Усе це я читала-перечитувала студенткою київського вишу, готуючи курсову роботу про географію в цих романах. Вирішила тоді, що також хочу мати щоденний стосунок до тих, львівських, стін.
У всьому цьому було багато романтики, міфу — Андрухович знаний міфотворець, тепер я можу ставитись до цього інакше, але яка вже різниця? — свідоме бажання щоденного стосунку до тих стін було посіяне, виросло й навіть дало плоди.
Потім, коли я вже жила у Львові, романтики не було, міф розвіявся. Не тому, що виявився неправдою, а тому, що повсякдення зазвичай розбиває міфи. Може, це трохи як у подружжі — міста теж можуть бути чоловіками (для когось – дружинами?). Є міста-чоловіки, а є міста-коханці. Може, є ще й міста-брати, батьки, друзі? (для когось – коханки, сестри, матері, подруги?).
Львів не був другом, бо з друзями не живуть. Не брат і не батько, бо у Львові я не виросла. Його історій я не слухала змалечку, як слухають історії родинні. Щось почула підлітком, але про більшість дізналася вже тоді, коли тут жила, — я прийняла цю історію беззастережно, як власну, хоч і, сказати б, набуту — так, як моя бабуся прийняла минуле родини мого дідуся; так, як моя мама, приходячи до лікарів, каже: моя свекруха хворіла на те-то, то, може, і у мене це є?
Містом-коханцем був Київ, і я проваландалась із ним довгих і прекрасних сім років. Під кінець цього періоду накопичилося стільки претензій, що стало зрозуміло: далі бути разом – лише поповнювати список невдоволень.
Читайте також: Інший Львів
Львів одразу дав усе, що треба для зручного життя. Як більшість найважливіших у житті речей, це “все” прийшло без моїх на те зусиль, без моїх заслуг, просто — з любові абощо? Я відразу все прийняла, але моя любов з'явилася значно пізніше. Я недаремно порівнюю міста зі стосунками. На прикладі Львова можу поетапно розповісти, як любов приходить… у відповідь.
Перші роки мого життя там означені тугою за Києвом. Місто мого студентства снилося мені втілене у повітряній кулі, на якій друзі кличуть мене політати, але вихідні завершуються і я мушу повертатись до сірого й нудного Львова (смієтеся? я уві сні плакала). Знайома, яка тут жила з юності, ділилася, що ось уже років п'ятнадцять, щоразу, коли вона виходить на Катедральну площу, відбувається одне й те саме: як уперше, вона зачаровано дивиться на будівлі. Я їй заздрила. Я дивилась так на київські будівлі. Про львівські я просто знала, що вони дивовижні.
Читайте також: Львів. Історія любові
Я визнавала всі його, Львова, заслуги. Розуміла, чому його люблять. Визнавала його право на те, щоб його любили. Зрештою, і на те, щоб не любили, – теж. Тільки швидко зрозуміла, що, хоч претензії до цього міста бувають цілком виправдані, саме нелюбов до Львова – це переважно реакція на любов до нього багатьох інших, бажання вирізнятися з більшості, бо ж ну як можна стільки говорити про Львів??? І як він може сам про себе стільки говорити – це, зрештою, непристойно!
Для мене Львів у жодному разі не був нав’язливим. Я визнавала його заслуги – і… відчувала його сірим і нудним. Ніколи не думала, що він насправді таким є, – знала, що це лише моє сприйняття Львова.
Він дарував себе далі.
Переламного моменту не було. Може, переламним був один із років. Може, кілька років.
Любов підкрадається навшпиньках. Поступово. Два кроки вперед, один назад. Удень дрімаєш вдома, знадвору долинають дитячі голоси; після роботи забігаєш у помешкання в австрійському будинку, звично натискаючи код на старезних дверях під'їзду, — випити з другом чаю й обмінятись останніми новинами; вирушаєш зі Львова на захід, аби через півтори години опинитись у ЄС; а як подовгу не виїжджаєш, то завше знаходиться компанія, де можна говорити то французькою, то англійською, то польською, при цьому нагадуєш співрозмовникам, як певні речі звуться українською; двічі на тиждень ходиш на базар, улітку квасиш огірки, морозиш ягоди; в листопадову пору крокуєш майже порожніми вулицями (листопад – час не для туристів), пробираючись крізь повітря кольору лате; взимку водите з друзями козу (водити козу – ходити з кнайпи до кнайпи – прим. ред.); поринаєш у працю, гріючись у кабінеті коло п’єцу, ділячи на двох затишне мовчання; вивчаєш по львівських магазинах асортимент ортопедичних матраців, а також дерев'яних ліжок метр шістдесят на два, щоб потім було зручніше дрімати, коли знадвору долинають дитячі голоси…
.jpg)
На шостий рік мого життя у Львові я почала зауважувати, що Київ шарами відпадає від моєї душі. Байдужію до нього. Або ж ні. Люблю, але вже не ностальгую. Можу місяцями не виїжджати зі Львова й почуватися добре. Як сказав знайомий чернігівець, який повернувся до Чернігова зі столиці: спочатку в серці, на місці, призначеному для Києва, — пустка, але з роками це місце заростає.
Місце майже заросло — і тоді (так склалося) я перебралась до Києва, туди, де повітря не кольору лате, а сіро-бузкового. У перші місяці мене часто запитували: “Ну що, львівська епопея закінчилась?” Мені казали й кажуть: ти ж так любиш Київ, ти так за ним сумувала! Як пояснити те, що міста – як люди? Що жити у певному місті – це наче день у день жити пліч-о-пліч із людиною, ніч у ніч відчувати її дихання. Якщо ми не закохані, але нам із кимось добре, то врешті-решт приходить любов. Спокійна і, слава Богу, без драм. Гірше, коли є кохання, а затишку немає — тоді стосунки приречені.
Читайте також: У Городок, до серця Ягайла
До Львова повернутись найлегше. Бо Львів не є для мене містом рідним, містом, у якому виросла (з рідними містами стосунки зазвичай складні), але водночас є домом. Ну й що, що міфи розвіяні. Місто часом підморгує мені, повертаючись до мене своїм “міфологічним” боком — тоді, коли заходжу у старе помешкання в польському чи австрійському будинку. Коли п'ю каву в якійсь із кав'ярень, про яку знаю, що це улюблене місце богеми у 1980-1990-х. Коли крокую вулицями, про які напередодні читала у Винничука, у Жанни Слоньовської або в когось іншого, хто добре пише про Львів. Місто підморгує, доторкається до капелюха, шарудить полами довгого одягу, – й за мить знову перетворюється на сучасного, надійного, порядного чоловіка.
Варто просто сісти у потяг — і на ранок ти уже вдома (ніколи не їду інтерсіті, щоб не втрачати півдня, які можна прожити вже у Львові). Чотири або п'ять днів, іноді два тижні — на менше не приїжджаю ніколи. Зі Львовом у мене значно сильніший зв'язок, ніж суто емоційний. Цей зв'язок зветься побут. Той, що заспокоює, коли на душі криваві рани. Той, що заземлює, коли це заземлення конче необхідне. Побут. Квашені огірки, фаршировані баклажани, правила догляду за геранню, побілка стін, вибір ліжок — усьому цьому я навчилась у Львові.
Вряди-годи я приїжджаю до Львова, чиї паролі все ще знаю, маю ключі від усього, що мені треба. Багатію думкою про повернення чи бодай про наступні приїзди. Особливо солодко думається про це восени та взимку, коли повітря кольору лате видається більш домашнім, більш затишним, ніж сіро-бузкове повітря.
