Авдіївка зустрічає тишею. На в’їзді в місто димить коксохім, залізницею повільно повзе ремонтний поїзд, клуби білого диму розривають небо. Поміж труб видно жовту стрілу ремонтного крана. Що саме він опускає роздивитися важко – заважає відстань. Повз нього проїжджає пожежне авто. Місто потроху повертається до звичного для себе стану затяжної гібридної війни. Коли вдень відносно спокійно, а стрілянина приходять надвечір, як за графіком. Вздовж вулиць курсують таксі, автобуси й міжміські маршрутки. Неподалік центральної площі, біля банкомата – черга. Тут же – патруль Нацполіції, вибірково перевіряє автомобілі.
На стадіоні, де минулого тижня розгорнули наметове містечко – порожньо. Про те, що тут відбувалося, нагадує хіба що з п’яток польових кухонь та наметів, які пихкотять у повітря. Місцеві проходять повз у своїх справах, на території ж табору пораються рятувальники. Біля входу кремезний військовий у бронежилеті. Тримає руки на автоматі, поглядаючи з-під каски на перехожих.
– Та люди вже сюди й не ходять. Десь три дні як. Саме відтоді, коли світло в місто дали. Так що тут лише рятувальники й лишилися. А минулого тижня так, було народу багато. Гуманітарку отримували, техніку заряджали, – розповідає солдат.
За огорожею кілька чоловіків у синіх куртках. Говорити під запис відмовляються, радять звернутися до начальства, яке саме зараз на нараді у військово-цивільній адміністрації неподалік. Кажуть, справа недовга, десь на півгодини. Тож до десятої тридцять мають повернутися.
Читайте також: Час пакувати тривожну валізу
У приміщенні ВЦА тепло, якщо не сказати – жарко. У темному коридорі попід стінами вперемішку стоять ноші із розкладними ліжками. Повз них пробігають працівники адміністрації, місцеві шикуються у невеличку чергу до кабінету із цифрою «11». З керівництва ВЦА на місці вдається знайти лише першого заступника – Фрідона Вєкуа. Він проводить нараду із своїми колегами, але погоджується переговорити із журналістами. За 10 хвилин, як завершить свої справи.
– Ситуація у місті стабільна, все під контролем. Режим тиші наче поки є. Розвозимо містом гуманітарку. Відновлюємо будинки. У нас шість бригад по місту працює. Дах перекрити, вікна плівкою затягти. Одним словом – хоча б законсервувати будинок. Тут же складають акти, за якими потім їх будемо відновлювати. З 2014-го у нас 900 таких помешкань. 200 з них з’явилися за останній тиждень. Раніше їх не відновлювали, бо ні програми не було, ні фінансування. Зараз ситуація трохи інша. Та й міжнародні організації взялися допомогти.
Час від часу нас перериває рація, встановлена на краю стола. Чоловік вслухається у нерозбірливі слова, що лунають з динаміка, але не почувши для себе чогось важливого, вертається до розмови.
– Скажімо, вчора вночі (з 8 на 9 лютого – ред.) у старому місті, в районі вулиці Ломоносова, прилетіло кілька снарядів. На щастя, ніхто не постраждав. Туди як раз мали відправитися ремонтники. Але точний час я вам не скажу. Це до моїх колег по сусідству.
За 15 хвилин розмови під дверима у першого заступника вишикувалася черга підлеглих. Щойно ми вийшли – вони по одному почали пірнати за двері.
– Ви хочете ремонт зняти? Зараз бригада вже мала доїхати на Ломоносова, туди вночі снаряди впали. Але б я не радила вам туди їхати, це до Промки, м’яко кажучи, близько. Й небезпечно. А трохи згодом вони будуть працювати на іншому об’єкті, там в будинку треба поремонтувати дах, затягнути вікна. Там безпечніше. Тож я вас наберу, як вони туди виїжджатимуть, – говорить одна з жінок, що стоїть до кабінету керівництва. Представляється Оленою, працівницею ВЦА, відповідальною за ремонти. Обмінюємося телефонами.
