Бюджетні видатки на українську культуру нещодавно збільшено на 90%. Які проекти, на думку міністерства, є пріоритетними в коротко- й довгостроковій перспективі?
— Головним меседжем і водночас проблемою є кошти на розвиток. Я не раз звертався із цими питаннями до народних депутатів, проговорював їх на засіданнях уряду, аби закласти гроші не лише на споживання, а й на розвиток. Бюджети споживання — система, успадкована від радянського часу. Частина таких видатків іде на зарплати, оплату комунальних послуг, а от щоб розвиватися, залишаються дуже малі суми. Для мене це найбільша проблема, бо нам треба думати про рух уперед, зокрема коли йдеться про культуру загалом, культурні об’єкти й інфраструктуру, а також про презентацію завдяки культурі України у світі. Ми повинні усвідомлювати, у яких обставинах опинилася наша країна, зважати на стан її економіки, агресію РФ. У всіх напрямах так, як нам хотілося б, не буде. Та водночас я радий, що однією зі стратегічних царин є кінематограф. Останнім часом ми маємо відгук від перших осіб держави, які почули наш заклик і розуміють, що це надзвичайно важлива сфера, яка дуже впливає на формування суспільства, зображуючи в мистецький спосіб гарячі моменти, зокрема історичні, і яка, зрештою, виховує. Тому виділення 500 млн грн на українське кіновиробництво наступного року — це велике зрушення.
Іще один момент — іміджевий. Нам дуже важливо, як думає про Україну світ. Цьогоріч ми домоглися того, що уряд проголосував за фінансування стенда на Франкфуртському книжковому ярмарку. Наша присутність у цій події засвідчує і показує інтелект української нації, дає змогу якнайширше розповісти про вітчизняних авторів у літературі, про українське мистецтво. У нас є неймовірно талановиті художники-ілюстратори, які створюють чудові обкладинки книжок (кілька українських видань отримали за це відзнаки на Франкфуртському ярмарку-2016); видавництва, що роблять чудові книжки; автори, у яких купують право перекладу іншими мовами. Це серйозна заявка в наших євроінтеграційних прагненнях. Понад те, українськими виданнями зацікавилися на Книжковій біржі у Нью-Йорку, і це важливо. Мова нині про книжкових агентів, про книгобізнес.
Читайте також: Раґнар Сііл: «Культура цінна сама по собі, вона не йде після ситого шлунка, здоров’я тощо»
Українські видавництва й автори мають заробляти, а ми — промотувáти себе через книжку. Важливий аспект іще й у тому, що ми запустили Інститут книги. А це крок до великих міжнародних проектів, ми змінюємо концепцію розповсюдження книжок у вітчизняних бібліотеках. Аби не було так, що держава закуповує непотрібні чи нецікаві книжки, які не дуже купують, і розвозить їх нашим бібліотекам. Ми хочемо, аби бібліотеки залежно від регіону робили запити щодо книжок, які їм потрібні. Очевидно, повинні відбуватися спеціалізовані круглі столи, щоб мати уявлення про основні тенденції в книговидавництві. Це комплексна ситуація, яка тепер, окрім іншого, базується на установі, тобто Інституті книги.
Уряд профінансував участь України у Венеційській бієнале. Так, він щодвароки сплачуватиме за павільйон, у якому ми можемо представити сучасне українське мистецтво. Ми це зробили наперед, щоб це рішення діяло і надалі незалежно від того, хто є міністром культури. Нещодавно я побував у Польщі, і там кажуть, що сучасне мистецтво в усіх його виявах і тенденціях цікавіше сьогодні саме в Україні. Подібну думку доводилося чути й від представників інших країн Європи. Тому бієнале у Венеції є дуже важливим майданчиком.
У планах також створити Інститут музеїв на базі Національного історичного музею України, де є методичний відділ із 20 осіб. Нехай їх поки що буде небагато, але ця установа має розробляти стратегію музеїв в Україні. Відділ, який є всередині Міністерства культури, — це семеро людей, що мають справу з документами, опрацьовують їх і фізично не можуть розробляти згадану стратегію. Також, наприклад, на базі Центру Леся Курбаса можна створити Інститут сучасного українського театру, перепрофілювати діяльність. Так само й Центр культурних досліджень, який мав би не тільки наукову складову, а й конкретну практичну.
