Економіка може здаватися досить безкровною наукою. У найпростіших її моделях ціни елегантно врівноважують попит із пропозицією і чарівним чином спрямовують фізичну особу, що женеться за власним інтересом, у бік творення загального блага. А в реальному світі люди часто підривають оте благо, хапаючи все, що дає їм змогу привласнити їхнє становище. Цю реальність намагаються розтлумачити найкращі економічні теорії, наближаючи нас до розуміння того, яку роль відіграє «співвідношення влади», або стосунки між умовним начальником і підлеглим, у взаємодії між людьми. Цьогорічну Нобелівську премію з економіки присуджено Оліверові Гарту й Бенґтові Гольмстрему за їхні студії економічної влади та складного процесу її обмеження задля створення економічних переваг.
За «теорією контрактів» (хоч це і звучить нудно) цьогорічних нобелівських лауреатів стоїть важлива істина: якщо люди хочуть працювати разом, їм слід стримувати індивідуальну корисливість. Наприклад, щоб шеф-кухар і власник ресторану продуктивно взаємодіяли, хазяїн має пообіцяти, що не скористається своєю владою, аби в якийсь момент змінити замки й таким чином позбавити кухаря частки його майбутнього прибутку. Гарт (британський економіст, який працює в Гарвардському університеті) займався «співвідношенням влади», коли вивчав існування фірм — питання, до якого звертались економісти з моменту появи у 1930-х роках праці іншого лауреата Нобелівської премії, покійного Рональда Коуза. Загалом зрозуміло, що компанії пропонують певну перевагу над обміном грошових коштів на послуги між гравцями на відкритому ринку. Однак економісти ніяк не могли визначити точно, у чому вона полягає.
Читайте також: The Economist: Сім квитків до Стокгольма
Ключова складність у тому, як прописати контракт, котрий передбачав би всі можливі ситуації майбутнього. Буває, що домовитися заздалегідь, як ділити гіпотетичний серйозний прибуток чи збиток, неможливо. А невизначеність у роботі без такого всеохопного контракту може гальмувати формування потенційно вигідних партнерських союзів. Працюючи із Сенфордом Ґроссманом (економіст, котрий цілком міг розділити цьогорічного Нобеля), Гарт довів, що фірми вирішують цю проблему, розумно використовуючи переговірну силу, яку мають завдяки власності й контролю над ключовими активами, як-от обладнання чи інтелектуальні набутки. А персонал замість тремтіти над тим, як розділити потенційні збитки за будь-якого майбутнього сценарію, погоджується продавати свою працю фірмі, котрій належать потрібні йому обладнання й технології. При цьому він знає, що факт власності дає компанії владу присвоювати непропорційно велику частку прибутку.
Цю владу супроводжують як видатки, так і надходження, що допомагають великим фірмам рости й робити саме те, що вони роблять. В іншому дослідженні Гарт зазначив, що працівники та менеджери, які стежать за обладнанням, можуть приймати рішення, котрі підвищать його продуктивність (скажімо, доглядати за технікою та інвестувати в навчання). Але скільки часу й енергії вони витрачають на такі зусилля, залежить від того, на яку частку майбутнього прибутку здатні розраховувати.
Видавець може купити друкарню, щоб мати більше контролю над її активами, а відтак забезпечити, щоб тамтешні преси використовувалися насамперед для друку його книжок. Проте якщо після поглинання заробітки персоналу, котрий обслуговує техніку, зменшаться, а менеджери не матимуть змоги стежити за працівниками, ті, не виключено, ухилятимуться від додаткових робіт, які забезпечують максимальну продуктивність пресів. Таким чином, теорія набуває реального значення; Олівер Гарт, послуговуючись нею, пояснював, чому в приватних тюрмах утримання в’язнів може бути гіршим, ніж у державних. Адміністрація тих і тих дбає про кінцевий результат, але в недержавних в’язниць більше стимулів економити на видатках, бо прибуток тече в кишені власників, які мають із цього безпосередній зиск.
У праці Гольмстрема, фінського економіста з Массачусетського технологічного інституту, розглянуто поведінку індивідів, а не організацій. Часто базова динаміка співвідношення сил у суспільстві зводиться до стосунків з однією особою — керівником, котрому потрібен агент, який щось для нього зробить. Начальник може через контракт створювати кращі стимули для агента, аби той відповідно спрямував свою діяльність. Утім, правильно сформувати стимули — теж справа не з простих.
Читайте також: Хто боїться Боба Ділана?
Скажімо, власник фірми, що призначає платню старшому менеджерові, хоче мати співробітника, який забезпечив би найкращі результати. Здавалося б, логічний варіант — прив’язати премію до менеджерської продуктивності. Однак прибутки можуть зростати й падати і причин, які не мають нічого спільного з управлінськими зусиллями, наприклад у зв’язку зі станом економіки. Преміальні виплати, котрі здебільшого винагороджують фактично рух економіки, є у випадку менеджера недієвими. Тож у контракти краще закладати ті показники (скажімо, прибуток відносно середнього в галузі), що проливають світло на реальну продуктивність менеджера.
Дрібним шрифтом
Але навдивовижу часто фірми вважають за краще не структурувати оплату праці таким чином. Праця Гольмстрема пропонує можливе пояснення цього явища. Більшість робіт — це набір багатьох різних завдань. Деякі з них оцінити легше, інші — важче. Премії, прив’язані до аспектів роботи, котрі оцінювати простіше (як-от прибуток), стимулюють агентів витрачати більше часу задля покращення їх на шкоду іншим показникам — складним для вимірювання, але не менш важливим. Наприклад, репутації бренда чи якості продукції. Відтак у деяких випадках фірми можуть призначати фіксовану зарплату або розділяти працівників на тих, хто спеціалізується на простих для оцінювання завданнях (їм можуть пропонувати компенсаційні стимули, що залежать від якомога вищих показників), та інших, котрим видають фіксовану ставку за роботу, яку оцінити складніше. За свою кар’єру Бенґт Гольмстрем визначив, як здатність чи нездатність контракту маніпулювати іншими впливає на структуру працевлаштування, фірм і навіть цілих галузей.
Як і багато хто з найдостойніших лауреатів Нобеля, Олівер Гарт і Бенґт Гольмстрем відкрили цілі нові напрями, на базі яких можуть працювати наступні покоління економістів (лауреат премії 2014 року Жан Тіроль провів важливу роботу, апелюючи до їхнього доробку). Нобелівський комітет заслуговує на похвалу за відзначення економістів, які на передній край наукового дослідження виводять динаміку співвідношення сил у своїй дисципліні. Економічне життя, може, і заплутане, але в багатьох моментах його таки можна зрозуміти.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com