Із чим Донеччина закінчила 2016 рік та входить у 2017-й?
— Ситуація дуже складна. Багато вже зроблено, але ще більше залишається зробити. Ми справді маємо чимало проблем. Часто лунає критика. На жаль, сьогодні Донецьку та Луганську області міряють за зразком Дніпропетровської, Харківської. А я їм кажу: ви візьміть і з кожної області заберіть обласний центр. З проектними інститутами, з кадрами, з бюрократією (у хорошому сенсі). У мене сьогодні заповненість кадрами трохи більша ніж 50%. Щотижня оголошується конкурс на заміщення тих чи інших вакансій. Але тут просто болото. Припустімо, управління децентралізації. Приходять люди, які не знають, що таке децентралізація, які територіальні громади в нас утворені, які мають об’єднуватися. А що вміють? Тільки на телефонні дзвінки відповідати.
А який рівень зарплат пропонується? Може, людей просто не влаштовує розмір винагороди за таку роботу?
— Коли я тільки прийшов, тут була жахлива ситуація. Мінімальна зарплата становила 1,3 тис. грн. На руки видавалося близько 2,5 тис. грн із надбавками. Мені вдалося підняти рівень мінімальної зарплати рядового працівника до 7 тис. грн на руки. Керівник департаменту сьогодні тут отримує близько 20–25 тис. на руки. Сьогодні за місцевими мірками зарплата хороша. Але тут, у Краматорську, просто немає бюрократії. Підготовка хорошого бюрократа — щонайменше п’ять років. Начальника — довше. А тут 200-тисячне місто. Є хороші інженери, технарі. А кадрів для адміністрації немає. А якщо людина приїжджає з Києва чи Львова, то їй уже така зарплата не підходить. Бо треба ще квартиру винаймати, покинули рідне місто або постійно витрачатися на дорогу. Тут, у Краматорську, не курорт.
Читайте також: Павло Жебрівський: Врятувати Донбас зможе тільки малий і середній бізнес
На якому етапі зараз роботи з відновлення інфраструктури та житла, знищених війною?
— Роботи тривають. Напередодні нового року було відновлено міст у Слов’янську, також ще один міст через Сіверський Донець. Більшість об’єктів комунальної та державної власності вже відбудовані.
На жаль, усі нормальні проектні інститути лишилися в Донецьку. У Краматорську, по суті, є тільки одна проектна організація, і та працює на Росію. Через це наші проекти роблять Дніпро, Харків, Київ. Підрядчики працюють різні: як місцеві, так і з інших областей. І з ними теж є проблема. Бо важко підібрати такого, який запропонував би оптимальні ціну та якість. Є такі, що дають ніби низьку ціну. На жаль, у нас прийнято звертати увагу на ціну, а про якість уже не думають. В Іллінівці в нас такий виграв підряд на реконструкцію старої школи, але там якість робіт жахлива. Йому половину всього доведеться переробляти.
А яка ситуація з відбудовою приватного житла? У Семенівці, де точилися бої, досі стоять розбиті будинки в тому самому стані, у якому вони були після визволення міста. Чи відновлюватимуть їх?
— Тут є проблема. В об’єкти комунальної та державної власності ми маємо право вкладати гроші та відбудовувати їх. Фінансувати приватне житло закон забороняє нам. Можемо тільки надавати матеріальну допомогу окремим постраждалим особам. Але відбудова будинків не врегульована. Я чесно кажу людям, що в мене немає законного права відбудовувати їхні домівки.
Є один неприємний момент, який дуже бентежить місцевих прибічників України. Ви спілкуєтеся з мерами міст, які брали участь у подіях 2014 року та організовували референдум сепаратистів. Зараз вони не заарештовані й далі працюють на своїх місцях, хоча вчинили відверту державну зраду. Чому так відбувається?