Пісенний конкурс Євробачення, який 2017 року відбуватиметься в Києві, фокусує увагу світу на нашій країні в позитивному ключі. Чи є вже ідеї, як використати це широчезне вікно можливостей, щоб просувати українську культуру в різних її варіантах?
— Насправді гроші, виділені окремим рядком для Євробачення 2017 року, не Міністерства культури. Їхній розпорядник — Держкомтелерадіо. Маю уточнити, бо в нас ці речі плутають. За проведення пісенного фестивалю відповідальна саме ця установа, бо вона асоційована в Європейську спілку мовників. НТКУ не підпорядковується Міністерству культури. Як член оргкомітету майбутнього заходу я переймаюся усіма процесами й мало не через день беру участь у робочих нарадах.
Читайте також: Міністр культури розповів про боротьбу з російською пропагандою в книжках
Нині ми оргкомітетом затверджуємо супутні заходи або презентацію в межах Євробачення Києва, і не тільки його. Я просив столицю, щоб у брендбуках, рекламних буклетах презентацій були не тільки столичні історичні місця чи культурні надбання, а й об’єкти загальноукраїнського значення. Там варто врахувати й показати те, що є в інших частинах України, аби відтак виникав більший інтерес.
Певною мірою політичний оргкомітет фестивалю не може втручатись у визначення того, яка компанія будуватиме сцену чи друкуватиме брендбук. Оголошено конкурс візуальної ідеї Євробачення. Один із важливих моментів, на які я звертав увагу організаторів заходу, — наша самоідентифікація. Коли сучасні компанії подавали свої проекти, я висловився, що є ось яка цікава ідея, котру потрібно доопрацювати. Багатьом із членів оргкомітету сподобалась ідея намиста, нитки, яка зшиває разом різні українські регіони чи єднає країни. Воно може мати цікаву сучасну виразність.
Яку із запропонованих на конкурс ідей оберуть, побачимо. Навколо неї має бути вибудувано сцену, а навколо сцени — інші паралельні заходи, виставки тощо. Безперечно, відкривати український авангард у межах європейського пісенного форуму — дуже важлива справа. Робити це ми починали в День Незалежності, нині продовжуємо той рух (на Франкфуртському ярмарку стенд України був оформлений у стилі живопису українських авангардистів). Цю сторінку нашого авангарду 1920-х років, яку довго замовчували й крали, потрібно відкрити. Імена, які є в поезії, образотворчому мистецтві (футуристів, кубістів тощо), цілу течію потрібно повернути назад. Багато хто просто здивується, що всі вони наші, українські. Я погоджуюся, що це можливість відкрити світові те, наскільки ми доброзичливі, толерантні, й нашу культуру.
Хто і за якими критеріями нині вирішує, які саме мистецькі колективи фінансувати з бюджету?
— Це питання постало від самого початку, воно обговорювалося на наших зустрічах із громадським сектором. Зрештою, воно занотоване в меморандумі, який міністерство підписало з Реанімаційним пакетом реформ та цілою низкою громадських мистецьких організацій: Альянсом культури, стратегією «Культура-2025». Справді, досить довго функціонал Міністерства культури зводився до того, що було фінансовано певні державні колективи, які мали національний статус, відбувався контроль тощо.
