Українська ідея: чи існує вона? Така, яка об’єднувала б країну… Засадничо неправильно поставлене запитання. Тому що наприкінці ми очікуємо практичного результату. А метафізична концепція може розвиватися, надихати, але приводить лише до метафізичного. Коли говоримо про якусь реальну мету, то здоровий глузд передбачає існування енної кількості інструментів, за допомогою яких ми можемо її досягти. Натомість потрапимо в глухий кут, коли розглядатимемо ідею як винятковий інструмент для реконфігурації країни, громадянської свідомості, суспільства, його самоорганізації та багатьох інших корисних і цікавих речей. Словосполучення «українська ідея» або ж «національна ідея» означає насамперед цінність, визначальну для української нації. Але в тріаді «етнос — народ — нація» українська нація в нашому актуальному суспільстві займає не так уже й багато місця. Треба чітко розуміти, що українська ідея — це сукупність уявлень та понять, які справді є дієвими й потенційно корисними. Але тільки для цієї маленької частини суспільства.
Усі попередні спроби самоідентифікації нації закінчилися тим, що цих ідентифікантів фізично знищили. Вони йшли до жертовного самознищення й самі, різне бувало в історії. Тобто фактично маємо ситуацію, в якій: а) говоримо про невеликий відсоток людей; б) цей відсоток, утім, справді впливає на решту суспільства; в) впливає зовсім не так, як він мріє. Тобто якийсь вплив є, і політична нація просто не хоче журитися через те, що відбувається, тож раціоналізує: «Та ні, все насправді так, як ми хотіли, тільки має інакший вигляд!». Ми зараз говоримо про наслідки впливу національної ідеї. І що маємо? Нескінченні повтори. Націєтворення триває, чверть віку маємо нагоду цей процес спостерігати. І певною мірою аналізувати.
Як у нас відбувається суспільна комунікація? Ми сіли, взяли пляшку й поговорили. Уранці виявляємо: про що балакали й навіщо, неважливо, зате дуже файно посиділи й поговорили. Тепер людина може це робити самотою і через соціальні мережі. От приблизно за допомогою такого образу можна пояснити як процес націєтворення, так і дискусії довкола того, чим же є українська ідея. Ми сидимо з такою великою національною пляшкою в соціальній мережі Facebook і говоримо, що перед світанком тіні щодалі густіші… Наші пошуки української національної ідеї — це нічні посиденьки з пляшкою, коли вранці ми не розуміємо, про що говорили, але відчуття були прекрасні. Українці ж не нудні німці, які швидко мовчки зробили щось і далі знову щось так само роблять. У процесі традиційної української комунікації гедоністична складова переважає. На це є запит, потреба, тому що ми така нація — недокомунікована. Не доспілкувалися, не договорили, не дожили, не доробили… а з’ясувати стосунки? Процес заради процесу нам життєво важливий, я кажу без іронії, але така традиція не замінює тієї обставини, що результату в цьому процесі засадничо бути не може, бо немає потреби у фіксованому результаті.
Читайте також: Василь Шкляр: «Потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною»
Українська національна ідея є процесом обговорення цієї ідеї. Відомі телеформати на ТБ паразитують на цій соціально-психологічній рисі вітчизняної аудиторії: люди хочуть поговорити, хочуть процесу… І всі ці явища — процесуальні — далі to be continued. І звідси незглибна народна любов до серіалів, бо вони тривають і тривають. Це приємно, задовольняє потребу. Ми так влаштовані, причому не тільки ми, велика кількість націй така самісінька. І що південніше, то очевидніша ця особливість. А ми поміж Північчю і Півднем, Сходом і Заходом, тож у нас існує запит на раціональне, а відповідь — на емоційне. Ми й хотіли б результату, ба навіть декларуємо, що прагнемо його, записуємо це в Конституції та інших документах і підзаконних актах, однак насправді ми люди вічного творчого процесу. Ні, це не недорозвиненість, а просто культурна особливість.
В описі культур не може бути розвиненості-недорозвиненості, бо потрібно пояснити, яка нація найрозвиненіша й чому. А це неправильно: культура така, яка є, не висока й не низенька. Проте якщо ми поставимо собі якусь конкретну мету, то з огляду на неї можемо говорити про розвиток. Мету, яку ми часто озвучуємо, не можна назвати суто українською, вона євроатлантична і сформульована кількасот років тому, ще за часів британської Хартії. І поступово, через біди та війни народи до цих цінностей дійшли.
