1 лютого в Чорному морі під час виконання тренувального польоту був обстріляний зі стрілецької зброї український транспортний літак Ан-26. Отримавши незначні кульові ушкодження, він продовжив виконувати завдання. Екіпаж не постраждав. Це не поодинокий випадок: 27 січня аналогічним чином під обстріл із платформи потрапило водолазне судно ВМСУ «Почаїв».
Фактично це напад російських підрозділів (адже в Чорному морі немає інших «відпускників» чи «шахтарів») на літак ЗСУ. І не зовсім зрозуміло, чому країна дізналася про ту зухвалу провокацію лише зі сторінки у Facebook міністра оборони України Степана Полторака. Офіційної реакції на інцидент із боку президента, Міністерства оборони чи Міністерства закордонних справ досі немає, неначе керівництво намагається забути про неприємний випадок. Ми віддали ініціативу, і не дивно, що першою відреагувала російська сторона: викликала українського військового аташе й вручила йому ноту протесту. Виявилося, РФ обвинувачує наших пілотів у «небезпечних польотах поблизу російських (!) бурових вишок», що створює «загрозу безпеці персоналу та обладнання». З урахуванням того, що український літак був транспортним і не мав на борту жодного озброєння, російські заяви нагадують старий анекдот про «підступних китайців, які загрожували мирному радянському трактору». Хай там як, але слід визнати, що цю дуель Україна програла з дипломатичного та інформаційного погляду.
Читайте також: Олігархи на боці ворога
За день ця історія доволі швидко загубилася серед потоку новин про Авдіївку та чергові витівки Дональда Трампа. Але слід згадати, з чого почався інцидент. Ідеться про факт морського розбою — захоплення новітніх самопідйомних напівпогружних бурових установок (СПБУ) В-319 «Україна» («Незалежність») і В-312 «Петро Годованець», старих «Сиваш» і «Таврида», а також видобувних платформ у виключній морській економічній зоні України в березні 2014 року «зеленими чоловічками». Міжнародна волонтерська спільнота InformNapalm встановила належність цих «піратів ХХІ століття». То були військовослужбовці 104-го десантно-штурмового полку 76-ї дивізії, 25-го окремого полку спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС РФ та підрозділ 810-ї бригади морської піхоти ЧФ РФ. Належність військових підтверджено численними фото в соціальних мережах. Завдяки цим селфі було визначено також, що російські військові лишалися на платформах майже рік.
У грудні 2015-го викрадачі провели спеціальну операцію з переміщення захопленого майна ближче до Кримського півострова. Російська сторона обґрунтувала свої дії «запобіганням терористичному акту» та необхідністю порятунку активів кримського (а отже, на їхню думку, російського) підприємства «Чорноморнафтогаз». Щоб приховати свої дії та реальне місцезнаходження бурових установок, на них заздалегідь відключили АІS (Automatic Identification System — система, що служить для ідентифікації суден і передає їхні характеристики та курс за допомогою радіохвиль УКХ-діапазону). На початку грудня 2015-го під охороною російського ракетного катера та прикордонного катера ФСБ було переміщено установки ближче до окупованого півострова в прибережну зону. Згодом маршрут руху визначили волонтери InformNapalm завдяки аналізу даних про переміщення буксирів, які були задіяні в операції.
В одній із доповідей Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», присвяченій кримській кампанії в гібридній війні РФ проти України, зазначалося: «Головною проблемою виявилося те, що в умовах управлінського хаосу Морська прикордонна служба не виконала ст. 31 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України», де чітко вказано, що «охорона суверенних прав України у виключній (морській) економічній зоні (…) здійснюється Державною прикордонною службою України». Так само й ВМСУ виявилися нездатними до рішучих дій, оскільки більшість кораблів були блоковані в бухтах Севастополя та Донузлава. Разом із тим необхідні дії міг виконати дивізіон охорони водного району, який базується в Одесі. Сили і засоби для захисту платформ також могли б бути доставлені за допомогою вертольотів армійської авіації, враховуючи, що платформи обладнані злітно-посадковими майданчиками». Однак в умовах тодішньої невизначеності та бажання деяких осіб ускладнити розслідування оборудок із «вишками Бойка» нічого цього не сталося. Юрій Бойко, який займався придбанням цих установок на посаді міністра палива та енергетики за часів Януковича, продовжує депутатську діяльність у Верховній Раді. Про цю поразку на шельфі влада також чомусь намагається забути.
Читайте також: Суд заочно заарештував захоплені Росією бурові установки в Чорному морі
Усі дії офіційного Києва обмежилися тоді нотою протесту від МЗС. Звичайно, українська сторона нагадувала про збитки державі та бажання відновити справедливість через суд. Однак головною проблемою є відсутність прецедентів. Адже до Росії ніхто не наважувався займатися піратством у таких масштабах. До того ж уперше на місці морських розбійників опинилася ціла країна. Важко буде знайти й суд, що матиме достатні компетенцію, політичну волю та незалежність для розгляду такої резонансної справи.
