Наприкінці ХІХ століття барон Осман і його партнери розпочали реконструкцію центральної частини Парижа. Мешканців приречених на знесення кварталів інвестори й забудовники за сприяння влади брутально утискали та силоміць викидали з насиджених місць, натомість облаштовуючи широкі бульвари й розкішні будинки для тих, хто міг дозволити собі їх придбати або винаймати. Вигнанці шукали собі прихисток по чужих і нелюбих їм паризьких околицях та передмістях. У відповідь на це Франція дістала Паризьку комуну, яка взяла Париж під контроль простих парижан. Комуну було знищено. Повстання придушене. Але залишилося без відповіді запитання: за що й проти чого повстали парижани? Що вони насправді захищали? Що обстоювали?
1968 року вийшла наукова праця Анрі Лефевра «Право на місто». Як пишуть коментатори цієї книжки, право на місто має свою структуру: «Право на місто включає в себе два аспекти: право на участь і право на привласнення. Право на участь передбачає, що городяни повинні брати участь у прийнятті всіх рішень, пов’язаних зі створенням міського простору. До кола рішень, які мають, згідно з правом на місто, приймати городяни, входить доволі широкий список сфер суспільного життя усіх масштабів». І особливо слід наголосити на тому, що «навіть інвестиційні рішення фірм, що здійснюють свою діяльність у місті, опиняються у сфері права на місто, оскільки відіграють важливу роль у виробництві міських просторів. Таким чином, городяни отримають «місце за столом переговорів» і «прямий голос» при прийнятті рішень у місті на противагу опосередкованій участі у виробництві суспільних просторів шляхом сплати податків та участі в голосуваннях на виборах, що зазвичай практикується в демократичних країнах».
Читайте також: Чи залишився Київ «зеленим»?
Що ж до права на привласнення, то, на думку коментаторів, «право на привласнення включає в себе й право на фізичний доступ до міських просторів та їх використання. Важливо те, що це право не просто займати вже створені простори, а й творити та перетворювати простори таким чином, щоб вони відповідали потребам людей». І, нарешті, висновок, який вінчає вистраждану в конфліктах концепцію права на місто: «Корисність простору для городян стає головним аспектом при прийнятті рішень про його створення».
Поєднувати в просторі міст планування фізичного простору з перетворенням суспільних відносин вдається за допомогою генеральних планів міст. Бо тільки там, де генеральні плани розробляються й дотримуються, у містах не залишається місця ні для баронів Османів, ні для паризьких комун і в городян є право на місто. Це підтверджується минулим і сучасним Києва.
Життя з Генпланом
Ще за середньовіччя в Києві існували зачатки узгодженого плану міської забудови. А за царату регулювання забудови тут стало справою державного значення. Особи, відповідальні за впорядкований і керований розвиток Києва як губернського центру, призначалися імператорськими розпорядженнями. З появою в місті на початку ХІХ століття посади головного архітектора до рішень влади та місцевої громади додався ще й постійний професійний супровід. Вперше цю посаду обійняв архітектор Меленський. А за його наступника й колеги Беретті в Києва з’являється вже прообраз майбутнього генерального плану, яким регулюються всі відносини в царині містобудування.
Чи не найкраще сутність генерального плану передається в такому визначенні: «Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Невід’ємною частиною генерального плану населеного пункту є план земельно-господарського устрою цього населеного пункту».
З часом Київ як місто став таким складним і великим організмом, що розробку його генеральних планів почали покладати на спеціалізовані проектні установи відповідно до особливостей та потреб часу. Багато десятиліть кузнею генпланів у Києві незмінно залишалася проектна установа, відома як Київгенплан або Київпроект.
Про те, наскільки ґрунтовно велася розробка генеральних планів Києва, свідчать факти. Так, ухвалюючи рішення про створення нового Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, Київська міська державна адміністрація була зобов’язана звернутися до Кабiнету Мiнiстрiв України стосовно одержання державних вимог для розроблення документа. До роботи над ним залучалися підрядні спеціалізовані установи та профільні академічні інститути, на завершальному етапі погодження й затвердження Генплан Києва проходив більше ніж у 120 спеціалізованих організаціях. А ухвалювався на найвищому державному рівні.
