Із чого для вас почалася «русская весна»?
— Я був свідком перших подій, які тут відбувалися, напевно, з квітня 2014-го. Спочатку взагалі нічого не віщувало біди: пройшов Майдан, щось там ще вирувало в Києві, щось почалося в Криму. Але нам своє місто тримати б, у велику політику місцеве самоврядування не підключають, бо кожен повинен займатися своєю справою. Перший дзвінок пролунав, уже зараз не згадаю, у квітні чи березні від мого друга юності: «Андрію, слухай, скільки ми терпітимемо цю владу? У податковій беззаконня, з бізнесом погано, там ще…» — починає мені все це розповідати. «Так що ти від мене хочеш?» — питаю. «Очолюй рух, мінятимемо тут усе на краще!» Я кажу: «Хлопці, ви що? Я взагалі толерантна людина, не влаштовуватиму революції». А через два тижні побачив його у складі «ініціативної групи». Вони вривалися на засідання виконкому, щось від нас вимагали як «народний рух», що висловлює загальну громадську думку в місті. Чи ми проти, якщо народний? Почали пускати їх на якісь наради, вони там у задніх рядах сиділи, хтось спав, хтось намагався щось коментувати. Вже потім ми побачили технологію, коли все почало нагнітатися…
Спочатку це був просто протест? Жодного стосунку до Росії?
— Була позиція «все не так» і все, про Росію спочатку ніхто з них не говорив. Я пам’ятаю той день, коли над виконкомом уперше з’явився інший прапор. Був вихідний, тому дізнався про це з телефонного дзвінка. Поїхав подивитися, чи правда: побачивши якусь темну ганчірку, відразу не зрозумів: може, то якийсь траур? Потім, уже після звільнення міста, ми дізналися, що наш прапор, який зняли бойовики, сховав прапорщик міськвідділу міліції, а керівник одного з відділів виконкому тримав його у своєму сейфі всю окупацію! У день звільнення міста саме цей прапор повернули на будівлю, а через рік на ньому розписалися всі, хто був причетний до тих подій. А тоді, після розмови з тогочасним мером Геннадієм Костюковим вирішили, що до виконкому піде тільки чоловіча частина керівництва міста.
Читайте також: Краматорськ. Мітинг та живий ланцюг в центрі міста на День злуки
На вході побачили двох бойовиків у формі спецназу, один із яких представився з російським акцентом: «Дмітрій». Коли піднялися до своїх кабінетів, із малого залу вискочив напівоголений козачий отаман Іловайський, який пообіцяв нам згодом приділити час. Ми розуміли, що більше не зможемо перебувати в захопленому приміщені, бо є держслужбовцями України. І Костюков це пояснював загарбникам у своєму кабінеті. А до мене тоді приставили якогось військового, який увесь час чхав і кашляв. Я намагався слухати, про що йдеться в сусідньому приміщенні, а тут він зі своєю нежиттю. Питаю: «Ти застудився чи що?» А він мені: «Та як тут не захворіти, якщо ми понад місяць сиділи в Райгородку в будинку, що не опалюється, навіть світло вмикати не дозволяли». Розумієте, наскільки все це заздалегідь готувалося…
І що вирішило керівництво міста?
— Ми повернулися в будівлю, щоб забрати всю документацію, трудові книжки, архіви. Як потім усе це ховали по гаражах, то вже окрема історія. У виконкомі вони повибивали двері в усіх кабінетах, ось у мене куля тоді пройшла крізь двері, бачите… Там розташувалися штаби бойовиків. Охорона на сходах виставила кулемет, ствол якого направили просто в голову тому, хто тими сходами йде. А там наші жінки носили документи. Але повернули в інший бік, коли я пояснив, що це не по-людськи.
А що в цей час відбувалося в місті?
— Керівництво переїхало в іншу будівлю, ми намагалися вирішувати гострі питання: водопостачання, хлорування питної води, забезпечення лікарень, шкіл, дитячий будинок, із якого вони намагалися вивезти дітей до Росії. Бойовики вимагали від голови скласти повноваження. Мабуть, були серйозні погрози, бо через кілька днів він написав заяву про звільнення. Більше ми з ним не зустрічалися. Потім із країни виїхав секретар міськради, який виконував обов’язки керівника Краматорська. Так я лишився сам.
Читайте також: Краматорськ – місто, де не люблять Україну?
У мене потім була зустріч із «комендантом» міста, який питав, чи співпрацюватиму з ними. Я сказав: «Робіть, що хочете, але я працюватиму виключно за законами України». Мене лишили в спокої, бо хтось мав вирішувати проблеми міста. Тоді, мабуть, у кожного з нас уже не було вибору. Коли Казначейство два місяці стоїть, ані педагоги, ані медики не отримують грошей, а якщо і чоловік, і дружина працюють в одній системі, то родина голодує. А ще місто лишилося без води, через обстріли зникало світло, постійні пожежі, поранені та вбиті, не працювали магазини, банки, була суцільна катастрофа. Ми возили генератор лікарнями, щоб проводити невідкладні операції, поставили ємності, куди три водовози майже цілодобово завозили для населення питну воду, ремонтники намагалися лагодити розірвану електромережу, їх убивали. Тоді ми лишилися сам на сам із великої бідою, у якій отримати допомогу не було звідки.
Що вам казали тоді керівники в Донецьку, Києві? «Тримайтеся»?
— Я особисто намагався додзвонитися до керівництва країни, але в мене не вийшло. Нас не з’єднували. У мене збереглися листи, які офіційно надсилав на адресу Яценюка, це був червень. Я бив у всі можливі дзвони, у всі двері, але жодної відповіді на отримав. Ми вимагали, щоб хоча б розблокували виплати, аби у місті не почався голод.