Єдиним більш-менш схожим випадком є справа акціонерів нафтодобувної компанії «ЮКОС» проти Росії. І тут варто звернути увагу на те, скільки вже триває встановлення винних. Перші судові справи в російських судах проти керівників «ЮКОСа» були порушені в 2003 році. До Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Стокгольмського арбітражного суду акціонери, зокрема іноземні, звернулися у 2007-му, а рішення про можливу виплату компенсації Гаазький арбітражний суд виніс у 2014-му. Весь цей час відомі міжнародні інстанції то визнавали правоту акціонерів, то відмовлялися від своїх рішень через брак компетенції. Так сталося і з рішенням Гаазького суду: лише за два роки він скасував свою ухвалу про виплату $50 млрд постраждалим акціонерам. А головне — у січні 2017-го Конституційний суд РФ вирішив не виконувати постанову ЄСПЛ щодо виплати штрафів як таку, що суперечить нормам російської Конституції. Тобто юридично Росія створила собі прецедент відмови від рішень міжнародних інстанцій. Із впевненістю можна прогнозувати, що таким прецедентом вона скористається й під час будь-якого наступного судового процесу проти РФ.
Чи це означає, що варто відмовитися від ідеї повернення вкрадених бурових правовим шляхом? На думку президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара, у діях української сторони є певні помилки. «Необхідно юридично розділити дві події: окупацію АРК із наявним там майном українських компаній та викрадення майна, розміщеного у виключній морській економічній зоні України за межами Криму», — зауважив він. Адже питання окупації та анексії є складнішими й потребують значно більше часу на збір та розгляд матеріалів у суді. СПБУ, на відміну від майна на півострові, мають офіційного власника в особі НАК «Нафтогаз» (як інвестора в закупку обладнання для ПАТ «Чорноморнафтогаз») і містилися у виключній морській економічній зоні України. Отже, гіпотетично йдеться про випадок піратського захоплення державного майна й порушення Конвенції ООН з морського права 1982 року (яка ратифікована Україною та Росією). Імовірно, першим кроком повинен стати заочний арешт, який було накладено на захоплені бурові установки 27 січня 2017-го. Таке рішення ухвалив Приморський районний суд Одеси в межах кримінального провадження, відкритого 14 грудня 2015 року за фактом незаконного переміщення та заволодіння цими буровими установками.
Читайте також: Полторак підтвердив обстріл літака ВМС російськими окупантами і опублікував фото
Ще один можливий варіант — надання українською стороною установок в оренду великим міжнародним компаніям на пільгових умовах лише для того, щоб вони взяли на себе юридичний тягар. На жаль, навіть за привабливих економічних умов не слід розраховувати на довгу чергу охочих починати суперечки з Росією, яка періодично нехтує будь-якими міжнародними зобов’язаннями чи домовленостями.
Але крім юридичної роботи необхідна й дипломатична активність. Треба постійно нагадувати про викрадення установок на міжнародному рівні. Тиша довкола інциденту — це те, що потрібно Росії.
А ще РФ украй потрібно залишити бурові під своїм контролем. Це не тільки сучасне й цінне обладнання. Для Кремля це один з інструментів забезпечення газової самодостатності окупованого Криму. Так, наприкінці грудня 2016-го Путін урочисто ввів в експлуатацію газопровід із материкової частини РФ на півострів, зазначивши, що завдяки новому газогону відбуватимуться безперебійні поставки блакитного палива всім категоріям споживачів. Попри урочисті рапорти, реальна картинка виявилася дещо іншою. Вже 2 лютого 2017 року «міністр палива та енергетики» окупаційної влади Криму Світлана Бородуліна заявила, що запасів блакитного палива на півострові не вистачить до кінця зими. Дещо дивна заява для країни, яка хвалиться Газпромом і намагається шантажувати газом Європу. Проте навіть у разі завершення будівництва та введення в експлуатацію газопроводу Кубань — Керч через складні геологічні характеристики дна Керченської затоки будь-які інженерні конструкції не можуть бути довговічними. Саме тому активізація видобутку в шельфі Чорного моря на вкрадених бурових установках украй важлива для Росії.
Читайте також: У Чорному морі військовий корабель РФ перегородив шлях прикордонному судну України
Таким чином, для України повернення вкрадених активів — це не тільки повернення грошей платників податків. Це може стати навіть кроком до деокупації Криму. Але потрібні грамотні та послідовні дії української влади й постійне нагадування про факт зухвалого піратства на міжнародній арені.