і прозаїк, народився в Запоріжжі 1963 року, закінчив Запорізький університет за фахом «журналістика». Працював, зокрема, на Запорізькому обласному телебаченні та, після переїзду до Києва в 1999-му, в українській службі Радіо Свобода. Автор збірок віршів «Марґінес», «Кров зухвала», «Південний Схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі», «Триб», «Вірші на розі», «Судинна пошта», «У Києві», романів «Кляса», «Хрещатик-плаза» і «Сни неофіта». Твори перекладалися турецькою, польською, македонською, російською та іншими мовами. Член Українського ПЕН-центру.