«Підручника, щоб вивчив на письменника, нема, — відписували страждальцям. — Немає й шкіл таких, щоб згодом видавали посвідку: “Цим свідчиться, що Грицько Шило є дійсно письменник і може писати вірші, оповідання, драми й романи, що підписом і печаткою…” тощо.
Питаєте, чому немає таких шкіл?
Дуже просто: школа, що вивчала б на письменника, зайняла б, напевне, в Україні всі виші. До неї стояли б завсігди черги, не вистачало б паперу на анкети, приймальні комісії падали б ізнесилені перед тичбами охочих. Ні, відкрити таку школу — це значило б віддати майбутніх агрономів, інженерів і музик на поталу “квітонькам”, “залізобетонним скелям” і “космічним оркестрам”.
Тож через це саме ніяк не можна казати, приміром, так:
— Запряжіть, тату, коні та одвезіть на станцію: поїду, ма’ть, у город учитись на Тичину».
«Надрукували!» Карикатура С. Вакуленка
І хоч як застерігали фейлетоністи та боролися редакції, а графоманів у літературі ніколи не бракувало. Зрештою, треба ще розібратися, що таке графоманія. Бо, скажімо, українська Вікіпедія пропонує називати графоманом людину, яка багато пише, але її твори не публікують через невисоку якість. Натомість люди, чиї твори, попри бездарність, опублікували, для вікіпедистів просто погані письменники, а не графомани.
У 1920-х в українській літературі було кілька талановитих графоманів чи то пак поганих письменників, і ще хтозна, як вони воліли б називатися.
Дикий
Антін Васильович Дикий працював завідуючим радянською владою. Тобто працював він у Державному видавництві України завідателем — таке тоді було слово — відділу кадрів. Комусь українізація не подобалася, цей шкідник перекреслив слово «завідатель» і написав зверху «завідуючий», а Валер’ян Поліщук дописав «радянською владою». Дикий табличку зняв і повісив нову, але письменники незмінно її виправляли., поки Дикий не припинив її вивішувати. Прізвисько за ним так і залишилося.
Юрій Смолич у розділі «Білялітературні антики» написав про Дикого, що той «мав книжечку-метелик на шістнадцять сторінок з дванадцятьма віршами. Вірші були препогані, але книжка — літературний факт. Так і став Антон Васильович одним із членів-засновників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників і за всі свої роки перебування у ВУСППі, аж до дня ліквідації, жодного рядка віршів більше не написав». Насправді в одинокій поетичній збірці Дикого «Огонь цвіте» (1927) сторінок 48, а віршів 28. Та загалом Смолич не збрехав: поза цією збіркою Дикий надрукував менше як десяток віршів. А крім них, написав іще рівно чотири оповідання й одну п’єсу у співавторстві — це за 13 років творчої діяльності.
Утім, як виявилося, вірші він теж писав не сам. Про Дикого багато запам’ятав тоді зовсім юний Степан Крижанівський: «Коли Дикого почали критикувати за творчу бездіяльність, він запросив нас, тодішніх комсомольців, мене і Дорошка, додому і показав зошит, у якому записані майбутні твори Антона. Заглянувши у той зошит, ми переконалися, що Дикий… зовсім неписьменний, що він володіє пером рівно настільки, щоб підписати своє прізвище або написати з помилками яку-небудь заяву. Дикий був головою житлокооперативу “Слово”, згодом директором харківського літфонду. Ми повірили, що книжку віршів “Огонь цвіте” написав йому за один вечір В. Сосюра (“я сам у себе сиву волосину вирвав”), а більше нічого за життя Дикого у друку не з’явилося. Коли його заарештували, то йшли чутки, ніби він не був у банді, а й сам був главарем банди не то Струка, не то якогось іншого. Родом він був, здається, з якогось села Андрусівки».
Антін Дикий і Володимир Сосюра. Харків, бл. 1924
У статті на Вікіпедії Антін Дикий постає демонічним героєм: бої з армією УНР, співпраця з російською охранкою. Насправді Дикий, який народився 1900 року, воював у повстанському загоні з-над Тясмину проти панів і буржуазії, а хто такі червоні й білі — тясминські партизани й гадки не мали. Був він малокультурний і малописьменний, з куцою освітою церковноприходської школи. Дикий ніколи не працював у ЧК, але, як згадував Іван Сенченко, «все життя експлуатував людський страх перед ЧК і його перевтілювання. Прозоро натякав, що він своя людина “в органах”».
