Дехто не приховував, що «служить», утомлено крокуючи ввечері додому зі зброєю, а зранку квапливо «на роботу»; хтось, навпаки, прагнув прибігти в сутінках, аби його менше бачили й відповідно менше перемивали кісточки. Вони приносили додому тушонку, крупи, хліб, були уособленням «влади» і трохи — спокою.
Мій сусід, ставши «військовим», чомусь це дуже приховував. До матері навідувавсь у темряві, прагнув піти вдосвіта, поки вулиця безлюдна. Вони доволі довго намагалися зберігати таємницю, а ми вдавали, ніби не помічаємо. У нас так заведено: захочуть — розкажуть самі, а ні — обійдемося, бо все й так бачимо. Коли ми зазирали до них у справах, бачили безліч порожніх банок із-під тушонки. Тоді ще ніякої допомоги ми не отримували, а доступ до консервів мали тільки «військові». Ми ще жартували тоді між собою, що конспіратори з них ніякі: мовчать як риби, але купа банок під собачою будою видає їхні родинні зв’язки. Невдовзі син перестав критися, приїжджав до родичів уже службовою автівкою, вітався з нами й не прагнув залишитись інкогніто. А потім його підвищили, і приводів пишатися ним у родичів стало нібито набагато більше.
Читайте також: Шлях до себе
Наші сусіди з бідняків. Тут такий край: майже всі в однаковому становищі. Але хтось вирвався з тотального безгрошів’я: провів газ, воду, а хтось так і опалює дім дровами. Тож для моїх сусідів службове авто сина та його повноваження були чимось з іншого життя. Він привозив додому дрова вантажівками, зазирав серед дня з харчами. Був молодий і гнучкий, може, тому тримався в «армії» майже два з половиною роки. Навіть вступив до «вишу», бо посада вимагала більшої освіти, аніж його ПТУ. І це теж було приводом для розмов. Син — студент! Перший у їхній родині! Вступив сам і вчиться! Ми знову всміхалися їхньому наївному щастю: того року вступити до місцевих «університетів» міг будь-хто…
Побачила свого сусіда нещодавно на зупинці. Без автівки й форми. Звичайний чоловік, тут таких безліч: простий собі одяг, картата сумка, якийсь реманент у руках (тут усі щось тягнуть — продати чи здати на брухт). Дружньо привітався й запитання за запитанням (ми чекали разом на автобус) розповів, чому пішов з «армії». Причини прозаїчні: втома, вигорання, зміна командування, суворі вимоги, пияцтво підлеглих. Ніхто не мав бажання рити окопи чи спати на сирій землі під час навчань. Ніхто навіть не приховував, що прийшов «служити» лише заради грошей. Хтось лише підписався на термін контракту, аби залатати дірки родинного бюджету, хтось придивлявся, що буде далі, але й перші, й другі однаково пили: знімали стрес чи щось там іще. До речі, пияцтво — це норма в моєму районі.
Читайте також: Наелектризована атмосфера
Я не беруся судити все місто чи «республіку», але мій куток — то робітнича околиця, де за пляшку лізуть на високовольтний стовп ремонтувати світло або ж чистять каналізацію голіруч, у нас пляшками усіяні вулиці, їх носять у руках не ховаючи. Тому дивно, що мій сусід, який виріс на наших вулицях, так образився на ті пиятики своїх підлеглих. Хоча саме вони були якоюсь там із причин, що змусили його звільнитися, не першою і не останньою. Головне, що «армія» стає справді режимним об’єктом, де є норми, накази, вимоги, безліч журналів, звітів, планів. А головне — люди, які вимагають виконання цього та дисципліни. Нині всім керує розрахунок: гроші в обмін на вільний час, «армія» — така сама робота, але яку нормально оплачують, а при цьому там іще й годують. Пошукай у місті таку саму зарплату — не знайдеш. Нові «командири» вміють суворо вимагати. Тих «командирів» стажували офіцери, які закінчили військові училища в Росії, мають досвід і взагалі єдине, що вміють, — служити.
Навчання в «університеті» виявилось абсолютно зайвим моєму сусідові. Він знову став теслею чи молочником: до війни був і тим, і тим. Родина відверто засуджувала «систему», якій стали не потрібні ті, хто «служив» від самого початку і пройшов усе. Він прагне адаптуватися до нового життя, у якому потрібен лише родині.
