А сам Петро Олексійович з об’єктивних причин на Інститутській 20-го не з’являється, обмежившись мінімальною кількістю офіціозу, як-от спільний молебень у Михайлівському соборі абощо. Адже його присутність у місцях розстрілів лише роздратувала б особливо незадоволених його політикою, що цими днями блукають у центрі столиці, закликаючи до революції. До того ж про загрозу заворушень попереджали і правоохоронці, які напередодні пам’ятних дат повідомили, що низка проросійських угруповань планує влаштувати акції на майдані Незалежності. Особливі побоювання спричинили заклики приходити до центру міста зі зброєю: легальною і не дуже. Та, здається, цього року минулося.
Натомість людей на протест за підтримки позафракційного Володимира Парасюка та завсідника більшості акцій Миколи Коханівського вивели депутати від «Самопомочі» Семен Семенченко та Єгор Соболєв. Кількасот осіб пройшлися містом 19 лютого під акомпанемент петард і димових шашок. Заявлена мета — привернути увагу до торгівлі із сепаратистами з «ЛНР» та «ДНР» і зупинити її. До ходи радо долучилися звичайні невдоволені громадяни передпенсійного віку, частина з яких стояла на Майдані штибу літа-2014. Здається, вони чи не найбільше скаржилися на високі тарифи, низькі зарплати і «злочинну владу Порошенка». А лідери протесту тим часом заявили про облаштування «редуту» на розі Інститутської та Банкової. Це, за їхніми словами, нібито мало вплинути на зупинку товаропотоку з не контрольованих Україною територій Донбасу. Відтак народні обранці вирішили встановити намети для ночівлі, притягти бочки, щоб грітись, і роздавати гарячий чай усім охочим. Лунали й згадки-порівняння про Євромайдан. Мовляв, він починався так само: у протестувальників нічого не було, але Київ повстав і скинув Януковича. Проте всі ці слова й дії радше нагадували певний ритуал у протестному інтер’єрі.
Читайте також: Про що говорить Майдан у 2017-му
Дійшло навіть до сутичок із правоохоронцями, яких у центрі було кілька тисяч (що доволі очікувано, коли зважити, що в заявці організаторів мітингу вказували мало не 100 тис. осіб). Коли протестувальники намагалися протягти крізь кордон поліції намети, почалася вже звична штовханина, яка згодом на Європейській площі переросла у справжню бійку. Таке тло дало Семенченку й Соболєву підстави говорити про «гірші від Януковича часи». Колега колишнього комбата по парламенту навіть демонстрував усім докази звірств «злочинного режиму» — сліди на обличчі начебто від кийків силовиків. Щоправда, вони зникли за кілька днів, але на це уваги вже не звертали. Семенченко впіймав свій зоряний час і, запустивши стрим в онлайн, розповідав на широкий загал про страшні умови в центрі Києва та необхідність боротьби із владою Порошенка, бо вона не дозволяє вільно протестувати. Таким подіям у столиці зраділа низка російських медіа. Частина з них навіть устигла повідомити про «повсталих націоналістів», які вже чи то заблокували, чи то взяли під контроль усі українські аеропорти, аби не дати політикам утекти з країни. Загалом кремлівські пропагандисти намагалися видати бажане за дійсне: у їхньому інформпросторі вирувала українська революція, а в Києві було доволі спокійно.
Причиною для цього можна назвати власне дії лідерів протесту. Адже вони не дістали особливої підтримки в суспільстві, попри логічність і правильність мети. Навіть більше: у частини людей могли виникнути підозри, що вся історія з блокадою була від початку заточена на київський протест під конкретні дати. Адже і про потоки контрабанди, і про неприпустимість торгівлі з терористами говорили давно, але діяти нардепи почали чомусь саме під кінець зими. На блокувальників посипалася критика від суспільства. Мовляв, для своїх протестів можна обрати будь-який день, окрім 18–20 лютого, інакше це сприйматимуть як чистісінький піар. Власне, вечір 20-го розставив усе на свої місця: під стелою Незалежності лишилося близько сотні прибічників блокади, решта пішла пам’ятною ходою на честь Небесної сотні до парламентського кварталу. І це був чи не єдиний масовий цілковито меморіальний захід.
Однак тема торгівлі з ОРДіЛО не зникла з київських вулиць. Уже наступного дня до акції вирішила долучитися партія УКРОП. Разом із прихильниками Семенченка вони вийшли під Раду. Проте, якщо судити з оголошень у соцмережах, частину цих людей найняли для картинки за гроші. Що, звісно ж, спростували організатори.
Читайте також: Чи блукає Києвом привид революції?
Кульмінацією лютневих протестів, поза сумнівом, стала спільна акція правих — Марш національної гідності, на який зібралися ВО «Свобода», «Правий сектор» та «Національний корпус» (НК). Прикметно, що зовсім недавно, 14 жовтня, ці політсили проводили свої заходи окремо і свідомо не перетинались одна з одною. Кілька тисяч людей із гаслами «Банду — геть!» пройшлися від пам’ятника Небесній сотні до Верховної Ради, де лідер НК Андрій Білецький передав нардепам «ультиматум». А на сцені перед мітингувальниками з’явився Олег Тягнибок, який після провалу своєї партії на виборах не так часто вибирається в люди. Згадавши про вбитих три роки тому, він озвучив низку гасел, які, у принципі, не заперечили його колеги. Окрім уже звичної неприпустимості торгівлі з «ЛНР» та «ДНР» ішлося про відтермінування створення ринку землі, зависокі комунальні тарифи й… дострокові парламентські вибори. Останнє з огляду на доволі низький рейтинг «Свободи» і певну популярність «Національного корпуса» могло б дати Тягнибокові змогу повернутися до парламенту. Проте влада навряд чи прислухатиметься до ультиматумів націоналістів і даватиме їм позачерговий шанс зміцнити позиції у ВР.
Наразі можна із сумом констатувати, що для низки українського істеблішменту 20 лютого перетворилося з пам’ятної дати на чергового віслюка, на якому можна разом зі своїми гаслами й ідеями в’їхати на Майдан і закликати до чергового повалення чергового «злочинного режиму». І причини для цього є, адже градус невдоволення діями нинішньої влади, яка зберегла стару політичну систему, не перестає зростати. Приводів для цього хоч греблю гати: стрічки новин рясніють повідомленнями про старі корупційні схеми, одіозні особистості приходять на керівні посади в державних структурах, а помітних змін у реформуванні немає. Але щодо 18–20 лютого тут виникає єдине запитання: де в цій політичній метушні місце пам’яті про загиблих? Лишається сподіватися, що в наступні роки відповідь знайдеться.