Читайте також: Авдіївка в обороні
На вулиці, між тим, стає більш людно. На блокпосту нас оглядають і пропускають за залізничний переїзд. Складається враження, що ти перетинаєш невидиму лінію умовної безпеки: легендарна Промка стає на кількадесят метрів ближче.
– Ви ж розумієте: чим більше ми проїдемо переїздів, тим швидше крутитиметься мій лічильник, – трохи нервово жартує таксист.
Потрібний будинок знаходимо доволі швидко: біля нього зібралася купка місцевих, віддалік стоять рятувальники. Кажуть, поліція нещодавно забрала уламки снарядів. Ворота будинку, в який прилетіло ввечері, відчинені. У них час від часу заходять люди. Поряд стоїть засмучена господиня на ім’я Олена. Сусідки й подруги поруч обговорюють нічний обстріл. Все під акомпанемент газової горілки, якою рятувальники латають газопровід.
– Та що, невідомо, хто стріляв? Відомо! Ми рахували: час прильоту-вибуху був десь дві секунди. До Промки тут кілометри три-чотири. Тобто це задалеко. Відповідно це стріляли українці, щоб вчинити якісь провокації! – переконує жіночка пенсійного віку, – У мене тут діти жили, але виїхали хто до Ростова, хто в Тюмень. А я їм і кажу: лишайтеся там, забудьте про Україну, як про страшний сон! А я вже доживатиму тут. У мене грошей, як у Порошенка, немає. А так би я звісно купила б десь собі хатку й жила б у задоволення, – саркастично говорить вона.
Між тим, у дворі будинку розбирають сміття. Хазяйка погоджується показати наслідки руйнувань. У веранді будівлі велика діра, через яку видно уламки цегли й кухонного приладдя, яке ще минулого вечора можна було використати за призначенням. В будівлі поруч – потрощені шибки. У дерев’яній будці лежить мертвий собака – єдина жертва обстрілу. Відсутність вбитих і поранених можна пояснити хіба що щасливим збігом обставин – перед прильотом снаряду господарі пішли в гості.
– У мене так мати вбило у 2014-му. Вона сиділа собі посеред подвір’я, аж тут міна. Їй руку відірвало, – каже Марина, сестра Олени.
– Так, мамі руку відірвало й перебило артерію і вона, вона… 82 роки їй було, – в Олени мокрі очі.
Жінка заводить нас на город і показує «сувеніри» від попередніх обстрілів – сліди від розривів мін на цегляній стіні. Тут же скаржиться – вибуховою хвилею вчора ввечері пошкодило клітку з кролями, доведеться латати. Уламки снаряду забрали правоохоронці, акт склали, проте оцінки руйнувань ніхто не проводив.
Читайте також: Комісія Україна-НАТО провела позачергове засідання через загострення ситуації в Авдіївці
Її чоловік, між тим, приносить із сусіднього двору залишки від міни. Стоїть поруч із нами, потім зі словами «Ось, що нам прилітає» розкриває чорну зашкарублу руку. В ній невеличкий металевий уламок. На прохання сфотографувати відмовляється. Втім, погоджується його жінка.
– Фотографуй. Мене фотографуй, мені не шкода! – каже вона, забираючи з чоловікових рук залишки снаряду.
Вдалині потужно гримить. Щоправда, один раз. Пенсіонерка, яка радила дітям «забути про Україну», злегка всміхається.
– Що, страшно? Присідаєш? А ми тут так весь час. І минулого тижня теж. Звикли вже до обстрілів. А ви може… приїжджайте частіше? А то вони (хто такі «вони» – не уточнює ) знають, що приїдуть журналісти й перестають нас обстрілювати. Та й взагалі стріляють менше. Приїжджайте, будь ласка! І бережи вас Бог! – на прощання каже вона.
