Чи очікують на Донбасі можливості вільно пересуватися країнами Європи? Якщо не зважати на ті тисячі людей, які годинами стоять на КПВВ, щоб потрапити до сусіднього міста, напевно, багато хто цікавиться інформацією про безвіз. Але в країні, у якій одночасно вирують війна, боротьба з корупцією, відбуваються реформи, становлення політичних еліт, навряд чи це зараз аж таке важливе питання, як було в 2013 році.
Традиції активних подорожей своєю країною та за її межами, відверто кажучи, у східняків не дуже розвинені. Про це, мабуть, треба робити великі психологічні та соціологічні дослідження. По-перше, найближча Мекка для мандрів — Росія — не вимагає візи, тому прогулянки «по Золотому кільцю» для простого мешканця Донбасу — реальніша подорож, ніж мрії про Париж. По-друге, багато простих робітників півжиття микалися чужими хатами та гуртожитками, а отримавши нарешті своє житло, вже не бажають кудись їздити: набігалися. Можна зазирнути ще глибше в підсвідомість, намацуючи болісне питання заселення Донбасу, коли отримання нарешті хоч якої батьківщини супроводжувалося страхом: ти поїдеш — до тебе в хату прийдуть інші. Як колись прийшов ти. Хтось навіть не бажає дивитися в бік «Гейропи», бо окрім російського телевізійного сміття взагалі нічого цікавого в житті бачити не хоче. Левова частка через війну ледь зводить кінці з кінцями, тому може мріяти про подорож тільки своїм населеним пунктом, якщо водій візьме пільговиків. Але, на щастя, у житті все змінюється, тому молодь, навіть із прифронтових населених пунктів, вирушає у свої перші подорожі, пов’язані з відпочинком, роботою тощо.
Читайте також: Іспит на (без)відповідальність. Як Україна здобувала безвіз
«Хочу, як вони, просто купити квиток на автобус і податися в іншу країну на вихідні, а не робити документи півмісяця, щоб з’їздити на два дні! Безвіз, звичайно, буде для нас економією грошей та часу. Після першої подорожі до Польщі, куди нас запросили друзі, у родині просто «захворіли» мандрами! І не тільки дорослі, а й наші сини. Молодший Нестор навіть слова польські вивчив. Хочу ще раз до Кракова, Рима, Парижа, Праги… Можливість їздити без віз для нас — це ще й шанс налагодити бізнес у сусідніх країнах. Чому раніше не їздили? Якось не привчали нас бувати за кордоном: звикли відпочивати на Азовському морі в будиночках зі зручностями на вулиці», — ділиться досвідом підприємець Ольга Мяснікова.
Тому бажання дізнаватися про майбутні зміни вже є. Особливо серед тих, хто вже зараз активно подорожує, бо люди мають уявлення про незручність оформлення дозвільних документів. Якщо це можна зробити на сусідній вулиці, то не є великою проблемою, незважаючи навіть на черги, необхідність заповнювати купу документів, принизливе очікування результату. Але поїздки за сотні кілометрів спершу для оформлення, а потім для отримання візи не додають бажання кудись подорожувати. Чи чекати скасування хоча б цих незручностей, розмірковують мешканці Донеччини.
«Боюся, що все буде не зовсім так, як ми припускаємо: є закордонний паспорт, їдеш куди хочеш. Швидше за все, ми муситимемо доводити свою платоспроможність, розповідати про цілі та показувати квитки. Але не у візових центрах, а на кордоні чи в аеропорту. Ще ці показові гойдалки з наданням безвізу нагадують маніпуляції фокусника для відволікання від чогось важливого. Наприклад, брак реформ я вважаю важливішою проблемою, ніж відсутність безвізу. Через дивне розуміння реформ нашим урядом мені довелося закрити свій бізнес, який я започаткував ще на зорі 1990-х, вирішивши не покладатися на державу, а самостійно заробляти собі на життя, зокрема й на мандрівки. Але все одно бачу вагомий плюс: нас, образно кажучи, визнають гравцем загального клубу. Ще не посадили за одним столом для гри в покер, але вже розповідають правила. Наприклад, я бачу, що бізнес лоукостів уже пожвавився в Україні, це може вказувати на те, що в нас вірять. Стосовно того, що Європа боїться великого натовпу українців, не думаю, що кількість нелегальних мігрантів збільшиться в рази: ті, хто хотів виїхати на заробітки, і зараз мають багато засобів. А мандрувати стане відсотків на 10 більше: це обов’язково будуть студенти, можливо, пожвавляться ті, хто це робив не так часто. Сподіваюся, запрацює проект «Вільне небо», що дасть змогу кожному аеропорту самостійно відкривати популярні маршрути. Я ще чекаю відповіді на багато питань. Наприклад, як оформлятиметься мультивіз? Але почуваюся стриманим оптимістом: дайте нам спробувати хоч шматок цього пиріжечка, а там подивимося, чи сподобається він нам», — розмірковує засновник громадської організації «Велоінтеграція» Валерій Руденко.
Читайте також: Чи є про що пам’ятати на Донбасі?
Ще більше перепон для поїздок за кордон у людей, які мають певні обмеження: реєстрацію на окупованій території чи вади здоров’я. Наприклад, переселенці, що оселилися в Бахмуті, навіть закордонний паспорт можуть отримати не за місцем проживання, а тільки в Краматорську, який зараз відіграє роль обласного центру. Та й, чесно кажучи, багато з них без зайвих грошей, бо змушені орендувати житло, часто не маючи змоги отримати хорошу роботу за своєю спеціальністю. Але саме війна зробила їх жвавішими: виїхавши в незвичні умови, багато хто просто мріє щось змінити у своєму житті. Наприклад, Олеся Майорова, яка із сином приїхала з Горлівки, вже взяла участь у проекті для переселенців зі знайомства з Україною. А ось для подорожей до Європи, на жаль, грошей немає: «Я не дуже досвідчена мандрівниця, тільки нещодавно побувала в кількох містах України. Але, якби були гроші, із задоволенням купила б квиток на літак і відпочила б!».
Подорожі людей з інвалідністю — окрема історія. На жаль, комфорту в Україні вони навряд чи дочекаються найближчим часом. Виявляється, відпочивати та подорожувати людям з особливими потребами за кордоном зручніше. Інколи навіть дешевше. І можливість без зайвого клопоту їздити на лікування чи відпочинок вони сприймають позитивно. Бо хоча б так зможуть відчути себе звичайним туристом, а не обмеженим у своїх правах інвалідом: «Думаю, безвіз — це цікаво й потрібно для українців, але не головне. Він зробить простішим оформлення документів, менше часу, такого важливого перед подорожжю, доведеться витрачати на всілякі бюрократичні прибамбаси. Сподіваюся, тепер не потрібно буде обманювати, для чого їдеш: працювати чи відпочивати. Але безвіз, на мою думку, істотно не вплине на кількість тих, хто їздитиме. Бо ті, кому подобається подорожувати і хто має гроші, й так роблять це. Просто з’явиться більше можливостей. Я дуже люблю мандрівки.
Читайте також: Рішення Європейської Ради: перемога не поразка
Але, зважаючи на мій теперішній стан, доводиться дуже прискіпливо обирати все: від виду транспорту до місця, де планую жити. Подорожуючи в Україні, я спробувала різний транспорт. Найзручнішою є залізниця: працівники вокзалу йдуть назустріч, щоб підібрати маршрут і місця, є така зручна послуга, як спецкупе для інваліда та супроводжуючого, плюс підйомник у вагон. Якщо він працює, це щастя! А ще залізниця, на відміну від інших перевізників, багато зробила задля зручності вокзалів для людей з особливими потребами. Автобуси в нас — суцільний жах. Високі сходинки. Страшно уявити, як тебе ними тягтимуть. Зрозуміло, якщо затягли, то сиди й не рухайся, не мрій про туалет, чисте повітря, а тільки й думай, як вилізеш звідти. Українські водії майже ніколи не допомагають. А два роки тому я летіла літаком. В аеропорту «Бориспіль» працівники довго думали, як перевозити візок: колеса — це два місця чи одне? На дуже старенькому крісельці мене затягли в салон, якось пересадили. З’ясувалося, що згідно з правилами інвалід має сидіти спереду, але ті місця були вже зайняті. І стюардесам довелося терпляче перетасовувати пасажирів, щоб усе ж таки розсадити всіх зручно! Я вже звично думала: «Ну сяк-так затягли, а як витягатимуть?». Але в аеропорту Анталії до борту підігнали спеціальний підйомник. У салон зайшло двоє робітників із дуже сучасним кріслом. Самі, не дозволивши чоловіку втручатися, легко пересадили мене й вивезли спеціальним автобусом, там провели через митницю, оминаючи черги, залишили вже біля автобуса туроператора. Я хочу так почуватися на відпочинку, тому вітаю будь-які корисні для цього зміни», — каже психолог Наталя Зубар.
Але декого питання безвізу навіть дратує, мовляв, їздити Європами, коли точиться війна, не час. Вважають, що таке роблять тільки ті, хто байдужий до долі країни та людей, які страждають: «Краще б гроші віддали на потреби армії (переселенцям, церкві, хворим)». Але багато хто, навпаки, переконаний, що для розвитку країни та громадян треба дивитися навкруги, набувати досвіду, обмінюватися цікавими та корисними ідеями. Тому вважає отримання можливості без перепон пересуватися Європою дуже своєчасним.