Тут зупинився час, хоч і збереглася щоденна рутина. Наприклад, ритуал спуску та підйому: підвал-хата-підвал із символічним пеклом не внизу, а вгорі. А заразом і в усіх точках стратегічно розставлений “барбовал,” бо ніколи не знаєш, де й коли він може знадобитися – вгорі чи внизу, вдень чи вночі. Людина стає на місце консервованих помідорів, які власноруч і закрила. Так виробляється звичка жити у закритій системі з її блокпостами, внутрішніми і зовнішніми. Тут легко втратити зв’язок із реальністю хоча б тому, що її кордони постійно змінюються. Аватари “свого” і “чужого” міняються місцями, аж поки не починаєш в усіх бачити “чужих”.
З одного боку живе Наташа, з якою ми двадцять п’ять років тому гралися у ляльки, а чи не п’ятдесят років тому гралися наші мами. З іншого боку – сусіди, батьки яких товаришували з нашою бабусею.
А навпроти – Полінка, покійна мама якої завжди пригощала нас смачними пиріжками. Як ми можемо їх любити, якщо ми мусимо їх ненавидіти? І як ми можемо їх ненавидіти, якщо ми не можемо їх не любити? Чи не простіше їх просто боятися?
Читайте також: Ґезлев (Євпаторія), Судак. Післяанексійне
Натомість Красногорівка мого дитинства з усіма її мешканцями – простий і зрозумілий простір: парк із чортовим колесом та машинками, басейн у санаторії, меблевий магазин “Уют”, продуктовий “Лілія”, мікрорайон “Сонячний” і тепла хата бабусі на Островського, де завжди пахне пиріжками та свіжим хлібом. На подвір’ї під абрикосовим деревом равлики змагаються у швидкості, а в хаті до ніжки стільця прив’язаний кіт Вася, якому під стільцем обладнано нову домівку, хоче він цього чи ні. Бо всі ми змалечку знаємо, що в кожного мусить бути своя оселя. Такий порядок.
Ще ніколи Красногорівка та серіал Westworld не були такими близькими. І це при тому, що вони дуже далекі. Обидва — про ілюзорність порядку та наше місце у світобудові. Обидва – про простір насильства, яке постійно потребує підживлення, та війну як його природну складову.
“Westworld” – це корпорація, що для заможних клієнтів створює та адмініструє парк розваг у жанрі вестерну. Гостей обслуговують господарі-роботи, яких за бажанням можна ґвалтувати і вбивати. Щоночі останнім стирають пам’ять, а на ранок історія повторюється. Група розробників на чолі з архітектором Фордом періодично оновлюють простір та вживлюють в голови роботів нові сюжети.
Читайте також: Кременець. Літній збанкрутілий пан
Програма оновлення “вмикає” свідомість кількох роботів, які починають розуміти межі свого штучного світу. Глядачі, які природно асоціювали себе із “гостями”, стають ближчими до роботів-господарів. І ті, і ті – заручники системи з обмеженою варіативністю наративів, сакральні жертви, якими живиться насильство, і які завжди готові самі стати насильниками. “Виграш нічого не значить, допоки хтось не програє”, – каже одному з господарів гість парку. В сценарії заздалегідь прописано наш програш, скільки б ми не грали. Так працює рівень системного і анонімного насильства, що його здійснює “метафізичний танок капіталу.” Відмова розуміти це є нічим іншим як насильством над самими собою. Відмова боротися з цим є чи не більшим злом.
У певному розумінні Красногорівка, Мар’їнка, Авдіївка та інші прифронтові зони – це такі собі парки розваг, готові декорації для зйомок, де тепер повторюються сотні сценаріїв і де ми, жертви, навіть не знаємо своїх справжніх насильників. Навіть коли втрачаємо дах над головою і залишається лише “низ,” без “верху”. Навіть коли “Hell is empty, and all the devils are here”.