Ваша найсвіжіша документальна стрічка «Overgames» досліджує питання, чи змінюють ігри світ і наскільки можна грою «перевиховати» людину. Яку роль у практиці спрямованих соціальних змін відіграють досі популярні ігрові шоу, окрема телевізійні?
— Ігрові шоу не такі важливі, як може здаватися. Це частина сучасного світу розваг. Думаю, потрібно запитати, яку роль відіграє сама індустрія розваг в оркестрі ЗМІ. Розваги набувають дедалі більшого значення, але не телебачення. Воно втрачає свою вагу. Наукові дослідження засвідчили, що телебачення зображує щось таке, на що орієнтуються люди й що змушує їх змінити свої поведінкові моделі. Дослідження образів, які втовкмачує телебачення, телевізійних ігрових шоу та феномену гри як такої є вельми цікавою річчю. Якщо говорити про сферу розваг із залученням телебачення, то все почалося досить давно, до масової появи телевізорів, у часи, коли в ефірі панувало радіо. Тоді в США з’явилося радіошоу «Прихований мікрофон» («Candid Microphone». — Ред.), яке з появою й активним поширенням блакитних екранів переросло в шоу «Прихована камера». Сенс дійства полягає в тому, що людина потрапляє, по суті, у штучно створену ситуацію (про що вона не знає), а за її реакцією спостерігають. Творець цього шоу Аллен Фант був асистентом американського психолога Курта Левіна, одного з найбільших спеціалістів у своїй галузі, автора теорії психологічного поля, розробника методики створення штучних умов для аналізу реакції людини на ті чи інші подразники. Йшлося не лише про дослідження індивідуальних реакцій, а й про конструювання впливу на людську поведінку.
Ідея фільму «Overgames» виникла в мене цілком випадково, спонтанно. Я дивився телевізор, натрапив на ток-шоу, де один із гостей розповідав, що знайшов старе німецьке розважальне багатосерійне шоу, під час якого застосовувалися методики психіатрії. Його дивилася вся нація, яка так чи інакше мала певні параноїдальні відхилення. Я запитав себе, чому німці мають такі проблеми? Почав досліджувати, про які явища конкретно йшлося, і виявилося, що клінічний феномен німецької параної справді існує. Так одна тема почала розгалужуватися, немов те дерево. Якісь із його гілок були паралельні, а якісь розходилися в різні боки.
Читайте також: В Україні з'явиться перший спеціалізований канал про документалістику
Звідси випливає певний наратив, низка питань. Перше, що мене зацікавило, — чи справді телебачення використовує елементи гри, які, наприклад, практикують у психіатричній клініці під час лікування пацієнтів? Яка роль гри в психології, психоаналізі, соціології? Так я поставив цілу низку запитань, зрештою повернувшись до початкового: яку роль ігрове шоу відігравало на американському телебаченні й чому вдалися саме до такого методу? Поле для дій було широчезне, і я хотів його зобразити. По суті, непрямий метод спостереження чи знаходження доказів ускладнює роботу для мізків глядача. Над роллю гри в психології задумувався багато хто, починаючи з психолога Еріка Еріксона. Чи є вихід із цієї ситуації? Як на мене, так, проте мій фільм не дає прямої відповіді на це запитання. Натомість відповідь можна знайти в асоціативний спосіб. Кожен глядач може відповісти по-своєму. Фінал відкритий, бо я не нав’язую єдино правильного варіанта, лишаю простір для самостійної роботи. А ось це не всім дається легко.
Гра й розваги можуть мати як позитивний, так і негативний для суспільства та його членів вияви, бо лишають простір для маніпуляцій, зокрема політичного штибу. Яких форм вони можуть набирати?
— Пропоную замінити слово «маніпуляції» на слово «виховання». У фільмі «Overgames» йдеться про крайні форми виховання молоді. Це та модель, про яку свого часу в Конвенті казав Максиміліан Робесп’єр. Можливо, вона не безпосередньо його винахід, але артикулював її саме він. Ішлося про потребу переформатування шкільної освіти. Тут постає образ ливарної форми: якщо нам потрібен новий громадянин нового часу, ми повинні ливарну масу, у якій змішалося все, влити в закриту форму, яка надає обрисів тому, що ми створюємо, і виключає вплив зовнішніх чинників.
Питання створення «нової людини» турбувало і Сталіна, і Гітлера, і демократичне суспільство (яке переймалося тим, як йому створити демократа). По суті, у технічному вимірі підходи до створення «нової людини» всюди одні й ті самі. Лишень потрібно визначитися, що з них візьмемо для себе. Створення нової демократичної людини є питанням виховання й водночас відповіддю, що саме ми хочемо отримати: людину епохи Реформації, «мандрівних пташок» (так називали німецьких інтелектуалів епохи «бурі й натиску», кінця XVIII століття. — Ред.), комсомольця, Квекса з Гітлерюгенду, члена групи What up’s.