— Кожен має займатися своєю справою. Сепаратизм — це питання до СБУ та прокуратури. Я тут нічого вдіяти не можу. Мій вибір дуже простий. Ігнорувати міських голів, щодо яких є підозри в сприянні сепаратизму, або працювати все ж таки на розбудову цих міст. Якщо я почну їх ігнорувати, замкнуся в кабінеті, то більше не керуватиму цими територіями. От що робити? Питання до мерів є, але ж їх обрали люди. І голова військово-цивільної адміністрації не має повноважень їх знімати.
Наш програш у тому, що в 2015 році на виборах голів міст ми не виставили тут жодної альтернативи. Якщо ми висуваємо на виборах перукаря або таксиста проти досвідченого чиновника, то результат відомий заздалегідь. Бо таксист може бути патріотом і хорошою людиною, але, по-перше, він не розкручений, а по-друге, не показав нікому своєї роботи.
Читайте також: Жебрівський відзвітував про ситуацію з теплопостачанням у Авдіївці
Можливо, мені не подобаються якісь мери. Можливо, я з кимось із них не вітався б і не працював би. Але я маю їх використати на благо України, даруйте за таку відвертість.
Мені кажуть активісти: «Як він сміє їхати до Гнатенка!». А я не до Гнатенка їду, я їду в Дружківку, яка обрала Гнатенка мером. Він мені взагалі за законом не підпорядкований. Але якщо я хочу проводити державну політику, то маю це робити.
До речі, щодо альтернативи. Все ж таки в області є проукраїнські активісти, місцеві бізнесмени, політики. Можливо, треба їх підтримувати, щоб вони стали альтернативою цій старій владі, яка тут фактично залишилася? Чому держава не робить зараз ставку на них?
— Саме так, нам потрібно виховати таких людей, які створять конкуренцію. Знаходити їх, підтримувати, давати можливість розкритися. Проукраїнська складова Донеччини тривалий час потерпала. Якщо людина не входила до Партії регіонів, то не мала змоги робити тут політичну кар’єру та будувати бізнес. А для регіоналів було зелене світло. Тому в опозицію йшли люди, кому не було чого втрачати. І всі 26 років незалежності їх зіштовхували тут у маргінес.
Але в місцевих активістів є одна проблема. Вони звикли до думки, що влада — зло. І сьогодні тут багато українських активістів, які, на жаль, і далі працюють за цим алгоритмом. Понад те, є й такі, які потрапили під вплив створеного регіоналами стереотипу про якийсь окремий «донбаський народ». Вони кажуть: «Жебрівський — варяг», «Жебрівський не переходить на російську мову», «Прислали немісцевого, який наводить свої порядки» тощо. А хіба не правильно, що відбувається взаємопроникнення людей із різних частин України? Хіба Донеччина — це не Україна? Чи тут не розуміють української?
Чи я тут для того, щоб збудувати дороги, мости? Так, але не тільки. Школи, дороги, мости — це лише засіб, а не мета. Головна мета — ліквідувати розруху в головах. Змінити людей. Частина людей тут точно змінилася. На сьогодні влада тут вперше відділена від місцевого бізнесу. Не може жоден олігарх Донеччини підняти слухавку й поставити завдання голові ВЦА. Так було завжди, але не зараз.
Ви довго входили в місцеву специфіку? Адже все ж таки ви немісцевий, а тут багато нюансів, підкилимних зв’язків тощо. Чи немає з цим труднощів зараз?
— Ні. Я знаю тут усе. Великих проблем у мене не було від самого початку, адже про основні центри впливу мені було відомо, а про локальніші речі я дізнався на початку своєї роботи. Щодо деяких місцевих заводів та особистостей я, ще працюючи в прокуратурі, вів кримінальні справи й деяких топ-менеджерів викликав на допити в Києві.
Читайте також: Павло Жебрівський: Донецька ВЦА недоукомплектована кадрами на майже 50%
Крім того, особисто давно знаю багато місцевих ключових гравців, бо працював із ними в парламенті ще з 2002 року. З усіма перетинався тією чи іншою мірою.
Які ви зараз бачите точки зростання на Донеччині? Адже здається, що у влади взагалі немає жодного плану стосовно цього регіону. Що робити, коли закінчиться війна? Колись Донбас будувався навколо вугільної промисловості. Але її часи вже минули. Важка промисловість також у поганому стані. Що тут робити? Яка взагалі концепція розвитку економіки Донеччини?