А ми імпортували систему цінностей, цілей, установок і не тільки. Ми й словник імпортували, а тому всі слова, якими описуємо політичні та суспільні процеси, не лише чужомовні — чужокультурні. Навіть не імпортували, а в лізинг узяли, у кредит. Мова має першорядне значення. Слова тягнуть за собою опис механізму їх виникнення і впровадження. Тому, кажучи «лібералізм» чи «капіталізм», ми говоримо про те, чого в нас реально немає, ніколи не було й не буде. Натомість якщо згадуємо про панщину або кріпацтво, то тут є своя історія, адекватні терміни й розуміння. А ми не хочемо вести діалоги про свою реальність, політичний режим та економіку в таких-от термінах, бо це, бачте, не так «по-городському», як воно гарно звучить чужоземними мовами. А ще так немає проблем із перекладом цих понять, і за те ще й грошей нам дадуть,
наприклад Міжнародний валютний фонд.
Читайте також: Олег Скрипка: «Україна — це мрія»
Коли Захід розуміє, що тубільці вивчили їхню мову, тоді до них приязно ставиться: нормальні пацани, можна їм якось допомогти мушлями чи дзеркальцями. Парадокс у тому, що процес тут і є результатом. Нічого страшного, немає великої біди, бо це складова розвитку. Людина таким чином розвивається, як дитя, що бабрається в калюжі, бризкається собі… Тим часом удосконалюється дрібна моторика, малюк починає вчитися поводитись у тому чи іншому середовищі, батьки якось на його рухи реагують. Тобто триває навчання, Україна поки що в дитячій стадії своєї калюжі. Більша чи менша ця калюжа, не дуже й важливо. Більшу ми називаємо «Чорне море», менша — то щось дрібніше. Щоправда, тепер вона кривава. Наука буває і моторошною, якщо не доходило миром.
Українське, отже, національне. А насправді це має значення? Має. У глобальному вимірі. Хоч би як декларували у світі, що нація — це не дуже важливо, вся людська історія і поточна ситуація показують: усе чомусь навпаки. Відкриваються темні сторони людської натури, в сенсі «глибинні», бо навіщось власна країна людям потрібна. Щоб не нудно було. Бо ці теми засадничо конфліктні. Конфлікт — це завжди розвиток, зміни. Тож люди втягуються в нього, змушуючи себе до розвитку. Бо спокійне, погідне життя настає тоді, коли вони свідомо відмовляються від неполіткоректних термінів, не хочуть устрявати в конфлікти й дискусії, провадять собі рослинно-диванний спосіб життя, а працюють на них гаст- і остарбайтери. А ми, українці, йдемо на конфлікт з усіма побічними драматизмами, і клопоти, халепи, біди та війни — то ціна розвитку. Не буває марного розвитку. І розвиток завжди кривавий.
Історія фіксує лише гламурно-сценічні активності, те, що можна намалювати, розфарбувати, щоб його порівняти з теперішнім (минулим) часом. Тобто йдеться про тяглість. А поточна ситуація складається не лише з фізичної косметології, а й із внутрішньої мікробіології. Понад те, реальне життя містить у собі більше мікробіології, ніж косметології. Бо це виживання.
Гімн «Ще не вмерла…», якщо говорити просто, є символом спільноти, яка веде бій, але не гине. Не варто його (ні літери, ні ноти) інтерпретувати з погляду сучасних психолінгвістичних вправ, бо в цьому жодного сенсу. Тоді як історія його створення є прямою антитезою до польського гімну, дуже багато українських тепер речей були прямим віддзеркаленням, відповіддю на польське націє- і культуротворення. Це славна, але просто історична пісня. Архаїка, якій ми віддаємо шану, бо вона освячена історичними подіями, кров’ю героїв тощо. Але там немає глибоких філософських істин. Люди можуть бачити й бачать у цих символах, як у тестах Роршаха, те, чого насправді не існує. Спочатку цікаво, а далі вже залежить від рівня особистої девіації людини, вона бачить там аналогії, відхилення в побаченому — справа смаку, але до сучасної реальності ці візії стосунку не мають.
