Одну з двох золотих олімпійських нагород на торішній Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро здобув гімнаст із Донецька Олег Верняєв. Певний символізм у тому є, адже одним із переможців на тлі загального спортивного занепаду в країні є спортсмен, народжений на території, за яку наша держава воює з Росією ось уже третій рік. Зрештою, Донеччина й Луганщина готували для України атлетів найвищого світового ґатунку навдивовижу справно, про що свідчить бодай кількість здобутих ними олімпійських нагород. Таких упродовж шести літніх Ігор назбиралося 24. Борець В’ячеслав Олійник, штангіст Олексій Торохтій, уже згадуваний Верняєв і гімнастка Лілія Подкопаєва (остання двічі) вигравали золото. Також не варто забувати, що з Донецька походить нинішній президент Національного олімпійського комітету України олімпійський чемпіон Сеула-1988, шестиразовий чемпіон і 36-разовий рекордсмен світу зі стрибків із жердиною Сергій Бубка.
З ким ви?
Власне, якби не окремі характерні деталі, більшість із них можна було б із чистою душею зарахувати до когорти моральних авторитетів. Скажімо, першого в незалежній українській історії чемпіона літніх Ігор В’ячеслава Олійника. Він переміг в Атланті-1996 після того, як незадовго до старту під час пробіжки в лісі випадково побачив наріст на дереві у вигляді баранячої голови. Борець із Маріуполя вважав то добрим знаком. Відчуття його не підвело. В’ячеслав, який у процесі підготовки не голився і не стригся, незадовго до початку змагань поголив голову, а пишну бороду залишив. На килимі в Атланті всіх своїх суперників Олійник здолав переконливо й завдяки ефектній зовнішності, могутній постаті із синьо-жовтим стягом у руках надовго став символом українських перемог.
Після завершення кар’єри В’ячеслав до війни жив на два міста (Маріуполь і Київ), займався бізнесом, а в політику ніколи особливо не ліз. Усе б добре, якби не торішній інцидент із правоохоронцями. Відсвяткувавши 50-річчя, наступного дня Олійник сів за кермо автомобіля й був зупинений поліцейськими. Визнавати вину не захотів і чинив правоохоронцям опір. Знадобилося понад десяток поліцейських, щоб завалити кремезного борця і вдягнути на нього кайданки, а відео, на якому агресивний велет із пишною шевелюрою і закривавленою головою збирається подолати озброєних копів, стало хітом інтернету.
Читайте також: Операція «Повернення Малоросії»
Гімнаст Олег Верняєв заслуговував на повагу бодай тому, що в час, коли чимало спортсменів, уродженців різних регіонів України, у пошуках «довгого долара» масово змінювало громадянство, лишився вірним Батьківщині. Киянин Микола Куксенков став росіянином, інший партнер Верняєва по гімнастичній збірній запоріжець Олег Степко тепер представляє Азербайджан. Набагато талановитішого Верняєва ці самі країни спокушали ще більшими грішми, але він встояв і приніс Україні на Іграх-2016 дві нагороди: золото у вправах на брусах та срібло в багатоборстві. Утім, свої успіхи Олег затьмарив дружніми фотознімками з російськими спортсменами на тлі біло-синьо-червоного триколора.
Зрештою, ці вчинки видаються зовсім дрібничковими порівняно з діями найзірковішого з-поміж донеччан Сергія Бубки. Після обрання в червні 2005 року президентом НОК України Сергій Назарович, який у той час був народним депутатом, вийшов із фракції «Регіони України» в парламенті, заявивши, що керівник спорту має бути особою, рівновіддаленою від усіх політичних сил. Проте позиція Бубки різко змінилася в 2010-му, коли президентом держави став Віктор Янукович. Про «рівновіддаленість» миттю забули, Партія регіонів стала покровителькою більшості спортивних заходів, а сам Бубка в одному зі своїх інтерв’ю розповів, що він із Віктором Федоровичем близькі друзі.
За сприяння президента НОК починаючи з 2008 року вдягати олімпійську збірну України без усяких конкурсів, на безальтернативній основі почала російська компанія Bosco. Дарма що форма, у якій наша команда поїхала на Ігри-2008 до Пекіна, була виставлена на загальний глум, а її найточнішою характеристикою є означення «вбрання швейцарів і стюардес». Пана Бубку критика не цікавила. Українських дизайнерів і модельєрів він до команди не підпускав аж до Олімпіади-2016. Поступитися президент НОК змушений був лише під тиском обставин, після перемоги Революції гідності.
