Леонід Кравчук, Євген Марчук, Левко Лук’яненко. Співрозмовники обговорювали критичні моменти серпня 1991-го, розглядали варіанти, пригадували подробиці — все, що врешті-решт привело до прийняття Декларації про державний суверенітет. І ні в кого не виникло сумніву, що всі троє сиділи за цим столом по праву, бо вони були безпосередніми співавторами тих подій.
Упродовж останніх 25 років час від часу десь неявно, на другому плані постає це кляте питання: чи не було набуття Україною незалежності історичною випадковістю, побічним результатом жорсткої боротьби поміж еліт далекої метрополії? Ми можемо згадувати Визвольні змагання, десятирічну осередкову збройну боротьбу після так званої громадянської війни (насправді чергової окупації), ще одну тривалу й криваву партизанську війну після Другої світової, безнадійний і тим більш героїчний рух дисидентів, але детальний, покроковий розбір кінцевого «моменту істини» залишає відчуття невдоволення: невже справді в ту історичну мить українці були суб’єктами історії чи лише об’єктами зіткнення чужих воль?
Читайте також: Україна відзначає 25-у річницю Всеукраїнського референдуму про незалежність
Не виключено, що проблема ось у чому: знакова дата 1 грудня — день Всеукраїнського референдуму, коли колишня провінція, а відтепер уже знову країна сказала імперії солідарне «ні», — у суспільній свідомості повністю затулилася, вочевидь, не менш, але й не більш знаковою датою 24 серпня, коли те саме сказали колишньому начальству хай уповноважені, але кількісно обмежені представники тодішніх еліт. Знову-таки у виборі широких мас можна заднім числом виокремити різні інтереси: хтось справді волів попрощатися з пануванням Москви, хтось люто ненавидів комуністичні практики, а хтось, безперечно, сподівався лише вирватися з царства злиднів і побутового «дефіциту», адже люди поважного віку мають пам’ятати листівки, які обіцяли, що після звільнення з-під окупації ми автоматично заживемо, як у Франції або Німеччині.
Так чи так, а ми знаємо, що суспільні настрої як такі не завжди є чітко визначеними й тим більше вирішальними в історичному вимірі: хтось ці настрої має вловити, сформулювати й запропонувати назад громаді. В останні дні (місяці, роки) СРСР українські еліти, самі по собі вельми різношерсті, виявилися несподівано солідарними стосовно центрального пункту тодішнього порядку денного: державної незалежності. Вочевидь, мотивація в кожного окремого їхнього представника була різною, аж до діаметрально протилежної, але той, можливо, тимчасовий, можливо, ситуативний консенсус забезпечив нам шанс. Хто, як не ми, має пам’ятати геть протилежні прецеденти впродовж кількох століть, коли свари всередині шляхти, політиків, інтелектуалів призводили до капітуляції перед зовнішніми силами?
Суспільство в УРСР напередодні кінця старого режиму було не те що не гомогенним, воно було полярним, тому його навіть важко назвати суспільством у сучасному розумінні. Були окремі сміливці, які не боялися кинути виклик не лише спецслужбам і партапарату, а й пасивним і водночас агресивним обивателям. Були ідейні адепти комунізму, які вважали прийнятними всі жертви (здебільшого чужі) й усі обмеження свободи заради примарної, дедалі менш реальної мрії. Були принципові пристосуванці, які вбудувалися в специфічні відносини бюрократичної держави й виконували всі ритуальні приписи, добре знаючи ціну системі, але не намагаючись її змінити. І були ті, кому важкий процес виживання не залишав часу й сил для того, щоб замислитися про сенс буття й шляхи його вдосконалення.