28 березня 2002 року IX сесія XXIII скликання Київської міської ради з метою забезпечення сталого розвитку міста Києва ухвалила Рішення № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року» (ГП2020). Це четвертий Генплан, розроблений з урахуванням особливостей столиці та умов трансформаційного періоду переходу до нових політичних і соціально-економічних відносин у суспільстві, зокрема розвитку ринкових форм та методів управління на нових засадах регіональної політики.
Головна концепція Генплану 2020 ґрунтується на основній меті державної політики — підвищенні якості життя, забезпеченні ефективної життєдіяльності населення міста та екологічній безпеці.
Якщо згадати про те, що за концепцією права на місто «корисність простору для городян стає головним аспектом при прийнятті рішень про його створення», то позитивною особливістю чинного на сьогодні Генплану 2020 можна вважати, що щільність забудови в ньому визначалася нормативними розрахунками площ прибудинкових територій, які мають припадати на кожного мешканця, а висотність будинків у центральній планувальній зоні міста не мала перевищувати 27 м. Відповідно до містобудівних вимог і нормативів скрізь, де мешкали чи поселялися кияни, обов’язково планувалося й будівництво об’єктів соціальної сфери, оптимально вписаної в квартали житлової забудови.
Окремо слід відзначити, як ГП2020 урахував статус Києва як історичного міста. Документ містить розділи, які є історико-архітектурним та історико-містобудівним опорними планами. У них відображені всі особливо цінні землі історико-культурного призначення, які не можуть відчужуватися без рішення Верховної Ради України, враховані практично всі охоронювані Законом України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини місцевого, національного та всесвітнього значення, класифіковані всі земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України й чітко окреслені межі пам’яток садово-паркового мистецтва, заповідників, зелених зон у міському середовищі, а також лісів, включених у межі міста.
Читайте також: Брудна справа. Чому в Україні не переробляють сміття
У ГП2020 вже були намічені й тенденції переходу до екологічної концепції подальшого розвитку Києва. Їхній продукт спочатку навіть називався дещо інакше: Генеральний план Києва та проект планування його приміської і зеленої зон. Хоча слово «зеленої» з остаточної назви й випало, але в самому ГП2020 озеленення як його складова лишилося: тільки 30–40% приєднаної до столичного округу території відводилося під забудову, решта — під парками та лісами.
Загалом ГП2020 як колективна праця десятків спеціалізованих і науково-дослідних інститутів та установ задовольняв усі вимоги та відповідав завданню поліпшити життя людей. Документ вирізняється тією добротною академічністю, притаманною роботам недавнього минулого. За цю роботу колектив розробників був нагороджений Державною премією України в галузі архітектури. За згаданим документом Київ мав жити доти, доки він буде виконаний у встановлений законом строк.
З викладеного вище бачимо, наскільки всеосяжною та копіткою є розробка генеральних планів такого міста, як Київ. Всього, звісно, розробникам ГП2020 передбачити не вдалося б. Тому в разі потреби раз на 5–10 років є можливість коригувати (зміни) ГП2020 за умови дотримання Державних будівельних норм, а також за наявності обґрунтування змін низкою профільних установ і рішень Київради. Вносити зміни за окреме фінансування уповноважений тільки Київпроект як його розробник. Такий порядок не допускав свавільного втручання в чинний Генплан.