Читайте також: Лесь Подерв’янський: «Якщо треба, то ми шарахнемо»
Є дві причини, за яких я живу Україні: метафізична і практична. Практична полягає в тому, що моя точка прикладання як фахівця — це етнокультурні особливості цієї території та людей, що її населяють, деінде мої навички й уміння неконкурентоспроможні. Коли жив у Канаді в 1990-х чи тинявся Європою, ще тоді це зрозумів. Усвідомив, що я програватиму всім, хто там народився. Як фахівець, що має справу з мовою, соціально-культурними рисами поведінки тощо. Метафізична причина (зокрема, самоідентифікація, або, як я люблю це називати, підвищення самооцінки) полягає в тому, що я знаю історію кількох поколінь своїх предків, а моя поведінка є логічним
продовженням їхньої. Тут потік важливих для мене речей: родова пам’ять, родовід, певний аристократичний спадок у вигляді цінностей моїх предків. Цінностей, якими всі ці люди жили і якими так само живу я. І мені тут комфортно, в іншій країні я не почуватимусь як удома.
Я народивсь у Радянському Союзі, і для мене Україна — це процес боротьби за неї. Ніхто ж не знав, що з того вийде, але всі мої друзі розуміли, що треба боротися. І кожен це робив як умів, і в тому брала участь величезна кількість людей. У мене є досвід участі в дисидентському русі, захисті прав людини та національних прав. Я все життя або в якомусь підпіллі, або на якійсь війні, або на черговій революції. Мені просто із цим, але значно важче тим людям, які народились у 1990-х. Я продовжую ту боротьбу, бо побачив світ у родині, яка споконвіку боролася. Боролася за творення країни. Будівництво України — ось наратив тих часів, який є конструктивнішим, ніж боротьба «проти». А ми нині перебуваємо у стані війни й боремося проти агресора.
Основна маса українців, яка має (своєю кількістю) вплив на емоційно-соціальний стан країни, поволі деградує. А вона зі свого середовища репрезентує тих людей, які її і уособлюють. Депутатів нам не присилають з іншої планети. Ці люди звідсіля, просто спритніші, ніж решта, проте розумово такі самі. Головне: характер поведінки в них той, що і в громадян, які їх обрали. Тож усі, хто критикує органи влади та інші інституції, які щось не так роблять, має пам’ятати: це не «інші люди». Очевидно, що вправніші аферисти, ефективніші, кращі з гірших, які тому й опинились у політиці. Історія української влади засвідчує, що ротації цих осіб на інших, які кажуть, мовляв, ми не такі, ми чесні, принципово нічого не змінюють. Наступники, як виявляється, роблять ті самі речі. А інакших людей у цій країні немає. Важливо розуміти, що ці наші співвітчизники не погані, принаймні не найгірші. Погані вони відносно тих, які вважають, що їм недодають, їх недолюблюють, недоціловують.
Кількісна перевага жіночого населення над чоловічим щодалі збільшуватиметься. Війна цю ситуацію загострила. Як відомо, жіночий організм витриваліший, має більше імунних бар’єрів, гнучкіший, уже сама біологія в жінок така, що дає їм більше шансів виживати. Як кажуть, хто хворіє — жінка, хто вмирає — чоловік. І жінки краще дбають про своє здоров’я, красу, тим часом чоловік мовчить — аж гульк! — і його понесло в кращі світи. І скрізь на планеті так є. Про українських жінок говорять, що вони справді дуже гарні, а все залежить від ресурсів, які вони на себе витрачають. І якщо наші співвітчизниці мають гарний вигляд, кращий, ніж в інших, то це означає, що вони в цьому зацікавлені. У сучасному світі немає значення, який ти зовні, яка в тебе сексуальна орієнтація, національність, головне, щоб ти був хороша людина і громадянин. А українські жінки переймаються своїм виглядом. Для них це важливо, цікаво, то й нехай. Східні жінки, життям яких керує іслам, так чи інакше захищені, їм усе приносить чоловік, вони народжують багато дітей і не дуже біжать до свобод, які для них є вкрай сумнівними з погляду практичного життя. Їм не треба щось там оголювати, бо в їхніх країнах немає ринку зваби й консервативні культури не перетворюють цінностей на товар.