Найтяжчі часи для Краматорська почалися в травні?
— Так, коли ми відчули, що таке обстріли. Важко було всім. Мій будинок біля аеродрому, тому над нами летіло майже постійно, по даху цокотіли скалки. Ми так втомлювалися від цього, що просто затуляли вуха й лягали спати, навіть не бігаючи в підвали. Дітей відправили до Бердянська, але 30 червня син із дружиною на день повернувся у квартиру в центрі міста. І коли я почув у телефонній трубці його вкрай стурбований голос, навіть прикрикнув: ти ж чоловік, ну що такого, стріляють у нас, тримай себе в руках! Але за кілька секунд зрозумів, що стріляють саме по його будинку: у сусідню квартиру було пряме влучання, посипалося скло з вікон, під під’їздом чоловікові відірвало кінцівку. Мої ледь встигли заховатися в підвалі… Ми підтримували зв’язок з українськими військовими, розповідали, як справи в місті. Я знаю, що розглядалося питання авіаудару по виконкому, де були зосереджені основні сили бойовиків. Але від плану відмовилися, бо поруч ДК НКМЗ, що, як виявилося, є пам’яткою архітектури.
Як ви дізналися, що в місті вже українські військові?
— У ніч перед звільненням було жахливо. А в мене вже апатія, ми з дружиною вирішили: як судилося, так і буде. Над будинком літали червоні ракети, бахкали танки, щось стріляло та вибухало. А зранку на головній площі зібралася купа військових. Ця колона на кілька кілометрів поїхала в бік Донецька… А потім я побачив військову техніку з українськими прапорами. І автоматників під кожним кущем біля виконкому. Повісили прапор. Аж раптом: «По машинах!». І всі поїхали… Навколо виконкому багато людей, які почали рватися до підвалу, де була гуманітарна допомога. А там всюди розтяжки… Ми все це стримували з місцевими хлопцями, які підійшли й спитали, чим можуть допомогти. Потім мене покликали на площу, де, виявилося, вже був міністр оборони. На площі танки, БТР, дуже багато військових. На камеру Гелетей запитав у мене, які в нас потреби… Але розповісти, що потребує місто, яке три місяці було під окупацією, я так і не встиг. Бо їх було дуже багато… Потім нам довелося кілька місяців відбудовувати будинки, школу та дитячий садок, відновлювати всю зруйновану інфраструктуру. А в першу ніч після звільнення хлопці пішли охороняти від мародерів найбільш постраждалий від обстрілів район міста, бо всі військові поїхали на аеродром…
Читайте також: Телевежа у голові
У 2015 році вас обрали міським головою. Те, що ви лишилися в місті в найважчі часи, додало довіри в очах містян?
— Думаю, так, це було одним із факторів. Коли я спілкувався з громадою, мені казали, що для багатьох було дуже важливо відчувати: у місті є законна влада, це не давало впадати у відчай. Мої дії були в межах закону (після звільнення мене перевіряли на предмет співпраці з терористами багато разів). А тепер, мабуть, доведеться спитати в людей про довіру ще раз, коли будуть вибори в об’єднану громаду. Вже зроблено перші кроки, до кінця року плануємо закінчити процес. До речі, Краматорськ став першим містом на Донеччині, який надав документи для реєстрації об’єднаної громади, але ми припустилися технічної помилки, тому через суд її було скасовано. І тепер уже не плануємо долучати до громади інші населені пункти — тільки реконструювати систему рад невеличких селищ, які входять до складу міста. Хоча 2015 року мали намір приєднати селище Дмитрівка Слов’янського району. Сподіваюся, саме децентралізація дасть змогу ефективніше працювати із селищами, з чим у нас зараз проблеми через непорозуміння з головами рад.
Що плануєте робити для того, щоб Краматорськ став по-справжньому обласним центром, якщо вже цей статус він несподівано дістав після важкого випробування війною?
— Ми співпрацюємо з обласною адміністрацією дуже тісно. У прямому сенсі: вона розташувалася в нашій будівлі. З першого дня, коли в 2014 році її працівники вийшли з автобусів, залишивши свої домівки через війну, стараємося допомагати чим можемо. Чого не вистачає Краматорську, то це, мабуть, розвиненої інфраструктури. Плануємо реконструювати площу, почати будівництво Льодового палацу та басейну, з місцевого бюджету виділяються кошти на капітальний ремонт доріг, вулиць, скверів, освітлення віддалених частин міста.
Але кричуща проблема — брак житлового фонду?
— Місцевий бюджет не готовий до капітального будівництва. Але ми залучаємо донорські джерела. Наприклад, у мікрорайоні Лазурний планується зведення чотириповерхових будинків, у яких отримають квартири, зокрема, держслужбовці, що були змушені переїхати.
Як відчуваєте, цей статус надовго?
— Не знаю. З наших, місцевих, позицій усе це бачиться великою політичною грою, фінал якої важко передбачити. Але моє місто для мене важливе в будь-якому статусі: я тут народився, тут живуть мої діти. Старший син, мабуть, уже точно нікуди звідси не поїде. А молодший мріє стати військовим. Тобто захищатиме, зокрема, і своє місто Краматорськ.
———————————————————
Андрій Панков народився 17 липня 1974 року в Краматорську. Закінчив Донбаську державну машинобудівну академію за спеціальністю «Економіка підприємств», захистив звання магістра міжнародної економіки в Міжнародному науково-технічному університеті, пройшов курс «Запобігання та протидія корупції. Етичні засади державної служби» в Національній академії державного управління при Президентові України. Працював на керівних посадах філій різних банків. Із 2010 року — заступник міського голови, 2015-го був обраний мером Краматорська.