Сергій Бубка є одним із небагатьох керівників в олімпійському спорті у світі, який і далі підтримує Росію під час постійних допінгових скандалів. Натомість його брат Василь, ще один колишній стрибун із жердиною, з Донецька нікуди не виїжджав. До 2014 року він був депутатом тамтешньої облради від Партії регіонів, а паралельно очолюване ним ВАТ «Монблан» постачало пальним для автівок бюджетні організації. Бензин Василь Назарович продавав за завищеними вдвоє цінами. У січні 2015-го Бубка-старший перереєстрував ВАТ «Монблан» у підконтрольній Україні Волновасі й продовжив свою бурхливу діяльність. Що ж, здавалося б, не він перший і не він останній. Якби не одне «але». Восени 2014-го Василь Бубка разом зі ще одним відомим стрибуном із жердиною з Донецька, бронзовим призером Олімпіади-2008 Денисом Юрченком засвітилися на святкуванні «дня прапора ДНР». Обидва екс-спортсмени зшивали шмату під акомпанемент виступу ватажка бандитів Захарченка. Ще безпардонніше свою вірність ідеалам «Новоросії» засвідчили деякі відомі представники футбольного істеблішменту. Біля джерел футбольної федерації «ДНР» стояли легендарні гравці «Шахтаря» Віктор Звягінцев та Ігор Петров, а також відомий в Україні коментатор В’ячеслав Шарафутдінов. Звягінцев при цьому певний час примудрявся одночасно вести бурхливу діяльність в окупованому Донецьку й працювати на матчах чемпіонату України в статусі делегата ФФУ. Від цих обов’язків Віктора Олександровича разом із арбітрами Дмитром Жуковим та Олексієм Андрєєвим усунули лише після публікацій у пресі. До того українські футбольні чиновники впродовж понад місяця, доки не з’явилися фотофакти, воліли не помічати очевидного. Участь в установчих зборах іншої зграї з назвою «Футбольний союз ЛНР» брав й очільник до початку збройного протистояння на Сході України Федерації футболу Луганської області Віктор Безрук. Однак досвідчений номенклатурник своєчасно зметикував і перефарбувався. Виїхавши з Луганська, він зберіг за собою посаду у фактично неіснуючій організації і далі працює на матчах чемпіонату України в статусі делегата.
Пас на українське поле
Футболом у «ЛНР» сьогодні заправляє сімейство Малигіних. Керує 45-річний екс-воротар луганської «Зорі» Юрій. 37-річний Олександр Малигін, його брат, нині капітан збірної «ЛНР». Останній теж свого часу виступав за «Зорю», але його кар’єра в Україні не складалася. Значно довше він грав за різні російські клуби, а в 2007–2009-му був гравцем азербайджанського «Сімурґа», звідки пішов зі скандалом: його запідозрили в участі в договірних матчах. Так само за участь у «договорняках» Олександра Малигіна в 2012-му вигнали з московського «Торпедо».
Ще одним учасником установчих зборів «Футбольного союзу ЛНР» був Віталій Рудницький. Цікаво, що впродовж 18 років він мешкав у Тернополі. З 1986-го по 1996-й був одним із лідерів місцевої «Ниви», потім на нетривалий час повернувся до рідного Луганська, але не прижився там і повернувся до Тернополя, де ще за кар’єри гравця отримав трикімнатну квартиру, повторно. Влаштувавшись викладачем на кафедру спорту в Тернопільському національному економічному університеті, створив і довів до рівня призерів всеукраїнської універсіади команду дівчат.
Втім, у 2004-му Рудницький несподівано навіть для людей, які з ним близько спілкувалися, повернувся до Луганська. «Поїхав, не сказавши ні слова», — розповідав колишній півоборонець тернопільського «Авангарду», етнічний росіянин Володимир Прошкін, який працював із Віталієм на кафедрі спорту.
Читайте також: Засмічена територія
Коли зустрілися з Рудницьким улітку 2013-го в Луганську, на моє запитання, чому він поїхав із Тернополя, Віталій Павлович відповів: «Сина треба на ноги ставити. Він грає у футбол, а в Тернополі перспектив немає. Ну й, ти розумієш, у вас там націоналізм страшенний». У відповідь я розсміявся. «Ви знущаєтеся? За 18 років життя там ви вивчили бодай одне українське слово? Говорили лише російською, і вам ніхто нічого не сказав». Рудницький мовчки погодився. Справді, у Тернополі він був кумиром, легендою. Його поява на трибунах місцевого стадіону викликала пожвавлення навіть після завершення кар’єри. «Рудік, іди покажи, як треба бити штрафні», — казали Віталієві люди під час матчів, на які той приходив у статусі глядача.