Читайте також: Володимир Ванін: «Строк життя емалевої живописної мініатюри – майже безмежний»
Ми живемо в країні, яка хоче здобути переваги цивілізації, але уникати цивілізованих податків. Ти сплачуєш податки, якщо ти така, як усі, а якщо оригінальніша й заможніша, то віддаєш іще більші суми. Це те, що в Канаді називають sin tax, «податки на гріх». Те, що не є товарами першої необхідності, обкладають спеціальним великим платежем, бо воно розкіш. Любиш розкоші — плати. Хочеш свободи — плати. Хочеш іще більше свободи — ще більше плати. Купуй собі її, яку хочеш. Коли я вперше потрапив до Америки і спитав: «Скільки коштує машина?», мене не зрозуміли. «Який саме автомобіль? Скільки хочеш, стільки й заплатиш». Для людини з Радянського Союзу це було просто: фіксовані ціни на автівки — і крапка. А в США ти можеш хоч золотом авто оздобити, тільки заплати за це. Обирай яке хочеш — тільки плати. За свій вибір. Так влаштований світ.
Україно, якщо ти хочеш бути особливою та самобутньою, то маєш за це заплатити. Це як податки чи НАТО. Україна щороку платить $3 млн внеску в ООН. Питання: що ми з того маємо? Можливість щось там сказати? Так. Певно, це стільки коштує. Мабуть, сенс у тому, що так краще, ніж коли ти цього права голосу не маєш. Наскільки ти ефективно говориш — питання до кваліфікації дипломатів і до лобістів, бо це теж дорого. Утім, повернімося до українських національних ідентичності, самобутності й оригінальності. Якщо ми хочемо їх утверджувати, світ нам скаже: «Так, ви маєте на них право, маєте всі права, тільки заплатіть нам за це, бо права — наша франшиза. Або уніфікація: станьте як усі й не дратуйте нас своєю оригінальністю, працюйте на нашій фабриці, бо ваша самобутність нам заважає і спричиняє проблеми. Якщо вам таке не подобається, то організуйте фабрику самі, найміть нас і платіть нам за ринковими цінами. За ваші гроші змусьте нас на вас працювати — і ми теж будемо згодні, бо це питання коштів. Не треба нас переконувати — заплатіть». Чверть віку переконуємо, тільки грошей не даємо. Українські політичні процеси типові, вони не якісь специфічно тубільні, нічого надзвичайного в них немає, а типовість у тому, що світ із глобалістичної фази прагне перейти в консервативну. Що не є краще чи гірше. Глобалізм передбачав уніфікацію, а консерватизм — рух до своєї ідентичності та повернення грошей зі спільних внесків, бо країни платили ООН, НАТО й іншим організаціям, а не отримали того, на що сподівалися. І в Євросоюзі, і в Альянсі, і в Організації Об’єднаних Націй уже десятиліття точаться такі суперечки. Тобто віддавайте нам гроші назад, бо ця система не працює. Поверніть нам наші цінності. Євромайдан був декларацією того, що ми теж готові вкласти в цей процес власні цінності. Так поляки, чехи, мадяри зробили чверть століття тому.
Але нині Євросоюз має вигляд банку з фінансовими проблемами, які розрулює тимчасова адміністрація. І ось приходить клієнт — Україна — й каже: «Ми назбирали грошей і хочемо відкрити у вас рахунок». Нам відповідають: «Ми дуже раді вам, зачекайте, будь ласка, яка у вас сума?» — «Ну… маємо 100 грн…» Банк радий усяким грошам, нам кажуть, що умови такі: ви користуватиметеся нашою золотою карткою тільки тоді, коли заплатите 100 млн. І починаються торги, розмови про безвіз та вступ до ЄС. Тоді як у банку тривають розборки між мажоритарними акціонерами й назріли серйозні фінансові проблеми. А крім національної ідеї як внеску в нас нічого немає. Ми не можемо створити потрібний інвестиційний клімат, зробити дороги, показати працездатне населення, яке не просто виробляє сміття й копає городи, а може працювати в Кремнієвій долині й створювати щось вартісне. Ми не маємо що продавати. «А як же національна ідея?..» — «А ви знаєте, національна ідея вже стільки не коштує, як раніше». Кажемо їм, що ми віками захищали її, боролися, це ж кров’ю полите… А нам пояснюють, мовляв, ті купюри вже деноміновані… Тобто ми чули про вас, але під це не кредитуємо. Може, маєте ще щось? І починається конфлікт. А ми ж у ту ідею вклали все, що мали: людські зусилля, життя… казна-що. А банк не приймає або приймає на таких умовах, що нам це не вигідно. Національна ідея — усе, що в нас є, як істинна цінність, сакральна, освячена історією, вона дорого коштує. А банки нам кажуть: «Сотню років тому так було… Може, вам у музей, тут, через дорогу?». Нам відмовляють: вибачте, але це бізнес. Ми пояснюємо, що в нас війна… Вони пропонують кредити й гуманітарну допомогу.