Водночас ті, хто не входив до цієї сітки, не мали статусу державних, лишалися без можливостей бути підтриманими фінансово й адміністративно. Ми поставили собі завдання зрушити це питання з місця. Мова не про руйнацію або скасування фінансування того чи того національного колективу. Але їх ребрендинг, провокування до нових форм уже є. Вдячний, що хор Верьовки вдався до цілої низки великих флешмобів, що він оновлює свою програму. Ансамбль імені Павла Вірського почав робити спільні проекти, зокрема з колективом «Сухішвілі». Він, окрім того, оновлює свою діяльність, щó тішить. Національний академічний оркестр народних інструментів робить спільний проект із ONUKA та сучасними діджеями. Цей момент важливий. Я казав, що краще відійти від атласної, занадто академічної форми, просив, щоб ці колективи працювали з групами молодої течії експедиторів-дослідників, які їздять у села, записують автентичне виконання народних пісень у регіонах України, аби брати саме ці твори на озброєння й відтворення. Думаю, вам відомо, що козацькі пісні Дніпропетровщини включили до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Тепер це вже обов’язок — бути в охороні, тобто записати, а потім відтворити манеру виконання, тексти. Ось вам зовсім інший образ національних колективів. Їхня майстерність завжди була висока, хоч би що казали.
Читайте також: Працівникам Мінкульту заборонили користуватися російською електронною поштою
Ми запитали себе: а як бути з театрами, студійним рухом у театрі? Як бути із драматургічними колективами, які не мають статусу? Тому взяли за основу один з елементів вирішення цього питання, тобто надання рівних можливостей у формі створення українського Культурного фонду. Сподіваємося, постанову про його започаткування буде внесено до кінця року в парламент. Він пророблений і затверджений на Раді реформ в уряді й узятий за пріоритет на 2016 рік — за один із трьох для Міністерства культури. Ми хочемо, коли йдеться про ті кошти, які в нас були передбачені на підтримку різножанрових мистецьких проектів, альтернативних театральних проектів недержавного сектору, щоб їх розподіл визначала прозора експертна рада з фахівців, а не чиновники. Ми кажемо про хор Верьовки, але є ще «Божичі», «Гуляйгород», фестиваль «Орелі» та ін., які теж мають бути підтримані фінансово. Тоді вони розумітимуть, що в них є можливості на рівні з національними колективами. Те саме стосується підтримки театрального ГОГОЛЬFESTу, інших сценічних фестивалів та студійного руху. Є проект «Class Act: Схід — Захід» спільно з Британською радою, коли молоді українські драматурги з різних частин країни створюють тло, а грають на сцені професійні актори. Думаю, цю ініціативу треба продовжувати. Обов’язково слід рухатися на Схід і Південь країни.
Ідея українського Культурного фонду полягає в тому, щоб дати нашому недержавному мистецькому сектору сигнал: механізми й кошти для того, щоб він реалізував свої ідеї, є. Ситуація така, що цих грошей може бути небагато саме від Міністерства культури, але коли ми говоримо про вітчизняний Культурний фонд, то туди можуть увійти кошти лотереї (ми мали розмову з Мінфіном, і там нині думають над такою можливістю). Моя трирічної давності ідея в тому, що акциз із тютюну та алкоголю теж варто перераховувати на культуру. Нині ці гроші витрачають на оборону, бо такими є обставини держави. Раніше чи пізніше має бути ухвалено так званий закон про меценатство, який дасть хоч якісь пільги бізнесу чи фізичним особам, що інвестуватимуть у розвиток мистецтва, мистецьких ініціатив, шкіл тощо. Так є скрізь у світі. Ми маємо до цього прийти. Як на мене, таким чином нам слід зашити оту дірку нерівних можливостей для державних, уже сталих, колективів і недержавного сектору. Є такий департамент, який надає дозвільні документи забудовникам. Треба, аби той забудовник мав за обов’язок розмістити в себе чи підтримати в місті вкрай важливу мистецьку інфраструктуру або ж об’єкти — дитячо-юнацькі мистецькі чи широкого профілю. Це має бути закріплено законом.
Ця ситуація стосується децентралізаційних моментів, бо нині багато коштів пішло на міста й області. Міністерство вже не має таких великих сум. Водночас нам треба творити культурну політику. Тому нещодавно вперше за багато років ми зібрали разом начальників управлінь культури всіх областей, щоб «звірити годинники», вималювати спільну позицію. Як міністерство ми повинні мати змогу впливати, здійснюючи культурну політику по всій країні, на того чи того обласного голову, мера міста, адже в межах тих коштів, які є, треба обов’язково підтримувати клуби по селах і містечках, театри по містах. Вони ж усі вже нині не під Міністерством культури, а в обласному підпорядкуванні.
