Все інше – дрібниці. На цьому можна було б поставити крапку, але виходячи з усього сказаного вище, можна додати, що будь-які події в Україні очима наших ЗМІ або кумедні, або безглузді, або страшні, а дії влади місцевої мають глибокий та прихований зміст, мудрість та турботу про свій народ. Десь так. Там погано, тут добре. Там страшно, тут безпечно. При чому при всій тверезості сприйняття цієї інформації через деякий час починає здаватися, що їхати в Україну страшно та небезпечно, бо дії української влади носять хаотичний та безглуздий характер. Якщо це і є дешева пропаганда, то вона прекрасно працює. Прочитане, почуте, побачене дає дивний після смак. На це, мабуть, і є розрахунок тих, хто видає та редагує усю місцеву пресу.
Влітку 2014 єдиним друкованим джерелом інформації для тих, хто залишився у Луганську, стала газета «Луганск ХХI век». Вона і до цих подій виходила у місті, але влітку 2014 за відсутності конкурентів ця газета набула шаленої популярності. ЇЇ друкували на листах А4 формату з обох боків та роздавали безкоштовно. Я йшла шукати хліб, а на зустріч мені крокувала стара жінка з хлопчиком, тримаючи у руках цю газету: «Ви з цієї вулиці? Роздайте будь-ласка».
Читайте також: Порушені зв’язки
За відсутності світла та будь-якої інформації той аркуш паперу був безцінним. Я повернулася на свою вулицю та розклала газету по поштовим скринькам тих, хто не виїхав нікуди. Потім я дізналася, що газету щоранку роздають «військові» біля приміщення колишньої облдержадміністрації. Я, навіть, почала ходити щоранку за цими газетами… В руки давали один екземпляр. Нічого особливого дізнатися з такої преси було неможливо, але ми ні на що особливе і не претендували. Кількість загиблих за день та ніч, новини про гуманітарку.
Але за відсутності будь-якої інформації, навіть, такі новини були безцінними. Цей аркуш паперу ми давали почитати одне одному, несли сусідами, коли ходили до них за водою, зберігали та перечитували. Потім я випадково потрапила у редакцію цієї газети – декілька осіб працювали у приміщенні облдержадміністрації, бо там працювали генератори. Друкували газету на принтері там же.
Читайте також: Хто говорить і що показує
Вже з вересня газету почали продавати у кіосках Союздруку разом з довоєнними залишками преси – «Теленеделя», численні жіночі журнали, мирні видання про ремонти та ідеальний дім, книжечки кросвордів та рецептів. Нам навіть подарували друзі на Новий 2015 рік журнал про ремонт з датою видання «Травень 2014» та поясненням, що вдалося ще знайти його у залишках у кіоску преси та вибаченням, що видання старе. Зараз це трохи смішно та дуже зворушливо – подарунок з минулого.
Зараз усе, що реалізується через місцевий Союдрук, видається або в ЛНР чи ДНР або завозиться з Росії. Ті самі жіночі журнали, книжечки рецептів, кросворди, усе російською. Треба зізнатися, преси зараз все більше. Бо у «республіці» живуть люди, вони щось продають, міняють та прагнуть знайти свою ідеальну половину… Головне – вони читають пресу, купують її та дають оголошення. Саме у рубриці оголошень восени 2014 чорним по білому йшла реклама послуг тих, хто допоможе оформити українську пенсію із зазначення суми послуги – 2000 грн. Чому я так здивувалася? Здивувань тоді було стільки, що це оголошення було лише одним з них. Ми тоді читали цю газету вголос на роботі. Починали з рубрики оголошень – житло здавали за сплату комунальних послуг, можна було знайти величезні будинки, квартири з євромеромонтом за безцінь… Все інше в газеті було типовим – перемоги, навчання та нагороди у місцевій армії та підступність української влади та армії: диверсії, вбивства, обстріли. Трохи дивувало, що герої нещодавніх видань ставали ворогами в одну мить. Був – немає. І це теж дивувало. Той, кому відводилися перші полоси, зникав у лихолітті, а його смерті не відводилося ані колонки. Я дивувалася цьому – ці ж люди ще вчора були героями, подавалися нам саме так, чому ж їх смерті не присвячують ані слова, якщо їх життя мало таке велике значення? Хоча навіть здивування має здатність проходити.
Зараз у «республіці» виходить багато чого. Навіть, з довоєнних газет відродилися ті видання, власники яких «придивлялися» ці два роки на стан справ. І рубрики ті самі, як і до війни – реклама, кросворди, астропрогноз. Дещо змінилося – з’явилося багато критики у бік України та багато компліментів Росії, але це данина часу. Ще трохи дивує впевненість місцевих «міністрів» у інтерв’ю – плани, завдання, прогнози. Самі «міністри» змінюються швидше, аніж їх плани встигають реалізуватися. Тому довіра до всього, що виходить, дуже відносна. Я ще дивуюся рекламі послуг Ощадбанку у Стаханові (якщо їй вірити, відкрити банківську картку можна саме там).
Читайте також: Опозиційний блог. Про що пишуть ЗМІ сепаратистів
Дивуюсь тому, що нове для мене видання «Казачий вестник» виходить вже два роки, якщо вірити обкладинці, а створив це видання Павло Дрьомов, якого було вбито рік тому… Дивуюся гучному відкриттю нового дитячого журналу «Вежливые человечки» місцевого розливу та непримітним закриттям його після вже другого невдалого виходу із неприхованою пропагандою мудрого батька, схожого як дві краплі води на Володимира Путіна в ілюстрації дитячої казки… Хоча знайти залишки перших двох номерів ще можна зі знижкою… Чи читаю я зараз місцеву пресу? Ні. Мені вистачає теленовин, а алгоритм роботи усієї медіа-продукії мені зрозумілий.
Може якщо мені буде не вистачати позитиву, я продивлюся перед сном щось з місцевих новин мега-позитивного значення (дивно, що всі ці події аніяк не перетинаються із життям пересічного мешканця «республіки»). Але досі я жодного разу не скористалася таким рецептом від депресії за 12 рублів – червона ціна на місцеву пресу у роздріб.
Якщо говорити про те, що з республіканських друкованих видань зараз у тренді, то це «Казачий вестник» та «Жизнь Луганска» – їх продають через мережу поштових відділень та кіоски Союздруку. Хоча «Луганск ХХI век» міцно займає головне місце на полицях кіосків серед інших видань завдяки репутації «державного» улюбленця. А багато кіосків преси вже два роки продають хліб та цигарки із гучною рекламною «Донской табак – выбирай отечественное».