Читайте також: Андрій Накорчевський: «Учення», «шлях», «закон» і «наука» — такі категорії культури мали японці»
Євросоюз дивиться на нас як на тих, хто раптом прокинувся через 100 років і не розуміє, що діється. За час, що минув, відбулася деномінація багатьох речей. Хочемо щось будувати — робімо це у спілці з кимось. Тоді щось і вийде. Коли ціна тому творенню складається завдяки появі подібних артефактів, культури раптом повертаються до консервативного й автентичного. І під це дають інвестиції — років через 100. Національна ідея — певний біткойн, символіка тієї криптовалюти, якої ще не існує. Нині перехідний час, коли глобалізм розчарував увесь світ і той хоче повернутися до консервативних начал та пошуків власної ідентичності, тож шукає ідеологічні криптовалюти. Проте цей процес триває не рік і не десять… Ми перебуваємо в періоді in-between, десь посередині, ми не можемо, умовно кажучи, використати свою цінну скіфську пектораль поза ритуальним призначенням, хоча вона має вартість (щоправда, музейну), і водночас не можемо цим послуговуватись як певною криптовалютою, бо у світі ще немає відповідних механізмів, аби її приймали. Однак це не тільки українська локальна історія.
Не бачу потреби в еліті в наших реаліях, бо еліта створюється як певний надлишковий продукт національної культури, коли в усіх усього вдосталь. Цей прошарок нікому не зручний і не вигідний, бо незалежний. На нього навіть економічно не впливає те, чи точиться в країні війна й чи настала економічна криза. Він не є частиною влади, і це принципово. Українська еліта, яка належить до влади, ніяка не еліта, а нувориші, звичайні корупціонери. Еліта має генерувати смисли та ідеї. Не тому що в неї є така потреба чи місія. Вона виробляє свої внутрішні правила гри. Елітарність — це правила гри всередині корпорації.
Що таке шляхетність? Це слово не українського й навіть не польського походження, а німецького. Шляхта — воїн, лицар, людина-стан. Шляхетність — система поведінки з людьми одного майнового та політичного стану, договору між ними, і ці правила ніколи не поширювалися на чернь чи маси. У наших провінційних розмовах про еліту повсюдно вживається слово «еліта», але не чути слова «чернь». А останнє є неминучим. Якщо є верхи, то є низи і низи низів. А в нас еліта і громадянське суспільство?.. Немає черні? Такого не буває.
В Україні буде те, що й було. Незалежність — так. Незалежність і добробут ніяк не пов’язані між собою. Загалом країна може бути незалежною, є сотні держав у світі, які незалежні дуже по-різному. І по-різному там люди почуваються. Для громадян, які є учасниками процесу незалежності, він важливий. Але це жодним чином не дорівнює «щастю — свободі — волі…»
Незалежна Україна? Це оксиморон. Якщо є state, то це автоматично означає, що вона незалежна. Не в тому розумінні, що ні від кого не залежить, бо ж усе одно з кимось слід будувати відносини: торговельні, політичні… Якщо країна нікому не потрібна, то вона нічого не варта. А коли дуже незалежна, то нікому не потрібна. Як вільна жінка підкреслює свою незалежність, бо нікому до неї немає справи. У нас завжди була прив’язка до чогось «сусідського», так історично склалося. Є ж різні форми матримоніальних стосунків: тільки обери й живи, як тобі подобається. Або будь собі незалежна і вступай у комісію з питань захисту моралі. Теж нівроку український шлях, що тут іще додати…
Літературний упорядник Інна Корнелюк
——————————————————————-
Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок