Щось подібне можна побачити і в житті України та її економіці. Понад три роки минуло після Революції гідності, і дедалі більше людей розчаровується, бо сувора реальність віддаляється від революційних очікувань. Але деякі позитивні реформи, започатковані після революції, почали жити своїм життям, стали пусковим гачком для дальших перетворень і незабаром можуть вилитися в лавиноподібний потік змін, який відчують безпосередньо на своїх кишенях ті, для кого вони в кінцевому підсумку призначені, — прості люди. І тоді скепсис перетвориться не просто на глибокий подив, а на масштабний вау-ефект. Не вірите?
Ненаголошена реформа
Практично через кілька місяців після революції в Україні запровадили режим гнучкого валютного курсу. Для Нацбанку, автора зміни, це виявилося джерелом значних інституційних труднощів, адже потрібно було перевести орієнтир у монетарній політиці з валютного курсу, незмінність якого раніше була метою регулятора, на інфляцію, контрольованість якої стала новим його пріоритетом після запровадження режиму інфляційного таргетування. Необхідно було цілковито перебудувати внутрішню систему роботи, напрацювати інструменти інфляційного таргетування, врешті-решт, змінити ментальність працівників НБУ, водночас регулярно отримуючи порції інформаційних ляпанців ззовні, від недалеких критиканів.
Для багатьох простих людей ця реформа спочатку стала світоглядним одкровенням, адже в них забрали одне з уявних джерел ментальної стабільності, спровокувавши таке відчуття, ніби земля йде з-під ніг. Потрясіння серед українців було відчутним. Згодом виявилося, що не такий страшний лукавий, як його малюють, і для більшості та зміна перетворилася на прищеплення адекватного ставлення до мінливості життя. А це риса, необхідна для громадян країни, яка потребує перетворень і планує змінюватися.
Читайте також: Стриманий оптимізм. Які перспективи відновлення економіки України у 2017 році
Через майже три роки після переходу до гнучкого валютного курсу НБУ цілком адаптувався, навчився працювати в нових умовах і згладжувати надмірні коливання гривні, а українці, здається, призвичаїлися до того, що курс валюти визначає ринок, який сьогодні може мати інший погляд на речі, ніж учора. Дехто переконуватиме, що сухий залишок реформи — це доларизація економіки, до якої призводять перманентні очікування знецінення гривні, сформовані суто переходом від режиму фіксованого курсу до гнучкого. Як хтось казав, долар потрібно купувати, бо він у будь-якому разі дорожчатиме. Однак такі висновки не тільки хибні, а й передчасні. Основні плоди цієї реформи стратегічні, їх Україна збиратиме згодом, і аналіз засвідчує, що вони будуть тільки позитивними.
Зарплатний якір
Мабуть, не всі пам’ятають дискусію, що точилася на зламі століть, про те, який режим валютного курсу повинна обрати Україна: фіксований чи гнучкий. Прихильники фіксованого курсу тоді переконували, що він забезпечить стабільність, якої так бракує перехідній економіці на кшталт нашої і яка так потрібна іноземним інвесторам. Тоді цей аргумент бачився переконливим. Але стабільність виявилася липовою.
Система тут проста. Перед тим як ухвалити рішення про вкладення капіталу в певну країну, іноземний інвестор вивчає загальні умови роботи в ній: ринок, закони, писані й неписані, традиції ведення бізнесу тощо. Припустімо, він готовий миритися з нашими рівнями бюрократії, корупції та забезпечення прав власності. Що далі? Наступний його крок — складання бізнес-плану років на 10 або принаймні на час, доки проект не окупиться. Цей документ повинен мати ясність, тому потребує прогнозованих макро- та мікроекономічних показників. Зрозуміло, що за фіксованого курсу інвестор закладає в нього більш-менш стабільні пропорції між показниками, зокрема рівень номінальної заробітної плати, або хоча б адекватні, помірні темпи їх зростання.
Як згодом виявилося, дарма. Адже внаслідок соціального популізму, який існує в Україні, мабуть, від початку незалежності, номінальні зарплати швидко зростали, за фіксованого курсу підтягуючи й показники в еквіваленті долара чи євро (див. «А тепер усе інакше?»). Щоб конкурувати на ринку праці, інвестор був змушений приймати ці темпи й для працівників свого підприємства. І таким чином повністю вибивався з параметрів, закладених у бізнес-плані. То був перший крок до розчарування. До цієї проблеми додавалися й макроекономічні. Зростання зарплат у доларовому еквіваленті по всій Україні призводило до збільшення собівартості (у валюті) продукції товаровиробників, що містилися на її території, а відтак до втрати українськими товарами й послугами цінової конкурентоспроможності як на внутрішньому ринку (результат — засилля імпорту), так і на зовнішніх (наслідок — падіння експорту). Це призводило до зростання торговельного дефіциту та врешті-решт до стрибкоподібної девальвації гривні. То був другий крок до розчарування. Адже інвестор заводив капітал за однієї вартості гривні й невдовзі опинявся в ситуації, коли бізнес ще не окупився, а вартість гривні вже значно менша і, як виявилося, далека від стабільності, а разом із валютним курсом упала й вартість бізнесу. Третім кроком ставала сама криза, що супроводжує девальвацію, адже під час кризи сукупний попит зменшується, а отже, падає й обсяг продажу практично кожного підприємства у фізичному вимірі, суттєво відхиляючись від бізнес-плану в гірший бік.
