Білорусь і лицарі
Найбільш обговорюваною в Україні культурною темою цього тижня стала та, що відверто виходить за рамки культурної: тут і міжнародне міграційне законодавство, і відголоски війни з Росією, і МЗС, що б’є на сполох (разом з ним – соцмережі), і міліція, що приходить до готельного номеру поета о другій ночі. Йдеться, звісно, про затримання в Мінську Сергія Жадана, якому спочатку заборонили в’їзд до Білорусі, а потім передумали.
Стисла (але тим не менш дуже динамічна і яскрава) хронологія подій така: в ніч на 11 лютого міліція забирає Жадана із готельного номеру, доправляє без пояснень до відділку, де утримає до ранку. Намагається поговорити про тероризм і відмовляє у праві зателефонувати до українського посольства. Паралельно пробиваючи по базах, нарешті з’ясовує факт заборони поетові на в’їзд до Росії ще з 2015 року через «причетність до терористичної діяльності». На ранок Жадана відпускають – із штампом про заборону на в’їзд і до Білорусі (Росія, Білорусь та Казахстан мають спільну візову зону). Пізнім ранком 11 лютого Жадан пише статус на своїй сторінці у Facebook із жартівливим закликом розірвати із Білоруссю дипломатичні стосунки, або принаймні почати проти неї хрестовий похід, і похід – хай лише дипломатичний – одразу починається. Україна надсилає до МЗС Білорусі занепокоєну ноту, до МЗС України викликають білоруського посла, очільники двох відомств проводять персональну телефонну розмову.
Врешті хрестовий похід відмінено: заборону на в’їзд поетові скасували того ж дня. Якою саме була ця процедура скасування, достеменно не відомо. У розпорядженні ЗМІ є лише заява начальника департаменту громадянства та міграції МВС Білорусі Олексія Бігуна, який заявив, що рішення стосовно скасування депортації поета приймалося на найвищому рівні – тобто, на рівні президента чи прем’єра.
Читайте також: Україна вимагає в Білорусі пояснити причини затримання письменника Жадана
В очікуванні хеппі-енду більшості небайдужих по цей бік кордону було по-справжньому страшно, і хвиля цього страху прокотилася соцмережами: затримали лицаря сучасної української літератури. Припустимо, відпустили, але якщо знов затримають і депортують до Росії, що тоді? За законами медіа-життя, через кілька днів після залагодження інциденту тема все ще живе завдяки колонкам та рефлексіям, в яких добре відчувається, наскільки високим був рівень адреналіну на момент піку сюжету: Жадана, що не дивно, ставлять в один ряд із Шевченком, Франком, Підмогильним, Стусом, нагадуючи про невідворотність заслань та таборів в межах вікової традиції стосунків українських митців та царату. Більш стримані автори пишуть про те, що територія Білорусі давно відома непередбачуваністю та безсистемністю, тож чого ще можна було чекати? Сам Жадан на своїй сторінці у Facebook заспокійливо написав, що тішиться із можливості далі відвідувати Білорусь та «поглиблювати українсько-білоруські культурні зв'язки».
Але, дійсно, про спільність візового простору Білорусі та Росії було широко відомо ще з березня 2016 року, коли депутата Ірину Геращенко, яка їхала на оголошення вироку Надії Савченко, не пустили в Росію та заборонили в'їзд до цієї країни до 2021 року, проте впустили в Білорусь. Тоді про спільну базу даних небажаних осіб говорили всі. Міліцейський начальник Бігун, відповідаючи на запитання журналіста про те, чому з Жаданом обійшлися аж так жорстоко, сказав, що в поета просто «відповідне забарвлення». Тож не варто забувати, що через спільний візовий простір Білорусь стає, принаймні формально, територією Мордору, де затримати і посадити можуть кого завгодно і за що завгодно, не кажучи вже про тих, в кого відповідне «забарвлення». І що не всім українцям може пощастити з «цільовим зверненням», яке буде задовільнено на найвищому рівні, бо не всі мають стільки ж суспільно-культурної ваги, як Жадан, котрий зумів завдяки статусу в соцмережі пустити навспак механізм репресивної машини.
