На Бережанщині, на Тернопіллі, українці двох ворогуючих армій — австро-угорської та російської — зустрічали Великдень 1917 року. Саме тут, поблизу села Куропатники, займав позиції курінь Українських січових стрільців. Як виявилося, на відстані кількох сотень кроків перебувала російська частина, що складалася переважно з українців.
«Якийсь невідомий Петро виходив заодно на окопи і затягав довго-протяжно українську пісню», — згадували усусуси. Вони відгукувалися на спів, і так поступово налагодився контакт між розділеними військовими однієї національності. Незабаром вояки розпочали обмін інформацією: стрільці були жадібні до української преси, яку видавали на Наддніпрянщині, а взамін щедро пригощали земляків ромом. Цю ідилію було порушено напередодні Великодня: ударна російська група несподівано захопила двох стрілецьких старшин, які вкотре прийшли «на обмін». А на самі свята стрільці відкрили вогонь по позиціях супротивника: «Від скорострілу У.С.С. упало в полудне кількох солдатів, а ввечір від стрільна російської батареї кількох стрільців. Як на диво, російська шрапнель розірвалась саме в тій землянці і вбила тих скорострільців, що стріляли на Великдень».
Історія під Куропатниками була не першим масовим контактом українців із двох боків кордону. Приємніше великоднє братання відбулось у перший рік війни в таборах для полонених. Один із таких діяв у Фрайштадті в Австрії. Тут перебували бранці з російської армії. Утім, утисків від «австріяків» вони не зазнавали: «Серед полонених панував узагалі російський державний патріотизм. Щовечора в кожному бараку лунав царський гимн. Між вояками вдержували царську дисципліну т. зв. підпрапорщики, з роду українці, але ж просякнуті наскрізь духом «непереможної руської армії». Національну працю із земляками вели по лінії Союзу визволення України (СВУ), однак це не давало помітного результату. Аж на Великдень, коли священик затяг «Христос Воскрес», очевидець запише: «В бараці склалося щось несамовите. Страшний рев розлягся по бараці. То ридали старші полонені. Їх діди, батьки, родина, думки були далеко-далеко на Україні… Після відправи почалося «христосування». Цей такий
далекий і незрозумілий для нас, західніх українців, звичай аж тоді, в бараці на Великдень 1915 р., став нам зрозумілий. Забути ясних облич «дядьків», що тиснулися гурмою до тебе й щиро цілувалися, ніколи не можна. Розв’язувалися уста і тим підпрапорщикам, тяжким ворогам нашої таборової роботи. Здається, вперше в таборі вони тоді забалакали по-українському…»
Великдень за ґратами
Один із наслідків програних визвольних змагань — те, що в міжвоєнний період українці становили численну групу політв’язнів як в СРСР, так і в Польщі. Але якщо в першому релігія була «опіумом для народу», то в другій навіть ув’язнені мали релігійні права та свободи. Цим українці скористалися лише на початку 1930-х, коли митрополит Шептицький призначив окремого духівника для українських в’язнів — отця Йосифа Кладочного. Останній мав обов’язок щонайменше двічі на рік, на Різдво та Великдень, об’їжджати в’язниці з українцями.
Читайте також: Господарники
Однією з малих перемог Кладочного був демонтаж ґрат у каплиці тюрми «Святий Хрест» на Великдень 1933 року. Це була найсуворіша в’язниця Польщі, однак священик заявив, що прийняття причастя крізь ґрати суперечить приписам східного обряду. Відтак на заздрість римо-католикам українці дістали перевагу перед іншими невільниками бодай у цьому.
Утім, не лише політичні в’язні були в полі уваги духівника. «Зустрівся з ними в тюремній каплиці. Сірий одяг, сірі лиця, втома й туга. Вітання «Христос Воскрес!», і дружня відповідь: «Воістину Воскрес!», і скарги, що до цього часу ніхто про них не дбав, не приїжджав, хоч про них піклуються комітети. І це була типова біда бездержавної нації, що не мала змоги вчасно подбати про всіх своїх, навіть покараних, громадян і громадянок…» — згадуватиме Кладочний відвідини єдиної жіночої в’язниці у Фрондоні на Великдень 1934-го. Отець не лише сповідав в’язнів, а й був посередником між Проводом ОУН та заарештованими підпільниками. Таємні записки приносив зашиті в книжки чи навіть замість графіту в олівцях.
«А митрополит знав про ваші зв’язки з ОУН?» — питали через багато років Кладочного. — «Знав, але нічого не казав. Делікатний чоловік був».
«Під час так званих сповідей о. Кладочний інформує в’язнів про всілякі події і розпорядження ОУН, а, в свою чергу, в’язні передають усно за його посередництвом свої прохання назовні, які він особисто полагоджує», — сказано в поліцейському донесенні. Це було підставою до арешту капелана та ув’язнення в концтаборі «Береза-Картузька».
Інший відомий священик, пов’язаний з ОУН, о. Ярослав Чемеринський у 1930-х не лише був скарбником організації, а й кілька разів виконував обов’язки її крайового провідника. Він був одним із небагатьох священнослужителів, яких більшовики замордували після окупації Польщі.
