«Росія бреше, заперечує факти, воює з доказами і виграє». Такою цитатою з книги французького мандрівника і письменника Астольфа де Кюстіна розпочав свій виступ на незвичній для формату аналітичного центру дискусії в Atlantic Council з нагоди виходу на екрани фільму режисера Джорджа Менделюка «Гіркі жнива» Майкл Савків. Він – колишній президент Українського конгресового комітету Америки і активний учасник кампаній, спрямованих на визнання Голодомору в США, інформування про нього, і врешті створення Меморіалу жертвам Голодомору в Вашингтоні.
«Голодомор – одне з найменш знаних звірств у світі, хоч ООН і використала його як приклад поняття геноцид», – каже Савків. – «Я дивлюся на те, що трапилося в Україні 85 років тому, і що відбувається зараз, і бачу паралелі». Радянська влада дуже довго заперечувала Голодомор, зокрема і в 1990-их, коли про нього у США почала говорити українська діаспора. Тепер те ж відбувається на Донбасі і в Криму: Путін каже, що там немає «зелених чоловічків», що він не знає, ніби в Криму відбувалося щось організоване. Так виглядає інформаційна війна Кремля: у запереченні фактів.
Як з цим боротися? Насправді факти існували 85 років тому, коли французький аристократ поїхав до Росії та України і написав про побачене. Просто тоді вони не набули достатнього поширення. За 85 років світ змінився. Факти є й сьогодні: у справі збиття малайзійського боїнга, присутності «зелених чоловічків» у Криму. Питання у тому, як їх сприймати. «Справа не в тому, що історія повторюється, – підсумовує Савків. – А в тому, як нам реагувати, коли маємо можливість не мовчати».
Читайте також: Чи хочу я паспорт “ДНР”?
Дослідник Фундації Меморіалу жертв комунізму Нафталі Рівкін згадує інший механізм кремлівської інформаційної маніпуляції. Для ілюстрації наводить цитату міністра закордонних справ СРСР 1930-1936 років Максіма Літвінова, де той каже, що «голоду не існує… треба дивитися ширше. Нинішній голод тимчасовий. Коли пишете книги, треба дивитися на довшу перспективу».
Рівкін звертає увагу на те, що ніде у сказаному не фігурує виконавець дії. Тобто спеціально створюється враження, ніби трагедія відбулася сама по собі. Адже голод трапляється часто і у всіх закутках планети. Таке ж враження складається, коли науковці говорять про Голодомор, як про трагедію, що взялася звідкись сама по собі. І так само сьогодні часто виглядає риторика стосовно Донбасу, підкреслює Рівкін. Ніби конфлікт там відбувся сам по собі, постав із вакууму.
Важливу роль в такому висвітленні грає згода з боку інтелектуалів, політикуму і ЗМІ. Рівкін наводить добре відомий приклад Волтера Дюранті – кореспондента New York Times у Москві у 1917-1935 роках, який здобув Пулітцерівську премію і, завдяки тому, що дотримувався правил гри, став одним із небагатьох журналістів, яким вдалося зробити інтерв’ю з Іосіфом Сталіним. Сам Дюранті якось повідомив працівникові консульства, де продовжував дію паспорта, що його повідомлення відображають офіційну точку зору радянського уряду за згоди з New York Times і радянською владою.
«Вважалося однаково прийнятно розповсюджувати інформацію про голодомори, коли вони траплялися в Індії, і приховувати її, коли вони траплялися в Україні, – писав про це свого часу Джордж Оруелл. – І якщо так було до війни, то зараз інтелектуальна атмосфера однозначно нічим не краща.»
Російська пропаганда під час Голодомору обдурила багатьох відомих розумних людей. Рівкін наводить ще один приклад – англійського письменника Артура Кестлера, який написав «Ніч ополудні». Цю книгу Рівкін називає однією з кращих книжок про комунізм. При цьому Кестлер відмахувався від українців, що вмирали, називаючи їх «ворогами народу, які скоріше жебракуватимуть, ніж працюватимуть».
Читайте також: Країна «авось»
Президент Фундації «США-Україна» Надія Макконнелл згадує інший приклад: одного з найбільш поважаних релігійних діячів США, євангеліста Біллі Грема. У 1982 році той відвідав мирну конференцію в Москві. Будучи іконою в американському суспільстві серед всіх конфесій, на міжнародному рівні, духовним радником багатьох американських президентів, Грем після візиту до Радянського Союзу розповідав, що не бачив у Москві знаків релігійних переслідувань (хоч відвідував там шістьох п’ятидесятників з Сибіру, які на той момент вже 5 років жили у американському посольстві). Що ходив до кількох православних церков і бачив, як багато там людей – не до порівняння з церквами у його рідній Північній Кароліні. І що його чудово годували – ікрою, яку в Америці дозволяють собі тільки найбагатші, у коментарі про дефіцит продуктів. Макконнелл пригадує, що була всього лиш прелюдія до 1988 року, коли українська громада у США намагалася організувати пам’ятні заходи до 1000-ліття хрещення Київської Русі. Намагаючись присвоїти наратив і позиціонувати дату як тисячоліття християнства в Росії, Кремль влаштував справжню «політичну партизанську війну», пригадує активістка.
Використання людей з високим статусом і репутацією, а далі розповсюдження брехні через них Макконнелл виділяє як один із пунктів у методичці Кремля – що під час Голодомору і позиціонування політики радянського режиму на Заході, що сьогодні. Тут вона згадує ще один красномовний епізод – знову з кар’єри Дюранті. «Його роль була значно більшою, ніж просто написання прикривальних статей: він був невід’ємною частиною просування радянської позиції», – каже вона. Особливо яскраво це виявилося на прийомі, влаштованому на честь радянського міністра закордонних справ Літвінова у 1933 році в розкішному нью-йоркському готелі Waldorf Astoriа. До того між США і Радянським Союзом велися переговори про налагодження двосторонніх відносин. Тож момент був політично чутливим. На прийомі ім’я кожного гостя зачитували вголос під кволі оплески ввічливості. Коли ж виголосили ім’я Дюранті, зал вибухнув оваціями. «Складалося враження, що Америка визнавала і Росію, і Волтера Дюранті», – прокоментував подію очевидець.
Читайте також: Контргра. Як зупинити російські фейки
Макконнел підсумовує пункти методички з дезінформації, що використовувалася у минулому столітті і залишається актуальною сьогодні: заперечення і прикриття (як у випадках із Голодомором, Чорнобилем). Пропаганда, яка дає альтернативний наратив, що заміщує собою правду. Розповсюдження її через статусних та авторитетних людей. Фейкові новини. І очорнення тих, хто говорив або говорить правду. Наприклад, у роки Голодомору, Ґарета Джонса, який пережив наклепи, напади, а потім загинув за нез’ясованих обставин.
Ще одним серйозним фактором на заваді визнання історії стає політика. Макконнел наводить приклад того, як у 1934 році конгресмен-республіканець Гамільтон Фіш подав на розгляд Палати представників резолюцію про Голодомор. Документ закликав Радянський Союз «не чинити перешкод для американських громадян, які хочуть надіслати допомогу в формі грошей, продовольства і продуктів першої необхідності до вражених голодом регіонів України». Тобто у Вашингтоні, у світі все знали. Коли з Фішом уже значно пізніше робили інтерв’ю, той дуже нарікав на президента Рузвельта: на той час США збиралися визнавати Росію, тож на заваді кроків Конгресу до офіційного визнання подій, які мали місце насправді, стала геополітика. «Складається враження, що в методичці Кремля, а часом і в політиці Вашингтона змінилося за той час не так вже й багато», – підсумовує Макконнелл.
Утім, вона відзначає колосальну важливість фільмів на кшталт «Гіркого врожаю». «Цей віха у визнанні світом Голодомору. Введення такої події в популярну культуру, через фільми чи книжки, – це крок до більш широкого визнання і прийняття історичного факту.»