Читайте також: Культурні тренди: відкриті дані та скульптура з автобусів
Ще одна деталь: коли 8 лютого в Мінську урочисто відкрився міжнародний книжковий ярмарок, на стенді російських видавництв можна було побачити видання «Лицарі Новоросії. Хроніки Кореспондента легендарного Мотороли» і «Донбас: від Слов'янська до Дебальцева». Книги із «лицарями» Моторолою та Гіві на обкладинках, щоправда, швидко прибрали зі стенду завдяки оперативній реакції представників організаторів виставки – як такі, що «розпалюють міжнаціональну ворожнечу». Хрестовий похід не почався й тоді.
Антиукраїнські фото, які побачать мільйони
Ще одна культурна новина із політичним відтінком: 13 лютого, після оголошення результатів найвідомішого фото-конкурсу світу – World Press Photo – стало відомо, що переможцем в одній з номінацій став фотокореспондент пропагандистського агентства «Россия сегодня». Валєрій Мєльніков зайняв перше місце у номінації «Довгострокові проекти» за серію фотографій, яка називається «Чорні дні для України». Це знімки, які Мєльніков робив протягом трьох років, починаючи з літа 2014 року.
На сайті конкурсу фотороботи підписані нейтрально. Загальна довідка називає війну на Донбасі «конфліктом між самопроголошеними республіками та офіційною владою України». Підписи до кожного фото, на яких зображені зруйновані будинки, дорослі й діти, що постраждали та загинули від обстрілів, містять абстрактні слова «обстріл» та «авіа-удар». Щоправда, на сайті російського агентства до кожного з підписів додаються словосполучення «з боку українських силовиків».
World Press Photo – це некомерційна організація із штаб-квартирою в Амстердамі. Фотороботи лауреатів конкурсу зазвичай представляють на виставці, яку, за статистикою, щорічно відвідує понад 2 мільйони людей у 45 країнах.
Музика: «зрада» і «перемога»
В Києві без особливого резонансу проходить етап національного відбору на Євробачення. Перший півфінал відбувся 4 лютого, другий 11-го, попереду третій півфінал 18 лютого. 25 лютого, в фіналі національного відбору, визначиться виконавець, який представить Україну в конкурсі у травні. В цей же час стає відомо, що з команди, яка займається підготовкою Євробачення, у розпалі цієї самої підготовки йде частина працівників (кількістю 21 особа). Йдеться про працівників «Національної суспільної телерадіокомпанії України», інформацію про їхнє звільнення з проекту оприлюднив пізно ввечері 13 лютого на своїй сторінці у Facebook один із менеджерів НСТУ. Причина – конфлікт із керівництвом компанії. Ось яскрава цитата із заяви: «У грудні […] у нас забрали наші повноваження, призначивши нового фактичного керівника Конкурсу в Україні, якого наділили повним контролем усіх аспектів Євробачення в Україні (йдеться про заступника керівника НСТУ з питань проведення конкурсу Павла Грицака – Ред.). Це призначення і дії, які його супроводжували, зупинили на два місяці роботу над проектом, робота нашої команди була повністю заблокована».
Серед тих, хто звільнився з проекту, – перший заступник гендиректора НСТУ Олександр Харебін, а також заступник гендиректора Вікторія Романова.
Своєрідною надихаючою римою до цих новин є перемога камерного дівочого хору Київської музичної школи-інтернату імені Лисенка у найпрестижнішому світовому конкурсі хорів «Гран-прі націй-2017», який проходив у Берлінській філармонії. Що важливо? По-перше, дівчата перемогли одразу у трьох номінаціях («духовна музика», «молодіжний хор» та «етнічна музика») і випередили 30 хорових колективів із 15 країн світу – стільки перших нагород одночасно на цьому конкурсі не брав ще жоден з колективів за всю історію «Гран-прі». По-друге, цей конкурс настільки вагомий у світі класичної музики, що його називають «хоровими олімпійськими іграми». І німецька публіка аплодувала українцям стоячи. Щоправда, керівник колективу Юлія Пучко, розповідаючи про досягнення колективу в коментарі «Радіо Свобода», згадує допомогу з поїздкою Мінкульту України, але тут-таки додає, що в фінансовому плані їм допомогли доброчинці та благодійні фонди, а «менеджером та арт-директором» поїздки до Мюнхена на зустріч із представниками української діаспори та виступу у філармонії Мюнхена стала випускниця хору, яка сьогодні навчається у Нюрнберзі. Залишається сподіватися, що зазначена допомога Міністерства культури не була суто моральною.