Їдемо старим містом в сторону місцевого ПТУ. Попри ризики обстрілів воно продовжує функціонувати: вчителі виходять на роботу, учні – на заняття. Військових у цій частині міста майже не видно, втім на вулицях вистачає людей. Часом проїжджають маршрутні автобуси. Біля будівлі училища відносно порожньо – тривають заняття. Нас зустрічає вчителька англійської Оксана. Вона живе в Авдіївці, неподалік від відомої «дев’ятки» – неодноразово обстріляної багатоповерхівки. Два роки тому, у 2014-му, вона разом із чоловіком і дітьми залишала місто. Втім, цього разу поки вирішила нікуди не виїжджати. Заходимо в кабінет. За партами 13 дітей – приблизно половина групи. Відсутня частина або виїхала під час обстрілів, або поки не приходить на навчання. Підлітки різного віку сидять за партами, жартують. Їм дають невеличку самостійну роботу, ми ж спілкуємося із викладачем.
– ПТУ минулого тижня не працювало. Ні, не через обстріли. Не було опалення. Тому навчання припинили. А от нещодавно, як полагодили систему – знову відновили свою роботу (при цьому у класі трохи морозно, підлітки сидять в куртках, частина батарей ледь тепла – авт.) Діти приходять, так. Зараз не так часто й не так гучно стріляють, тому спокійніше. Хіба що ночами. Скажімо, моя дитина через це дуже боїться темряви. Просить сходити з нею в туалет, або на кухню пройти. Часом доводиться із нею спати в ліжку. Минулого тижня ми в погребі сиділи. Але ж довго там не пробудеш, доволі холодно. Ми вже з чоловіком думали, як у 2014-му, виїхати. Але стрілянина відносно припинилася. Так, час від часу щось гупає, – клас гуде, проте жінка продовжує, – Діти в класі по-різному реагують. Точніше – ніяк не реагують на обстріли. Якщо сильно десь вибухне, можуть почати жартувати, кричати: «Ховайся!» І лізуть під парти, – викладачка сміється.
Читайте також: Росія протягом тижня готувала наступ на Авдіївку – США в ОБСЄ
Клас за нашими спинами починає збиватися купи й виконує завдання колективним розумом. Оксана каже – у ПТУ має бути бомбосховище, але де воно точно – не знає.
– Хто винен у тому, що відбувається? Ой… певно, тут проблеми в інформаційній війні. Наприклад, зараз до нас почали приїжджати з різними освітніми, культурними проектами. І питання: чому раніше до нас ніхто не приїжджав? Саме так би треба було боротися з російською пропагандою. На практиці людям показувати все, доводити, що ніхто російську мову забороняти не збирається абощо. У мене родичі живуть на стороні «ДНР», час від часу зв’язуємося і вони так знущально питають, мовляв, «Ну як, важко «мову» було вчити?» А я їм пояснюю, що і так її знаю, а люди в місті розмовляють тою мовою, якою зручніше.
Виходимо на подвір’я. Там вже назбиралася купка учнів. Хтось прямує додому, хтось в очікуванні наступного уроку палить цигарки. Вдалині чути звуки крупнокаліберного кулемета. Окрім нас, заїжджих, здається, на це ніхто вже й не звертає уваги.
– Минулого тижня гучно було. Так, що аж склопакети двигтіли. Я в ПТУ намагався піти, але вийшло лише з третього разу дістатися. Виходиш з дому, пройдеш 10 метрів – летить снаряд. Йдеш назад, в будинок. І так кілька разів. Врешті, прийшов – а нас лише п’ятеро зібралося. Тож нас відпустили по домах. Так, за свічками сиділи. Ми взагалі з мамою живем, батько від нас давно пішов. На початку війни ми в Київ перебиралися, до друзів, а цього разу лишилися. Бо ж треба за бабусею дивитися, та й квартира щоб порожня не стояла. Треба було воду зливати, бо могли труби полопатися. В сусідів зверху у нас таке було. Хоча знайомі знову пропонували їхати до столиці. Але куди? Мамі доведеться шукати нову роботу, мені теж. Краще ми вже тут лишимося, – розповідає учень Павло.
Телефонують з ВЦА, кажуть – ремонтники вже на «більш безпечному об’єкті». Втім, зустрітися із ними не виходить. Ми бачимо хіба що наслідки їхньої роботи – свіжий поліетилен у шибках та полатаний дах. На годиннику майже перша, час потихеньку забиратися.