Мій фільм справді порушує питання, як саме створюють оцю нову демократичну людину, і разом із тим намагається розглянути відхилення від основного заданого шляху, тобто певні девіації від моделі демократа. У Німеччині часів Гітлера також хотіли створити нову людину, що далі породило відхилення. Питання в тому, як стару нову людину перетворити на таку, яка діє на нових засадах. По суті, моя країна — це своєрідна лабораторія, котра публічно, перед обличчям усього світу показує, що існує інструментарій, який дає змогу кардинально змінити поведінкові структури індивіда та суспільства. Це те, що американський соціолог Толкотт Парсонс називав «контрольованими інстуціональними змінами». Його думка, власне, не виникла з нічого, а була, очевидно, запозичена під час навчання в Гайдельберзькому університеті, а сам її творець був близький до тамтешніх психоаналітиків.
Яких форм нині набирає практика створення «нової людини», зокрема демократа, поза західним суспільством? Чи виправдані зусилля, спрямовані на досягнення цієї мети?
— По суті, йдеться про те, що розчиняється в понятті революції. Це і англійська буржуазна революція XVII століття, і Велика французька революція, і революція в США кінця XVIIІ століття, яка фактично реалізувала завдання двох попередніх. Події в Сполучених Штатах можна назвати своєрідним лабораторним експериментом, коли на цілині в цілковитому відриві від традиції та історії створюють, здавалося б, щось нове. Унаслідок тих чи інших історичних та політичних конфігурацій, зокрема в контексті Першої та Другої світових воєн, тієї ролі, яку в них відіграли Штати, з’являється те, що коротко можемо назвати американським способом життя. Існує своєрідна утопія, ніби цю модель можна поширити на весь світ. Але чи справді це так?
Читайте також: Світлана Алексієвич: «Ми звикли, що на війні всі стріляють. Виявилося, є ще така війна, на якій страждають»
Перенести запропоновану модель на весь світ — доволі складне завдання. Доводиться мати справу з різними народами, суспільствами зі змішаними культурами, такими як Арабський світ, Балкани, Росія чи Китай. Питання в тому, чи маємо ми нині такі інструменти, які виконують роботу перекладача й дають змогу ту американську модель, про яку йдеться, перекласти мовою інших суспільств і культур. Коли аналізувати цю проблему, перед нами постає трикутник, одна зі сторін якого — економіка, друга — військова сила й міць, третя — культура. Мені здається, що остання відіграє нині величезну роль. Це новий, дуже важливий інструмент. Коли в 1930-х роках у США формувалася ідея нової політики, застосування згаданого інструментарію вважали вельми перспективним для поширення американської моделі за кордоном.
Від самого початку існування Сполучених Штатів як держави там намагалися вирішити цю проблему, бо мали справу з різноманітними компонентами американського суспільства. Там були мільйони африканських рабів, італійці й німці, мігранти з Ірландії, представники різних протестантських груп із Великої Британії. Як їх примирити й об’єднати в єдину націю, гармонізувати все це різноманіття? Метод, який постав із практики формування американської нації, підхопили й стали згодом використовувати в усьому світі. Звісно, у цьому проекті є своєрідна місіонерська складова, але по суті все просто.
Свого часу наука займалася цим питанням, понад те, готова була запропонувати свої засоби й програми для досягнення згаданої гармонізації. Саме тоді в англійській мові надійно закріпилося слово manual, тобто посібник, інструкція з експлуатації або застосування. Американська антрополог Марґарет Мід 1943 року, аналізуючи, у якому стані перебували тогочасні США, виявила, що в країні відбувається суттєва міграція внаслідок неоднорідного економічного розвитку. У пошуках роботи дорослі американці змушені були переїздити з місця на місце, що суттєво вплинуло на структуру сім’ї, яка перестала тоді існувати в її традиційній формі. За таких умов сім’ї, покоління якої виростають на одному місці, просто не існує, нікому передавати певні виховні моменти. Тому для виховання дітей важливу роль відігравали тогочасні ЗМІ: радіо, журнали. Молоді матері, які не могли спиратися на попередній досвід, мали зрозуміти, що їм робити і як виховувати своїх нащадків. Ці знання вони черпали не від своїх мам і бабусь, а з радіо, телебачення, жіночих журналів.
Дуже цікаво проаналізувати, які сенси транслюються у вказаний вище спосіб. Як на мене, телебачення є своєрідною інструкцією з виховання, яке дало змогу створити отого хорошого демократа, хорошого американця, західну людину. Тому потрібна певна універсальна мова, яка допоможе, якщо брати світ як єдине суспільство, досягти порозуміння. Таким своєрідним есперанто, як на мене, є масова культура.
Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика
Знову повернуся до образу трикутника: військова, економічна, культурна міць. Кожен компонент можна розглядати як окремий, проте вони об’єднані між собою, триєдині. В економічному сенсі йдеться про капіталізм. Нині ми досягаємо своєрідного перфекціонізму технічними засобами, такими як інтернет, дигіталізація, оцифрування тощо. Сьогодні ми маємо справу з технічним перекладом старого поняття перманентної революції. Насправді є група чинників, які є бар’єром на цьому шляху. Хтось не має вдома телевізора або свідомо його не дивиться й таким чином вибуває з-під впливу.
Питання, що з цим робити.
Ви досліджували зв’язки між вандалами, які нівечать твори мистецтва, і політичними терористами. Чим подібні між собою їхні стиль мислення та дії?
— Вандалізм можна розглядати як частину сучасного повоєнного мистецтва. Якщо брати відкрите поняття мистецтва, для якого перманентна революція є повсякденням, то воно не має чітких рамок, де закінчується вандалізм та починається політичний акціонізм та де межі між останнім і тероризмом. Ці межі розмиті. Але то в теорії. На практиці художник, який займається мистецьким акціонізмом, буває, звертається до поліції й повідомляє про псування майна, про завдання матеріальної шкоди. Насправді все це трапляється внаслідок його дій як художника. Для нього це досить неприємна ситуація. Він видає таємницю своєї ідеї, бо вона існує лише на папері, а в реальності не може бути реалізована. Ідея — це лише реклама.
Як у змальовану вами картину вписується така форма сучасного мистецтва, як графіті? Чи справді це потужна форма маніфестації політичної позиції?
— Коли я був маленьким, у нас теж були графіті. Щоправда, вони показували, де містяться бомбосховища. Джерелами графіті та хіп-хопу є американські бідні квартали. Таким чином декласована меншість намагається говорити зі світом власною мовою. Йдеться про мову в найширшому значенні. Якщо згадати історію Партії чорних пантер (йдеться про афроамериканську ліворадикальну організацію в США, яка відстоювала громадянські права чорношкірого населення в 1960–1970-х роках. — Ред.), то вона оперувала певного штибу колажами, які складалися з елементів тодішніх поп-арту, сучасного мистецтва, у любительський, непрофесійний спосіб. Таким чином з’являється своєрідне розуміння шику в гетто. Масового політичного значення все це не має. Як на мене, тут ідеться про модне віяння та висловлення безпорадності. Шик із гетто експортується до Європи. Цілком абсурдна ситуація: хіп-хоп-культура з міських бідних нетрів експортується до Німеччини, але найвідоміші танцівники цього стилю в моїй країні — люди, які
виросли й живуть у розкошах.
Читайте також: Діти Ріфеншталь
У мене є кілька студентів, які активно працюють у стилі графіті. Всі вони навчалися в Дрезденській вищій школі образотворчого мистецтва, але я їм свого часу відверто сказав, що, коли розглядаю їхні твори, відчуваю певну проблему. Картина повинна бути хорошою, впливати своєю ідеєю та формою. Має бути єдність, яка лишає по собі глибоке враження. Натомість часто буває так, що один із цих двох компонентів кульгає.
Якщо говорити про Бенксі, то в нього є низка цікавих ідей, але водночас виникають просто кричущі ситуації, коли частину стіни, де він щось намалював, вирізають болгаркою і виставляють у галереї чи на найдорожчих аукціонах. Графіті, які продаються, — це фактичне заперечення того, чим вони були від самого початку, коли їхні творці, не сприймаючи загальних норм, намагалися вирватися поза їх межі. А тут ми бачимо царину інституалізації розваг. Графіті стають частиною шоу, що
цілковито заперечує джерело цієї ідеї.
————————————————
Лутц Даммбек народився 1948 року в Лейпцигу. У 1967–1972 роках навчався в Лейпцизькій вищій школі графіки та книжкового мистецтва. З 1976-го — автор, режисер і продюсер фільмів для DEFA, переважно анімаційних та експериментальних стрічок. У 1977-му розпочав роботу над «Концептом Геракла» («Herakles Konzept») — проектом, у якому поєднувалися різні медіа: інсталяції, живопис та кіно. Працював над ним до 2002 року. У 1990-му заснував власне кіновиробництво, створивши такі документальні стрічки, як «Zeit der Götter» («Час богів», 1993, про скульптора й архітектора Арно Брекера), «Dürers Erben» («Нащадки Дюрера», 1995, про образотворче мистецтво та офіційних художників НДР) і «Das Meisterspiel» («Гра майстрів», 1998). 1998 року став професором Дрезденської вищої школи образотворчого мистецтва, де в 2000-му створив «проектний клас із нових медіа». 2005-го отримав премію Кете Кольвіц від Берлінської академії мистецтв.