— Передусім це малий та середній бізнес. Ми намагаємося стимулювати малий бізнес у різні способи. Торік, щоб підтримати його, я виділив 100 млн грн на компенсацію відсотків за кредитами. Але ця програма не спрацювала. Бо банкам згідно із законом про АТО заборонено тут брати під заставу нерухомість. Тож у людей доступу до кредитного ресурсу просто немає.
Тоді ми пішли іншим шляхом. Цього року я започаткував програму «Донецький куркуль». 500 майбутніх куркулів (це не тільки фермери, а й засновники перукарень, пекарень, хімчисток, інших підприємств) мають поїхати до Польщі та Литви, подивитися, як це функціонує там. Повернутися, написати бізнес-план і захистити його. Ми ж тут видаватимемо гранти розміром 150–200 тис. грн. І якщо людина створить підприємство, яке працюватиме п’ять років, вертати не треба буде.
Врятувати Донбас зможе тільки малий та середній бізнес. Часи великих містоутворюючих підприємств минули. Багато таких об’єктів уже зруйновані, і відбудувати їх неможливо. Порівняйте ситуацію. Частка ВВП, яка припадає на малий та середній бізнес у Донецькій області, — лише 7%. Це дуже мало. Наприклад, у Польщі відповідний показник становить більше ніж 60%. Тому тут величезна патерналістська структура. Все зав’язано на заводи та їхню ієрархію. Сфера послуг, навпаки, взагалі не розвинена. У Краматорську, приміром, немає жодної хімчистки! На все 200-тисячне місто. Вони приймають одяг на чистку, але везуть його в інші міста. Це просто один із прикладів, як живе сьогодні обласний центр.
І це визначає політичне обличчя Донеччини. Чому я взагалі придумав програму «Донецький куркуль»? Тому що, доки людина залежить від олігарха, неможливо очікувати від неї жодної ініціативи. Тільки коли тут постануть малий бізнес та середній клас, можна буде казати про розвиненість громадянського суспільства, про справжню зміну ментальності, про появу справжніх політичних партій, а не таких, куди насильно записує начальник. Крім того, 500 держслужбовців та керівників місцевих громад ми за підтримки UNDP хочемо також відправити на стажування до Польщі. Перші 20 людей уже поїхали.
До речі, щодо заводів. Яка зараз економічна ситуація в Костянтинівці? Це одне з найдепресивніших міст на Донеччині, у 2015 році населення бунтувало проти присутності ЗСУ в місті. Чи працюють там узагалі якісь підприємства?
— Так, деякі працюють. У Костянтинівці — акумуляторний завод «Мегатекс» Юри Шапрана. Є проблема: він хотів його розширювати, будувати другу чергу. Але будувати довелося у Старокостянтинові на Хмельниччині, бо німці, які постачали та налаштовували обладнання, категорично відмовлялися їхати сюди, у Костянтинівку.
Читайте також: Курс на остаточне розлучення
Є ще завод, який виробляє дроти, є «Конті», а також хімічний завод, який є банкрутом. Його пиляє потихеньку на брухт регіонал Кисельов. На жаль, я не можу вплинути на цей процес. Бо коли фонд майна призначає на завод директора, то він має його зі мною погодити. А виконувача обов’язків можуть призначити просто так, без погодження. Через це вони всюди поставили в. о. директорів підприємств, шахт, і ті роками працюють без погодження зі мною.
Ви порушували це питання?
— Так, але, на жаль, без результату. Робітники заводу збираються на акції протесту. Всі можливі заходи, щоб повернути життя в цей об’єкт, я зробив. Але вони й далі його пиляють. А що я можу вдіяти? Написати листа? Переговорити з Фондом держмайна? Все дарма. Чесно кажучи, іноді хочеться просто пристрелити когось.