Коли культура зосереджується лише в столиці країни, це не надто здорова ситуація. Такого немає в країнах Європи. Які культурні проекти на рівні районів нині здійснює і курирує Міністерство культури?
— Пріоритет осучаснення соціокультурних закладів у регіонах — один із трьох затверджених урядом для нашого міністерства. Бо почасти ми їх просто втрачаємо. Великою мірою вони не виконують тих функцій, що мали б. Живемо у ХХІ столітті, але є бібліотеки, до яких мало ходять, окремо десь клуб, який ледь стоїть і в якому іноді збираються на танці. Усе це потрібно переформатувати. Питання не в тому, що все треба зігнати в одну будівлю, а в тому, щоб їх не втратити. Містечка, села є джерелом культури нашої країни. Але статистика дуже сумна. Ми проаналізували, у якому стані й де існують клуби, де їх немає взагалі, а де вони нові й сучасні, діють як належить. У нас є домовленість із громадським сектором щодо тих пілотних проектів, коли відкриватимемо осучаснені народні будинки, або будинки культури (нині триває дискусія, як вони називатимуться). У міністерстві є радниця, яка об’їжджає населені пункти України, збирає інформацію про тамтешні клуби й будинки культури, влаштовує круглі столи з обласними та районними адміністраціями.
Із районною та обласною владою треба домовлятися, бо десь театр у невідповідному стані, а десь немає годящої дороги до культурного об’єкта. На одному із засідань уряду я протокольно звернувся до Укравтодору, які були присутніми і звітували щодо стратегії магістралей, які вони мають будувати. Попросив не забути в цій стратегії про нормальні вказівники, на яких було б зазначено шлях до культурних об’єктів, наприклад від центральної магістралі до
Олеського чи Підгорецького замку, і прокласти туди добрі дороги.
Читайте також: Могильний пам’ятник утопії
Окрім того, мова про підтримку на місцях знакових фестів. Нині нам потрібно провести певний аналіз. Часто складалося так, що фестивалі десь мали добрий розвиток, а десь зачахли, але, йдучи второваною стежкою, їх підтримували в чиновницьких кабінетах. Стривайте-но, спершу треба зрозуміти, які від цих фестивалів зиск і розголос.
Перейменували Кіровоград на Кропивницький. Чом би не започаткувати такого проекту, як «Культурна столиця України», щороку нова? Не можна все зосереджувати на Києві. Чому наступного року не зробити культурною столицею Кропивницький, місто, пов’язане із фундаторами вітчизняного театру? Не зробити фест, куди буде запрошено всю Україну? Із керівниками управлінь культури я говорив про потребу сесійних виїздів, із конкретними темами: сучасного чи традиційного мистецтва, пісні, музейної історії тощо. Є центри, куди можна поїхати, провести майстер-класи, обговорити стратегічні речі. Цього ніхто ніколи не робив.
Бібліотеки українських містечок та сіл не виконують тієї інтегральної функції, якої від них вимагає сучасність. Вони не всюди є культурними осередками, а радше архівами й книгосховищами. Як змінити ситуацію і хто за таку діяльність відповідає?
— Ідеться про те, що культурні установи на місцях мають бути багатофункціональними. Зокрема, з огляду на справу збереження та популяризації народних ремесел і художніх промислів. А ще там має бути сучасна бібліотека з «живими» та оцифрованими фондами. Існує кілька практик, коли бібліотеки в маленьких селах є ще й такою собі «бібліонянею». Наша статистика сумна: чимало самотніх батьків, які не встигають завозити дітей до обласних центрів у садочки. Умови, аби залишити малюка, є в низці бібліотек. Там йому читають, він може переглянути певні відеоматеріали, з ним інтерактивно займаються. Та ж таки бібліотека стає у пригоді літнім людям, які розмовляють через Skype зі своїми синами й дочками, що роз’їхалися іншими містами або навіть іншими країнами. Там-таки є база для вивчення дітьми мов. Отже, бібліотека — це не просто місце, куди приходять по книжку. Вона має ще й цілий спектр інших активностей та інтересів.