Читайте також: У Bellingcat опублікували докази, що сепаратисти обстрілювали Авдіївку з житлових кварталів
На місцевому ринку в’яла торгівля. Бродячі собаки обгавкують покупців, що поволі проходять між торговими рядами. Тут і пенсіонери, й школярі, і молоді чоловіки, й мами з дітьми. Продавці ж починають зачинятися. Не так через загрозу обстрілів, як через холод (на вулиці приблизно -15) і не надто великі виторги.
– Ой, діточки, «весело» тут живем. Я он в гості на вул. Миру ходила минулого тижня до родичів, так у них поряд із домом на стадіон прилетів снаряд і розірвався. Страшно, дуже страшно. Як колись, пам’ятаю, вийшла до себе на город викопати трохи хрону, а тут снаряди свистять. Я впала й по-пластунськи повзла додому. Всю аж трусило, – розповідає місцева продавчиня Ольга. Їй вже за 60, з міста виїжджати не планує. Каже – нема фінансів.
Вона скаржиться на українських депутатів і керівництво держави. Саме його вважає винним у тому, що відбувається з містом. Про псевдореферендум, на відміну від своїх колег півроку тому, вже й не згадує, як і про те, що «наші хлопці пішли в ополчення».
– От би тих дармоїдів з Ради сюди прислати і хай на нашу зарплату поживуть! Чи на пенсію! – жінка починає плакати – Військові? Хороші хлопці, дякую їм дуже. Допомагали, якщо просили, кашею годували, гуманітарка, знову ж таки, погрітися у них можна було. А взагалі не треба нам тут ці всякі «денеери». Якщо вони прийдуть – місто знову буде на лінії фронту. І нас знову будуть обстрілювати. А нам того не треба. Нас зараз обстрілюють. Краще б вже якось той мир настав. Люди ж страждають. Он у мене внук через постійні обстріли нервував, в нього зір почав пропадати. Ми його лікуємо, але ж це такі гроші… – жінка знову починає плакати.
За 20 хвилин розмови частина ринку вже зачинена. Прямуємо до дев’ятиповерхівки на околиці міста. У будинку, як кажуть військові, наразі живе десь п’ять сімей. Всі – в одному під’їзді. Там відновили теплопостачання, є газ, вода і світло. Під’їзд вже зачиняється на магнітний замок, так-сяк працює домофон. У дворі припарковано кілька військових авто. Намагаємося потрапити всередину, але нам не відчиняють. До залізних дверей з домофоном підходить трійко школярів. Всі – різного віку. Говорити погоджується найстарший, сімнадцятирічний Кирило.
– Та як жилося… важко. Зараз вже краще. Світло є. І вода. І тепло. По ночах вже не так сильно стріляють. Хоча минулої ночі кілька прильотів було, але все пішло на стару Авдіївку. А ми… ми минулого тижня і в бомбосховище не ховалися. Вікна ж квартири у двір виходять, безпечно відносно, – каже хлопець, задумливо гризучи магнітний ключ, – Людей багато повиїжджало, в квартирах на минулому тижні десь 13 градусів було, холодно. А ми до школи ходим, так. Взагалі-то ми з 2-ї, але навчаємося в корпусі 7-ї.
Діти заходять до будівлі, десь неподалік відчутно вибухає. Як виявиться згодом – приблизно в цей же час, о 14:30, в район вулиць Соборної та Тургенівської прилетів снаряд і поранив чоловіка. Не так вже й далеко від багатоповерхівки, в яку заходили діти.
Таксист тисне на педаль газу. На годиннику скоро третя. До цього часу, за його словами, краще вже почати вибиратися з міста, оскільки можуть початися обстріли, хоч нині й відносно тихо. Авдіївський коксохім все так же викидає в небо клуби білого диму, за яким подеколи не видно навіть сонця. На вічнозачиненому залізничному переїзді знову їде все той же одинокий ремонтний поїзд. На місто опускається вечір.
P.S. Деякі імена змінено.