Те саме запам’ятав і Смолич: «Носив бороду й мав добрі вуса. Як відомо, всі Дикого боялись, бо вмів створювати враження, що “щось таке знає”, чого інші не знають; що “має авторитет” у колах, у яких інші авторитету не мають; що взагалі діє з “чийогось доручення” і таке інше. Якось йому хтось порадив, і він вуса та бороду зголив. І всі враз побачили, що він абсолютна мізерія і навіть побоюватись його перестали. Але Дикий знову відпустив вуса та бороду. І знову всі почали його боятись».
Попри те, Дикий був людиною життєрадісною, веселою, дотепною, вигадливою і тому надзвичайно брехливою, знав безліч цікавих історій і вмів їх добре розповісти, але не вмів їх записати. Смолич відзначив ще одну його рису — вміння вийти з будь-якої ситуації і все влаштувати на свою користь. Про нього переказували анекдотичні історії, це тільки одна з них.
«Антін Дикий сидить дома, грошей немає, а випити хочеться. Тоді він знімає трубку й дзвонить, по телефону:
— Михайло Юровичу! Чи не знайдеться в вас часом вареної картоплі? Розумієте, єсть сало, хліб, півлітра і нічого картоплі. Єсть? Так принесете? Заходьте, вип’ємо.
Набирає новий номер:
— Михайле! Розумієш, єсть горілка, сало й варена картопля і немає хліба. Заходь, принось півбуханки, влаштуємо чудову випивку. Чекаю!
Набирає іще номер:
— Ваню! Єсть хліб, картопля, горілка, та немає сала. В тебе не знайдеться? Принось свої триста грамів сала, влаштуємо випивон!
І, нарешті, по останньому телефону:
— Євгене Івановичу! Єсть казкова закуска — хліб, картопля, сало, і як на зло ні краплинки горілки. Чи в вас не найдеться півлітра?
І через п’ятнадцять хвилин перед ним накритий стіл. Всього досить. Скатерка-самобранка. Телефонізована».
Антон Дикий. Фото з «Універсального журналу», 1929
Антон Дикий
ЕЛЕГІЯ
Брожу по парку
Дивлюся на красу,
Залиту золотом і сумом,
І сам себе на вогнище несу.
Бо чую серцем,
Осінь хмуру…
Я сам у себе
Сиву волосину
Вирвав.
Згадав давно минулий гул…
Неначе я й не жив…
Чому ж я одцвітаю,
Сивіє голова
Од дум…
Антон Дикий
ЖИВУ
Живу…
Нема ні грому, ні вогню,
Нікого не боюся…
Кому ж тепер я череп розколю
Або на піку наколюся?
Завіса, димова завіса…
Ось чорний ворон кряче.
Клинки ковтають ворогів
І кулі з свистом плачуть.
Чи я, чи ти —
Тремтить його рука.
Ударив раз
І на траву…
Ридає кров’ю голова,
А ворон весело навколо.
— Одна, одна…
Неначе сонце поборов я,
Гей, продзвеніли вудила!
Військовий
Михайла Шульгу-Шульженка ще за життя прославив Майк Йогансен. Описуючи найстрашніше, що йому доводилося відчути, пережити і перестраждати, він згадав і творчість цього талановитого графомана: «Мені доводилося багато і сильно переживати. Я бачив як кулеметом скошувало півтора десятки людей, я знав шалену пристрасть гри, я бродив весною по вулицях, як баран, переживаючи неймовірну, небувалу ще в світі любов. Більше того, я бачив, як коло привокзальної пивної один п’яний протягом двадцять двох хвилин бив другого по пиці, я тікав від смерті, що гналася за мною по п’ятах, і я читав вірші Шульги-Шульженка».