В Україні досі немає сучасної детальної та ґрунтовної гуманітарної стратегії. Чи заважає це в роботі вам як міністрові культури? Власне, хто, на вашу думку, мав би розробляти такий документ і практики, які він передбачає?
— Коли проаналізувати ті чи ті публікації або ж мої звернення, то видно, що я не раз цитував вираз Черчилля: «Якщо в бюджеті немає грошей на культуру, то за що ми тоді воюємо?». Говорив часто, що культура подекуди є сильнішою за танки. Яскравий приклад цього продемонстрував мені Олесь Санін. Тільки-но вийшла у прокат його кінострічка «Поводир», як її повезли до містечок на Сході України. Картину мали демонструвати в одному з клубів, керівниця якого раптом стала просити, щоб цього не робили, бо її попередили: якщо фільм буде показано, то клуб спалять. А за 500 м від того клубу стоять українські військові. Там злякалися не так танків, як впливу правди через мистецтво. Це на підтвердження того, що стратегічна гуманітарна політика має виокремитися. Вона повинна не нести нездорову пропаганду, а дати змогу через культуру зцілити болючі рани, які мали ті чи ті регіони нашої країни з огляду на історичні обставини. У людей не було доступу до правдивої інформації, яку їм треба дати. Має бути системна робота.
Про це питання, можливо, не треба гучно говорити. Це треба робити. Спрага українських творів, книжок є великою в містечках багатьох регіонів. Як і українських перекладів світової класики та сучасної літератури. Це велике завдання.
Наступ Росії на Україну здійснюється не лише збройно, а й через культуру та медіа.
Очевидно, РФ не відмовиться від своєї присутності на українських теренах у будь-якій формі, а отже, з власної волі не припинить культурного впливу. Чи передбачено створення фонду, який займався б справою культурного відродження окупованих нині Донбасу та Криму після їх повернення під контроль України? Чи триває пошук грошей, зокрема і в приватному секторі, на цю потребу?
— Є певні моменти, щодо яких ми вже зараз маємо вживати заходів. Крим — болюча ситуація для всіх, хто звідти родом та опинився поза своєю рідною домівкою. Хто потерпає від тиску, кого затримують там через проукраїнську позицію. Хочемо посилити роботу створеного нами Кримського дому. Зіткнулися також із проблемою недофінансування. Уже розмовляли з Туреччиною та іншими країнами щодо грантів на це. Банально треба оновити базу митців, не лише кримських татар, а й представників інших народів, що проживали на півострові. Нині відбувається конкурс на посаду директора цього закладу. У нашому міністерстві, окрім того, з’явилася посада радника міністра з кримськотатарських питань.
Якщо говорити про південно-східні регіони України, яким потрібна дуже серйозна увага, то варто повернутися до своєрідного взаєморозуміння, щоб мали підтримку проекти, які подають групи чи окремі особи, що проживають на Сході й Півдні країни. Хочу підкреслити, це не має бути якесь штучне насаджування. То багатонаціональні терени зі своїми особливостями, і ми це повинні враховувати. Їм треба дати змогу реалізувати себе. Утіливши за допомогою Української держави той чи той свій проект, вони не матимуть того психологічного відчуття, що їх залишили. Ці люди мають болісний досвід війни, розірваних родин, і їм потрібно більше уваги.
———————————–
Євген Нищук народився 1972 року в Івано-Франківську. Народний артист України. Міністр культури від 27 лютого до 2 грудня 2014 року та від 14 квітня 2016-го дотепер. У 1995 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (майстерня народної артистки України Валентини Зимньої). Актор Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Від 20 січня 2015-го — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. 14 квітня 2016 року Верховна Рада України призначила новий склад Кабінету Міністрів (уряд Володимира Гройсмана), у складі якого Євген Нищук обійняв посаду міністра культури.