Переживши три зазначені кроки до розчарування, іноземний інвестор зрозумів, що за такої системи прибутково інвестувати в Україну неможливо. Відтак і сам не повторював більше подібних помилок, і колег віднаджував. Так було доти, доки зберігався режим фіксованого валютного курсу.
І тут варто сказати кілька слів про стабільність. Незмінність будь-якого з показників здатна забезпечити лише поверхову, тимчасову, примарну стабільність, якої насправді не існує. Життя — це рух, воно ніколи не стоїть на місці й завжди трансформується в більшу чи меншу динаміку всієї множини соціально-економічних індикаторів. І якщо хтось хоче закріпити певний показник, уповаючи на симулякр стабільності, який він нібито створить, то це призведе до штучного обмеження динаміки інших індикаторів, пов’язаних із зафіксованим, але до певного часу, поки ця репресія не набере достатнього потенціалу, щоб порвати окови фіксованості. Тоді химерна стабільність змушує заплатити за себе високу ціну. У ХХІ сторіччі Україна таку ціну платила двічі. У найкращому разі стабільність може бути відносна, але досягається не фіксацією певного показника, а балансуванням чинників, від яких він залежить. Скажімо, курс валюти Гонконгу до долара США практично фіксований протягом понад 30 років. Але ж яким філігранним балансуванням бюджету та платіжного балансу це досягається! І яке розуміння економічних процесів, причин та наслідків, потенціалу інструментів державної політики для цього має бути в керівництва країни! У нас такого не було ніколи в державі загалом, та й зараз з’являється лише фрагментарно. Тому й довелося заплатити таку високу ціну за намагання досягти стабільності зовнішньої, за допомогою штучної фіксації валютного курсу, а не внутрішньої, за допомогою балансування всього спектра макроекономічних показників. Можна тільки сподіватися, що урок засвоєно і країна йде далі.
Нові можливості
Із запровадженням гнучкого валютного курсу ситуація має вигідно змінитися. Тепер будь-які помилки в державній політиці, що впливає на макроекономіку (монетарній, фіскальній, політиці доходів тощо), реалізуються в падінні курсу гривні. Як наслідок — хоч би яким було зростання номінальної зарплати, знецінення гривні з’їдатиме весь його надлишок понад приріст продуктивності праці. Для українських політиків це означає, що популістські перегони в тому, хто вище підніме зарплати та пенсії перед виборами, дуже скоро втратять сенс, адже, хай там скільки їх підніматимуть, девальвація з’їдатиме все зайве. Тож, імовірно, невдовзі соціальний популізм зникне як явище.
Читайте також: Майже інші. Як змінилась банківська система
Водночас для іноземних інвесторів це створює можливості вже зараз. Адже тепер за майже незмінної зарплати в доларовому еквіваленті бізнес-плани ставатимуть точнішими й вірогіднішими. Цей нюанс дуже добре резонує з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. Адже остання тільки створює можливості для відкриття європейських виробництв на території України та інтеграції нашої країни в економічну систему Євросоюзу. Якби ми досі мали фіксований курс із усіма реаліями, які його супроводжували, ці можливості так і лишилися б гіпотетичними й паперовими. Зараз перспективи перенесення виробництв на територію України бачаться значно кращими. Та й вони вже почали реалізовуватися: про це свідчать кілька заводів, відкритих європейськими корпораціями в Західній Україні протягом останніх років. Це, безперечно, якісна зміна, що триватиме й нарощуватиме масштаб. Вона завдячує, зокрема, і переходу від фіксованого валютного курсу до гнучкого.
Але мова не тільки про інтеграцію в європейську економіку, а й про те, що Україна, вийшовши з періоду глибоких криз, стане повноправним учасником глобалізації, бо матиме час і можливість роззирнутися й почне використовувати свої сильні сторони (землю, надра, мізки, положення та ландшафти), щоб забезпечити народові пристойний рівень життя. Можливо, гнучкий курс неждано-негадано стане передвісником нової економічної моделі стійкого й повноцінного учасника глобальної системи поділу праці. Принаймні перші знаки, які це підтверджують, уже видно. Адже колись зовнішні інвестиції до нас надходили здебільшого з офшорів і були фактично раніше виведеними грошима українських олігархів, котрі вони вкладали переважно у свої підприємства — зазвичай неефективні виробництва, консервуючи стару структуру економіки, успадковану від СРСР. Зараз структура інвестицій, зокрема іноземних, поволі змінюється, а серед основних галузей, куди вкладають, є агробізнес, інфраструктура, ІТ тощо. Це капіталовкладення, спрямовані на розвиток і реалізацію потенціалу, а не ті, які здійснюють через безвихідь. Принципово інша якість.