Востаннє з Рудницьким ми говорили саме після звістки про ті установчі збори. Зателефонував давньому знайомому на Покрову в 2014-му. Але не щоб поздоровити зі святом, а щоб запитати, як він докотився до такого життя. «Розумієш, нам тут теж не подобався Янукович, — виправдовувався той. — Те, що його зняли, добре. Але навіщо ви Порошенка вибрали?» Потім почалися розповіді про «жорстокість київської хунти, яка бомбардує мирний Луганськ». «Ти не знаєш, що таке прокидатися вночі від реву «сушок», — казав Рудницький. «То повертайтеся до Тернополя. Вас там завжди приймуть», — раджу. «Та ні, ліпше в Росію», — чи то жартома, чи то всерйоз сказав. Пізніше спільні знайомі розповідали, що Рудницький у часи, коли Луганськ на кілька тижнів залишився без водопостачання, мився під дощем, а щоб не припиняти тренувати дітей у Краснодоні, добирався щодня до місця роботи пішки. По 10 км в один бік. Ця історія показова. На відміну від діячів, які вирішили присвятити себе кримському футболу, лугансько-донецькі, приймаючи схожі рішення, мусили бути справді ідейними. Адже кримський чемпіонат на окупованій території отримав від ФІФА бодай якийсь статус, тоді як самопроголошені «ДНР-ЛНР» разом з усім, що на цих територіях відбувається, лишаються поза законом. Нині ж «ЛНР-ДНР» проводять свої футбольні чемпіонати. В обох виступає по вісім команд. Жодної з числа тих, які раніше грали під егідою ФФУ, немає. Деякі клуби, як-от, скажімо, алчевська «Сталь», донецький «Металург» чи маріупольський «Іллічівець», із початком воєнних дій самоліквідувалися. Маріупольська команда відродилася через рік після деокупації міста. Щоправда, виконувати закон про декомунізацію й перейменовувати «Іллічівець» близькі до Ріната Ахметова бізнес-структури не поспішають. Тоді як фанати команди наполягають на поверненні старої назви «Металург».
Натомість власник хокейного «Донбасу» Борис Колесніков тримає ніс за вітром. Після початку війни клуб, який у 2014-му сягав плей-офу Континентальної хокейної ліги, теж взяв річну паузу у виступах. Арена «Дружба», де грала команда, стала однією з перших жертв терористів. Відбудована олігархом споруда згоріла до тла. Зрозуміло, що Колеснікову довелося відкласти на невизначений термін й анонсоване ще в 2013-му будівництво суперсучасної льодової арени. Нині «Донбас» відродився й виступає в чемпіонаті України. Матчі команда проводить у підконтрольній Україні Дружківці, де відновила роботу клубна дитяча школа. Цікаво, що офіційний сайт ХК «Донбас» виключно україномовний, тоді як ще два роки тому сторінка була тільки російськомовною.
Зате інтернет-ресурс футбольного «Олімпіка» з Донецька, який фінансує бізнес-партнер Колеснікова Владислав Гельзін, української версії не має. Щоправда, клуб, котрий свої домашні матчі проводить на стадіоні імені Баннікова в Києві чи Сумах, не засвітився у жодних сумнівних політичних акціях. Донеччани дотримуються нейтралітету і від цієї позиції намагаються не відходити, однак показово, що «Олімпік» був одним із тих шести професійних клубів (а загалом їх 30 в Україні), який на своїй офіційній сторінці розмістив у жовтні минулого року привітання з Днем захисника Вітчизни. Постійно наголошує на своїх почуттях до України наставник іншого клубу з окупованої терористами території — луганської «Зорі». Це уродженець Житомира Юрій Вернидуб. «Я не та людина, яка може просто взяти і змінити країну», «Пишаюся тим, що українець, і сподіваюся, що наша країна буде єдиною, а «Зоря» знову зможе грати в українському Луганську», — казав тренер. Син Юрія Вернидуба Віталій теж виступав у складі «Зорі», а влітку 2014-го перебрався до азербайджанської «Ґабали». «У мене були пропозиції з Росії, але якби перейшов туди, то плюнув би в обличчя своїй Батьківщині», — прокоментував своє рішення Віталій азербайджанській пресі.
Читайте також: Партія сепаратистів
Домашні матчі чемпіонату України «Зоря» проводить у Запоріжжі, а три поєдинки Ліги Європи зіграла на одеському «Чорноморці». Нині луганський клуб іде в чемпіонаті України третім і, вочевидь, виграє перші в історії медалі національного чемпіонату. За останні три роки в складі національної збірної України дебютували дев’ятеро гравців «Зорі», тоді як за перші 23 роки незалежності представництво луганців у головній команді країни було нульовим. За Вернидуба «Зоря» стала найпрогресивнішим клубом України. І то за умови, що з початком війни на Донбасі регіонал Євгеній Гєллєр, який фінансує команду, суттєво урізав бюджет і за останні три роки клуб попрощався з 20 футболістами, які були у Вернидуба на провідних ролях.