А яка ситуація з водогоном до Маріуполя? Зараз він цілковито залежить від бойовиків «ДНР», бо отримує воду з окупованої території. Через те ми також змушені безплатно надавати воду сепаратистам. Що можна з цим зробити? Чи є проект побудови альтернативного водогону до Маріуполя?
— Справа в ціні та часі. Які є варіанти. Перший пропонував Тарута — опріснення води. Це дуже дорого. Другий — переробити канал Сіверський Донець — Донбас. Це також шалені гроші. Треба все замінювати: насоси, двигуни. Третій варіант найдешевший — кинути гілку з Курахівського водосховища. Але там запаси води недостатні для цілодобового постачання в Маріуполь. Четвертий план — прорити канал із Дніпра, тобто те, що хотіли зробити ще за радянських часів. Це коштує близько €500 млн і займе п’ять років. Отака складна ситуація.
Компанія «Вода Донбасу», яка обслуговує канал Сіверський Донець — Донбас, сьогодні має 2,9 млрд грн заборгованості. З них 1,3 млрд грн припадають на окуповану територію, яка нічого не платить. Єдиний вихід — порушувати питання в Мінську та спонукати росіян платити. Є різні больові точки, на які можна натиснути, щоб змусити їх поступитися.
Одна з актуальних реформ сьогодні — створення об’єднаних громад. Як на Донеччині відбувається цей процес? Чи ліквідовуватимуть тут якісь райони у зв’язку із цими змінами?
— Процес іде. У нас вже шість громад є. 30 квітня буде створена сьома. А взагалі за планом має бути 39. Зараз на черзі Часовоярська, Святогірська громади. Очеретинська громада вже готова, але ЦВК не дає згоди, тому що поруч лінія розмежування.
Читайте також: Авдіївка в обороні
У Костянтинівському районі в нас утворилася досить велика Іллінівська громада. До неї увійшло 52% району. Але залишилося ще 48% сіл, які не увійшли в громаду й досі підпорядковані району. Зрозуміло, що після повного об’єднання частина з них відійде до Часового Яру, частина до Дружківки, частина до Костянтинівки. Після того на території Костянтинівського району залишиться одна громада — Іллінівська. Тож, коли депутати ухвалять зміни до Конституції, район буде ліквідовано.
Інший приклад — Мангушський район. Там буде тільки одна громада, тому район не потрібен. У Великоновосілківському районі буде дві громади. Для двох громад район також не потрібен.
Багато громад буде в Слов’янському районі. І Черкаська, і Миколаївська, і Святогірська. Загалом буде чотири громади. Там ще можна казати про необхідність збереження району. Але, щоб змінити адміністративно-територіальний устрій, потрібно змінювати Конституцію України.
Як так стається, що в якомусь районі виникає багато громад, а в якомусь мало. Від чого це залежить?
— Усе залежить від економіки. Важливо, щоб громади були економічно самодостатніми. А також від доступності для людей тих чи інших послуг. Згідно з рекомендацією Мінрегіонбуду від населеного пункту до центру не може бути більше ніж 25 км.
Є й деякі проблемні ситуації. Ось, наприклад, створили Миколаївську громаду. Там згідно з планом мав бути Райгородок. У тому Райгородку унікальна ситуація. На полях цього селища міститься Слов’янська ТЕC, яка екологічний податок має частково платити в селищну раду Райгородка. Бюджет останнього — приблизно 3 млн грн. А екологічних грошей накопичилося близько 100 млн. Їх можна спрямувати тільки на окремі статті. Вони просто не мають куди їх витратити. Тож кладуть їх на депозит під 15% і мають додатково до бюджету 15 млн грн доходу, який можуть використати на свій розсуд.
Звісно, там селищний голова просто не зацікавлений в об’єднанні. Не зацікавлені у створенні об’єднаних громад і міські голови. Не зацікавлені голови адміністрацій та райрад. Тому що їхні посади стануть непотрібними.
У нас весь процес відбувається добровільно. І в цьому є як плюси, так і мінуси. У Польщі свого часу пішли іншим шляхом: просто Сейм проголосував і все. Можливо, так було б краще і в нашому випадку.