Фактор дедоларизації
На цьому переваги гнучкого курсоутворення не вичерпано. Воно матиме позитивний вплив і на банківську систему, і на фінансовий сектор загалом. Раніше принцип взаємодії між банками та їхніми клієнтами зводився ось до чого. Беручи кредит, позичальники звертали увагу на те, що відсоткові ставки у валюті нижчі, ніж у гривні (див. «Дедоларизація та стабільність»). Відтак за фіксованого курсу валютні кредити здавалися дешевшими. Тому клієнти, обираючи валюту позики, зупинялися на доларі чи євро, щоб не переплачувати, і потім про це гірко шкодували. Як кажуть у народі, скупий платить двічі. А в нашому випадку бувало й тричі, бо раніше чи пізніше наставала стрімка девальвація, а до повного погашення кредиту зазвичай лишалося ще кілька років. Це створювало проблеми не тільки для позичальників, як домогосподарств, так і фірм, що не мають валютних надходжень, а й для самих банків. Останні виявляли в себе на балансі неймовірну кількість проблемних кредитів, які клієнти просто не могли обслуговувати. Відтак криза 2008–2009-го надломила банківський сектор, а криза 2014–2016-го добила б його повністю, якби не оперативне й вимушено глибоке очищення, ініційоване НБУ.
Із заощадженнями також не все було гладко. Вкладники бачили, що відсоткові ставки в гривні вищі, ніж в іноземній валюті, а курсова стабільність триває рік, другий, третій… Ті, хто купився на це, відкривали депозити в гривні, тож згодом втрачали частину заощаджень не лише через подорожчання долара, а й тому, що банки з токсичними активами відмовлялися повертати депозит чи врешті-решт були виведені з ринку. Проте не всі купилися. Були люди, які не вірили українським банкам, чи то пам’ятаючи дев’яності, чи то передбачаючи, що рано або пізно почнеться криза й виникнуть проблеми з поверненням своїх кревних. Вони тримали заощадження в готівковій іноземній валюті. Багатші просто виводили кошти за кордон від гріха подалі (хоча то окрема тема, коріння якої не тільки в слабкій фінансовій системі). Але це не можна назвати адекватним функціонуванням фінансової системи, бо в такому разі заощадження не перетворюються на інвестиції саме через недовіру до фінустанов простих і не тільки громадян. Це оберталося низьким рівнем капіталовкладень і слабшими динамікою та якістю розвитку економіки. І така проблема теж потребувала якогось вирішення.
Читайте також: Ті, що живуть у сутінках
Після запровадження гнучкого курсу й деяких нововведень у банківському секторі ситуація якісно змінилася. Тепер, ураховуючи поступову девальвацію гривні, кредити у валюті не можна назвати однозначно дешевшими, ніж у гривні, бо курсовий ризик тепер актуальний щодня. До того ж зараз фінустанови мають право видавати їх не всім. Тобто кредитуватимуть здебільшого в гривні, що значно знизить ризики для банків. Відсоткова ставка у гривні стає головною (це, до речі, важлива передумова для успішного запровадження режиму інфляційного таргетування й ефективної облікової ставки), позаяк основна частина кредитування здійснюватиметься в національній валюті. Враховуючи наявні обмеження по відкритій валютній позиції (співвідношенню між валютними активами й пасивами), банки будуть змушені приймати депозити здебільшого в гривні, тобто і за вкладами гривнева ставка стане головною. Відтак відсоток за депозитами у валюті орієнтуватиметься на вартість гривні та приблизно дорівнюватиме гривневій ставці мінус темп очікуваної за рік девальвації. У підсумку валютні депозити коштуватимуть дуже мало (деякі банки вже зараз пропонують за вклади в доларах трішки більше ніж 0%) і поступово втрачатимуть привабливість. Баланс банківської системи стане більше наповнений гривневими активами й пасивами — це фактична дедоларизація фінансового сектору, яка стане фактором більшої його стійкості в довготривалому періоді.
У підсумку з маленької, не всім помітної й не надто тиражованої у ЗМІ реформи ми отримаємо практично нову модель розвитку економіки України. Вона краще розкриватиме сильні сторони нашої країни, конвертуючи їх у рівень доходу українців, і зробить економіку куди стабільнішою. Через такий етап проходили всі наші західні сусіди. Це станеться протягом найближчих років. І тоді вау-ефекту не оминути.