Один з останніх спогадів про отця — із львівської в’язниці на Великдень 1941 року. «Одного понеділка, коли нас випровадили на прохід, ми почули голос із другого поверху з вікна Всеч. Отця Чемеринського: «Там впаде чорний клубок, і ви скоро його підійміть і заховайте…» Ми всі збились у купу біля того вікна, ніби витрушуючи наші лахміття… Коли цей клубок упав, його підняла сестра Йосифа і заховала. По проході ми повернулись до камери. Сестра Йосифа обережно вийняла клубочок, розв’язала його і побачила в ньому карточку — т. зв. ґрипс — та маленький білий мішочок, зав’язаний шнурком. Мати ігуменя прочитала карточку, де отець Чемеринський писав, що в мішочку є хліб до св. причастя, яке ми повинні приймати. Він теж просив нас, щоби в Великодню П’ятницю ми поставали під його вікном, а він дасть нам розгрішення, та щоби на Великдень зрання ігуменя дала нам це причастя».
Читайте також: Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами
Згадана мати «сестра Йосифа» чи «мати ігуменя» — монахиня Олена Вітер, яка пізніше стане відомою завдяки порятунку євреїв. Біля її імені в саду Праведників у Єрусалимі вперше буде згадано національність «українка».
А на Великдень 1941 року сестра Йосифа у своїй в’язничній камері організувала жінок на святкове богослужіння. І, як згадувала інша арештантка Люба Комар, «коли ми відмовили пісню-молитву «Вірую, Господи», тоді Мати дала нам святе Причастя, тільки під видом хліба, бо вина не було. На хвилину ми всі забули, що ми за ґратами, ми раділи, що навіть у тюремні мури сам Ісус Христос загостив до наших сердець».
Від кацетів до ГУЛАГу
Друга світова війна й визвольна боротьба, що тривала з десятиліття після неї, збагатили великодню історію не одним спогадом із концтаборів, бункерів чи в’язниць. Утім, першість тут належить Великодню 1945 року. За юліанським календарем його відзначення припало на 6 травня — день, коли в’язні багатьох нацистських концтаборів, або, як їх називали, кацетів, були звільнені західними союзниками.
«Американські танки з вояками в’їхали в табір, не відмикаючи воріт. Товпа, що кинулася до них, не давала змоги танкам їхати далі. Вояки стояли безрадні. Радості, обіймам, крикам не було кінця. Рачкуючи, на колінах, в’язні цілували землю там, де проїхали танки, — описував атмосферу кацету в Ебензее в’язень Іван Лагола. — Ми воскресли із мертвих. Христос воскрес, із ним воскресла і наша воля, бо серед нас були й такі, що мучилися від самого 1941 року».
У цей момент тисячі їхніх друзів відзначали свята в лавах УПА. Спогадом про відзначення на Закерзонні, в районі Перемишля, ділилася Марія Савчин на псевдо Марічка: «Стіни поставленої для цієї оказії колиби ми прибрали зеленню, тризубом і портретами у вишитих рушниках. Вкриті скатертинами столи вгиналися під пасками, шинками, ковбасами та всім іншим, що прийнято мати в нашім краю на Великдень. Недалеко від колиби, на галявині, вояки з сотні спорядили вівтар, який дівчата прибрали вишивками і зеленню. Все печиво подарували нам довколишні селяни, а м’ясні вироби доставив надрайоновий господарник… Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі».
Читайте також: Інтелектуальний спротив
Спогади Марічки є одними з найцікавіших серед підпільницьких: її чоловік Василь Галаса був заступником останнього командира УПА Василя Кука, і в полон МДБ подружжя потрапило аж у 1953-му. Вона мала що згадати й порівняти. Тому про відзначення в 1952-му на Поліссі свого останнього повстанського Великодня напише: «В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю без цукру і так провели Великдень… Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотности».
У той час десятки тисяч їхніх товаришів по зброї перебували в таборах ГУЛАГу, де для них було створено спецтабори, так звані особлаги. За кількістю українці були серед в’язнів на першому місці, їхня частка серед численних «радянських націй» становила близько 40%.
«Тільки через кілька хвилин я зрозуміла, що в повній темряві співають дівчата із Західної України. Потім я дізналася, що настала Пасха, і вони потихеньку від начальства служили Великодню літургію», — записала росіянка Ільзен-Тітова, яка потрапила в «особлаг».
«Вони знали релігійні обряди, співи, в будь-яких умовах святкували Різдво та Великдень, проникливо молилися. Як просвітлювалися їхні обличчя, як допомагала їм віра! Віра зміцнювала їхній дух», — додавала ув’язнена Олена Маркова, доктор технічних наук.
Упродовж багатьох десятиліть воскресіння Христове було міцно пов’язане з вірою у воскресіння України, а тому в таборах, криївках чи в’язницях на великоднє привітання «Христос Воскрес!» звучало у відповідь
обнадійливе «Воскресне Україна!»