У Шульги-Шульженка було багато спільного з Диким. По-перше, освіта — три класи початкової школи. По-друге, літературну кар’єру він теж почав у Спілці селянських письменників «Плуг». По-третє, молодим хлопцем брав участь у громадянській війні, але цього разу вже точно на боці більшовиків. Чотирнадцятилітнім Шульга-Шульженко втік на війну, а після 1917 року працював у надзвичайній комісії і далі в органах ЧК–ДПУ: сім років боровся з так званим бандитизмом, воював з басмачами в Туркестані і на Памірі. На своєму найвідомішому фото він у військовій формі з петлицями. По-четверте, літературній кар’єрі Шульги-Шульженка теж сприяв Володимир Сосюра. Як стверджував літературознавець Олег Килимник, вони познайомилися і подружилися ще в роки громадянської війни, під впливом Сосюри Михайло теж узявся за перо, а згодом відомий і популярний поет допоміг йому й підтримав.
Хтозна звідки Килимник узяв, що Сосюра і його протеже познайомилися в часи визвольних змагань. У 1925-му Шульга-Шульженко повернувся в Умань, разом із місцевими ентузіастами пера організував філію Спілки селянських письменників «Плуг». Незабаром на гастролях в уманських плужан побував столичний красень Володимир Сосюра, і слідом за ним уманчани потягнулися в Харків. Виїхав Онопрій Турган зі своєю молодою дружиною Раїсою Троянкер, у якої закрутився роман із Сосюрою, виїхав і Шульга-Шульженко, у якого тривав роман із НКВС. Він повчився в Харківському інституті народної освіти, а потім повернувся в органи.
Перший вірш Шульги-Шульженка з’явився друком у журналі «Молодий більшовик» 1925 року. Через два роки ЦК ЛКСМУ зібрало комсомольських письменників у літорганізацію «Молодняк». Протягом навчання в ХІНО і членства в «Молодняку» Шульга-Шульженко щороку штампував по збірці віршів: присвячена Червоній армії перша книжка «Гартовані леза» (1928), «Степова глибінь» (1929), «Бої» (1930). На цьому він з невідомих причин і зупинився.
Комсомольські поети любили Йогансена, дехто навіть обожнював, як-от Ігор Муратов. Йогансен із багатьма з них спілкувався, високо ставив вірші Леоніда Первомайського, а от Шульгу-Шульженка вважав графоманом.
Уманська філія Спілки селянських письменників «Плуг». Зліва направо Володимир Штангей, Михайло Шульга-Шульженко, Роман Гуцало. Умань, 1926
Михайло Шульга-Шульженко
* * *
Як мені про спокій співати,
Як мені про тишу голубу?..
Впав оцей сум проклятий
На мій кучерявий чуб…
Знаю, ще пройдуть віки в тривозі,
І не один поляже з нас.
Бо цвітуть мені бурі і грози…
За єднання працюючих мас!
Вірю я: кров остання
Змиє усе на землі…
Я дивлюся на дуло нагану,
Я читаю крізь очі сумні…
Журно з металом тривога
Вдарила в душу мою.
Вбито іще вартового,
Та не в останнім бою.
Ну, як же про спокій співати?
Лезо в серці поранило біль…
Геть же, суме, одвічно проклятий, —
Я готовий в останній бій!..
Михайло Шульга-Шульженко
ХОДІМО, БРАТЕ МІЙ
Ходімо, брате мій, у місто, до заводу,
На синю гать засмаглих димарів.
Там сонце й дим курить на небозводі,
І всі такі, як ми, пролетарі.
Ходім! Я піду кочегаром стану,
Ти станеш, як і я, до праці за верстак.
І буде нам гудок співати зрання,
А серце буде битися у такт.
Ой, що квітки… Ти знаєш, як у місті,
Там день і ніч цвітуть огні, огні…
Твій розум стане яснопроменистий,
Електросонце сяє в вишині.
Ходім, покинь свої сумніви,
Чи чуєш кров у гарті клекотить!
А ген завод неначе півень
Червону шию витяг… та й кипить.
Прощай же, степе, рідний мій татуню,
Прощай, зеленошовкий, золотий замет!
Пришлю привіт тобі із міста… Загартуюсь
В залізнім шумі сонячних тенет…
Закордонний
Антона Павлюка ще на світанку його поетичної кар’єри намагався зупинити Михайль Семенко, але даремно. Вірші з нього виливалися нестримним потоком, а позаяк Павлюк жив у Празі і співчував більшовикам, у радянських літературних журналах його охоче друкували.