Високу якість гри «Зорі» відзначив цієї осені навіть тренер англійського «Манчестер Юнайтед» Жозе Моурінью. Але несподівану популярність у Європі луганці здобули навіть не завдяки діям на футбольному полі, а через недолугі висловлювання на сторінках офіційного сайта «Зорі» генерального директора клубу Сергія Рафаїлова після повернення з Манчестера.
«Ми були в Англії тільки в Манчестері, і мені це місто не сподобалося, — сказав Сергій Васильович. — Дуже брудно. Біля готелю, що, між іншим, у центрі міста, всю ніч на асфальті сплять безхатченки. Я прогулювався ввечері й побував трохи далі від центру. Там ще гірше. Маса нетверезих людей. Мені було дико дивитися на те, як вулицями ходять і цілуються чоловіки. Мені це дуже не подобається. Тому всім нашим євроінтеграторам запропонував би 20 разів подумати. Мені хотілося б, щоб мої онуки, виходячи на вулицю, не бачили чоловіків, які цілуються, і безхатченків, які сплять у центрі міста».
Донецьк — Львів — Харків
Зате репутація іншого клубу з окупованої території — донецького «Шахтаря» — у Європі лишається бездоганною. За останні дев’ять років він демонструє стабільно високі результати на континентальній арені. Навіть після вимушеного переїзду з Донецька «Шахтар» дійшов до півфіналу Ліги Європи-2015/16, а восени 2016-го, вже після відставки багаторічного наставника Мірчі Луческу, виграв у цьому турнірі всі шість матчів складом, у якому в основному грають українські футболісти.
Причина прощання Луческу з «Шахтарем» проста: з початком українсько-російської війни власник клубу Рінат Ахметов урізав витрати й більше не зміг платити румунському спеціалістові €3,5 млн. Португалець Паулу Фонсека, новий тренер, заробляє помітно менше — €2,2 млн. Зі зменшенням бюджету пов’язаний і процес вимушеної українізації команди. Наразі купувати іноземців Ахметов не поспішає навіть за умови, що проводить серйозні зовнішні трансфери. Бразилець Дуґлас Коста перейшов минулого літа в німецьку «Баварію» за €29 млн. Впродовж останніх двох років домашні матчі «Шахтар» проводив у Львові. Проте через постійні звинувачення в «нещирому вболіванні», «поганому ставленні до команди» з уст Луческу, а найперше через політику Ахметова донецька команда стала галичанам нелюбою. Їхню спробу перебратися до Одеси місцеві жителі теж сприйняли без ентузіазму. На топові матчі на кшталт «Шахтар» — «Дніпро» мешканці Південної Пальміри приходили, але не підтримували там номінальних господарів, а скандували назву рідного «Чорноморця».
Читайте також: Ціна медальки в російській пропаганді
Врешті зійшлися на тому, що з весни «Шахтар» гратиме в Харкові. Утім, поряд із запевненням генерального директора клубу Сергія Палкіна про те, що жителі Слобожанщини чекають гостей із Донецька з нетерпінням, є й заява фанатів нині любительського клубу «Металіст» у СБУ. «Нам стало відомо, що Харків зовсім скоро може стати новим розсадником сепаратизму, — йдеться у зверненні. — Розграбувавши Донбас і спровокувавши там війну, вся ця пострегіональна нечисть бігає по країні, вишукуючи новий притулок. З огляду на ту кількість переселенців і сильний місцевий сепаратистський потенціал, ми закликаємо справжніх офіцерів СБУ не допустити переїзду тероризму в Харків. Вся ця гвардія «переможців» і «господарів країни» вже довела свій талант управлінців. Козиряючи накраденими мільярдами, вони будуть імітувати соціальну діяльність і патріотизм, культивуючи ХНР. Щоб потім торгуватися, як це було на Донбасі».
Домашня арена «Шахтаря» — «Донбас Арена» в Донецьку — є одним із небагатьох об’єктів у місті, який не був пошкоджений бойовими діями і не розграбований всякими моторолами. На стадіоні нині розташувався штаб Фонду Ахметова, донеччани там отримують від олігарха гуманітарну допомогу.
І лише останнім часом, коли з’явився ефект від блокади торгівлі з окупованою територією, пан Палкін через підконтрольні Ахметову ЗМІ повідомив, що стадіон і клубну базу в Кіршах захопили «озброєні люди». Що то за люди, директор уточняти не став. У щотижневій програмі «Великий футбол» на ТРК «Україна» ведучий Олександр Денисов озвучив, вочевидь, дозволену фразу. Два тижні тому він сказав: «Загарбники забирають не «Донбас Арену», сьогодні вони забирають у нас останню надію, ріжуть душу вболівальників без наркозу — я їм цього ніколи не пробачу».