Те саме стосувалося й еліт, але була й різниця: сита партноменклатура, привілейовані інтелектуали, нещасні інженери й пролетарі розумової праці, «червоні директори» — майже в кожному з них десь глибоко всередині була ділянка свідомості, де спало уявлення про альтернативний лад, про потенційну власну країну без принижень та обмежень, і вона називалася Україною. Не слід недооцінювати кілька років «гласності» — сурогатної, але на практиці необмеженої свободи слова. Все, що назріло, можна було сказати вголос, і цього виявилося достатньо, щоб глибоко приховані мрії вилилися в гасла.
Тепер уже зрозуміло, що ніякого чіткого працездатного проекту нової України тодішні лідери не мали. Для того були потрібні жива пам’ять про колишній більш-менш розумний порядок речей, сучасні знання про економіку й соціум, справжня освіта, модерний світогляд, через те тодішні начерки позитивних програм видавалися надто загальними й наївними, але іншого не було де взяти.
Чи не могли тоді українці довірити прокладання курсу досить активним і помітним представникам діаспори, які нібито напевно знали все про досконалу державу? На жаль, попри самовідданість аж до самозречення, мало хто з діаспорян рахувався з реаліями, вони гадали, що можна швидко побудувати в Україні Канаду чи Америку, спротив матеріалу вводив їх у ступор. Чи не могли дисиденти, вчорашні політв’язні взяти процес у свої руки за всіх їхніх чистих помислів? Але будьмо відверті: для втілення в життя їхніх демократичних візій довелося б на якийсь час призупинити демократію, такі прецеденти не раз траплялися в різних країнах світу. Сценарій із миттєвою декомунізацією та люстрацією колишніх членів КПРС і ВЛКСМ, про що нині кажуть із жалем, станом на 1991 рік теж був нереальним: боюся, для цього з рівняння слід було б вилучити українців.
Засуджуючи тих, хто носив партквиток і був частиною антилюдської системи, або тих, хто слухняно голосував на виборах за «кандидатів непорушного блоку комуністів і безпартійних», або хоча б тих, хто покірно вмикав телевізор о 9-й вечора, щоб подивитися програму «Время», ми забуваємо про реалії часу — не лише про репресії, а й про ілюзії. За визначенням Мирослава Поповича, XX століття було «червоним століттям». Сумніви, вагання, компроміси й дулі в кишені абсолютної більшості нашого народу — то все приватні подробиці, справжній спротив чинили одиниці, реальна історія України в період 1920–1991 років — це історія УРСР. Викреслити з неї Хвильового, Тичину, Курбаса, Довженка, Гончара означало б залишити дірку в колективному минулому. Помилки й омани — це такий самий досвід, як відкриття й осяяння.
Читайте також: Неоформлений спадок
Шлях України до свободи й гідності за минулу чверть століття мало нагадує тріумфальний парад, але, аналізуючи факти, а не ілюзії, доходиш висновку, що, попри фатальні помилки й зачарування, майже кожен крок на цьому шляху був закономірним. Звісно, ми розглядаємо не окремі вчинки окремих політиків, а цілісний процес дорослішання нації до того стану, коли стали можливими Євромайдан і всенародна участь у війні із зовнішнім агресором.
Вправляючись у жанрі альтернативної історії, ми навряд чи відкриємо досконалі рецепти вирішення нинішніх проблем. Це правда, що європейську країну можуть побудувати тільки молоді, проактивні, освічені громадяни, але їм не було звідки взятися, окрім як від тих, хто 25 років тому викреслив у бюлетені графу «Ні, не підтверджую», а їх виявилося, нагадаю, 90,32%.
Читайте також: Чому 1 грудня – великий День новітньої історії України
Буденна мудрість про Мойсея, пустелю й 40-річний карантин надто ефектна для робочої моделі. Українців і без того вже достатньо провокували на поділ за географією та походженням, щоб тепер ділити їх за віком. Покоління тих, хто чверть століття тому зробив свідомий вибір на користь незалежності, — так, різнорідне, так, суперечливе, так, опортуністичне, — не можна й не треба виводити за дужки. До того ж хто не знав совка, ніколи не розумітиме до кінця, чому треба викорінювати його залишки.