Ровесник Дикого і Шульги-Шульженка, Антін був єдиною дитиною в сім’ї конторника і ключниці. Батьки дбали про його освіту — Антін закінчив гімназію. Під час Першої світової війни Павлюки тікають з Волині на Наддніпрянщину, якийсь час вони жили у Золотоноші, потім у Харкові. Тут юний Антін захопився російським символізмом і почав писати вірші українською мовою під впливом Блока й Андрєя Бєлого.
У 1918 році, коли віршів уже назбиралося кілька десятків, він склав із них збірку «Шляхи» і подав її у київське видавництво «Ґрунт». На рукописі залишилося редакторське резюме Семенка: «Окремою збіркою для нас, на мою думку, не підходять. За згодою автора розсипати в “Ун[іверсальний] Журн[ал]” або повернути».
Невдача Павлюка не зупинила. Син із батьком повернулися до Острога, потім, тікаючи від наступу Червоної армії, перебралився у Рівне, далі в Галичину, потім знову повернулися в Острог. У 1919 році батько, Пилип Павлюк, заснував приватне видавництво «Будучина», де й вийшла перша Антонова збірка «Сумна радість: Поезії (1916–1918)» з красномовним підзаголовком «Том І».
У 1922 році Павлюк перебрався до Праги і вступив на хімічний факультет у місцеву політехніку. У Празі його літературна діяльність розгорілася з новою силою. Він видає місячник літератури, мистецтва, науки і студентського життя «Стерні», засновує літературне угруповання «Жовтневе коло». Його симпатії дедалі більше схиляються на бік більшовиків, він активно дописує в періодику Радянської України. Його охоче друкують усі: від «Плужанина» й «Молодняка» до «Вапліте» й «Нової генерації». Прикметно, що вірші його з’являлися переважно в масових журналах, як-от «Глобус» і «Всесвіт», солідні ж видання зазвичай замовляли йому огляди новітньої чеської літератури та переклади з французької.
Тим часом у Празі одна за одною виходили його поетичні збірки «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Лірика. Частина перша: Coloured plates» (1931), «Полин» (1931), «Ватра» (1931), «Reliquaire» (1931). Ну й нехай протягом одного року по кілька книжок виходило, — скажете ви, — а де ж тут графоманія? Павлюк не турбувався відбором творів чи якимсь оброблянням і доведенням до ума, — друкував усе, що вийшло з-під його пера. Одна тільки збірка «Осінні вири» містить три сотні його поезій…
Від туманного символізму, суміші Блока з Верленом Павлюк під впливом чеських поетистів перейшов до спроб сюрреалізму. Збірку «Життя» Павло Филипович назвав лише вправами, а про Павлюка, пожалівши, написав, що «хист у автора є, хоч і невеликий». Останні ж його празькі книжки рецензенти одностайно нарекли збірками «грубо-змислової еротики, що вироджується в дикунську дегенерацію».
Ілюстрація зі збірки Антона Павлюка «Ватра» (1931)
Антін Павлюк
ПІСНЯ
…А вітер віти пробує,
б’є злегка і торка…
які по грозах óбоє?
тобі вона яка?!
і синькою розведений —
дунить, дуднить простір…
цей ранок мені мéдяний,
та щось — не той би зір…
Ще ж плесо не заплісніло,
село не одцвіло,
що молодою піснею
та повінню було,
та кликало великою…
ликом по руках…
щоб став не співом — криком
тобі — до тебе шлях.
1924
Антін Павлюк
ШКІЦ
Сніг снів… а тут весна так рясно…
а ночі бубном., скрипкою музик.
і бачу знов дитинство… любі Расники…
і кригу Горині… і жовтий пух лози,
і повінь музики і вітру заливає…
і серце в біль… і слово в біль хилю.
Сніг білих мертвих снів… а тут весна безкраями,
і малим атомом життя Антін Павлюк.
1926
Антін Павлюк
ЗАПИТ
Антоне що таке
і очі втомлені
а в серці тільки ніжність
Чи ти забув що крицею метке
і що вогонь лиш він
Єдна розбіжність
У далеч дивишся
і тільки тобі біль
Свідомість тільки
що казки відснилися
що на землі не має райських піль
й ніколи ще ніде
над кісткою не поділилися
Тікаєш з поля від колосся лав
із лісу лепету родинного в нім листя
Антоне
ти ж ніколи не кохав
найгіршого
нічного міста
1928
Джерело: ЛітАкцент