Містобудівні розрахунки, проведені на основі прогнозу соціально-економічного розвитку Києва в ХХІ сторіччі Київською міською державною адміністрацією із залученням фахівців ДКП «НДІСЕП», АТ «Київпроект» та інститутів НАН України, наочно показали об’єктивну необхідність створення в системі адміністративно-територіального поділу України нової територіально-адміністративної одиниці — Київського столичного округу. В «Організаційно-правових засадах створення Київського столичного округу» пояснюється, що «проблема створення Київського столичного округу особливо гостро постала перед сучасною практикою забезпечення подальшого соціально-економічного розвитку столиці України». Це було враховано під час розробки ГП2020 на подальшу перспективу й в установленому порядку внесено на державному рівні до Генеральної схеми планування території України. Тому на спільному засіданні Колегії Київської міської державної адміністрації і Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, що відбулося 9 лютого 2001 року, з питання «Про концепцію Генерального плану розвитку м. Києва» Київпроекту як розробнику було поставлене практичне завдання підготувати обґрунтування доцільності та організаційно-правових засад створення столичного округу як адміністративно-територіальної одиниці з особливим правовим статусом.
Перспектива створення Київського столичного округу будівельникам та архітекторам припала до вподоби, бо обіцяла багато роботи й стабільний прибуток. За рахунок створення Київського столичного округу Генеральний план 2020 передбачав збільшити площу Києва з 83,6 тис. до 143,5 тис. га. З цієї території власне під забудову планувалося тільки 30–40%, а решта призначалася під лісопаркову зону. Території під забудову в її проектних межах вистачало для освоєння на 50 років із дотриманням усіх наявних нормативних умов ГП2020 за щільністю та висотністю забудови.
Створення Київського столичного округу відкривало перед будівельними компаніями грандіозні перспективи. Але після того, як землі, заплановані під розширення Києва, були розпайовані й поділені, створення Київського столичного округу зайшло в глухий кут. Арбітром у тій ситуації мала виступити держава. Однак розгляд цього питання у ВР України не відбувся, і ходу йому не було дано. Через це київські будівельні компанії втрачали можливість розвивати ділову активність у тих обсягах, на які вони розраховували. Як тільки прийшло усвідомлення, що, крім Києва, власникам будкомпаній будувати ніде, столична земля одразу піднялася в ціні. І це остаточно підштовхнуло їх накинутися на Київ, оголосивши війну ГП2020, який обмежував щільність та висотність забудови. Почалося розграбування міської землі.
Якщо з 2002 по 2006 рік до ГП2020 було внесено тільки чотири робочі зміни, пов’язані з виділенням земельних ділянок, то після початку ажіотажу вони за рішеннями Київміськради розхапувалися без внесення змін у ГП2020, що є грубим порушенням. Не гребували навіть цвинтарями. Будували навіть на кістках. За період 2006–2008 років кількість порушень ГП2020 під час виділення Київрадою земельних ділянок під будівництво вже значно перевищила 1 тис. і набула рис тотального розграбування земельних ресурсів міста. Їх розхапували без озирання не лише на ГП2020, а й на категорії земель, встановлені Земельним і Водним кодексами України, і на закон узагалі. Про те, що в Києві є чинний Генплан 2020 і є Київпроект як його відповідальний розробник, уповноважений на внесення до нього змін, із цієї миті ніде навіть не згадується, а з високих трибун дружно лунають заяви про те, нібито Київ взагалі не має генплану й настав час його розробити. І саме тоді в сесійній залі Київради з подачі члена «молодої команди» Леоніда Черновецького та протеже Віктора Ющенка секретаря Київради Олеся Довгого головний архітектор міста Василь Присяжнюк як лобіст інтересів власників будівельних компаній вперше на повен голос порушив питання про створення на заміну чинному ГП2020 нового, нібито кращого генплану Києва, який вони нарекли Генеральним планом розвитку міста Києва та його приміської зони до 2025 року (ГП2025). ГП2025 у разі його ухвалення відкривав би власникам будівельних компаній можливість уникнути відповідальності за всі скоєні порушення ГП2020 і здійснити тотальну забудову в межах Києва. Будуючи просто у дворах, можна було ставити свої об’єкти на вже готові інженерні мережі та відмовлятися від обов’язкового згідно з ГП2020 будівництва об’єктів соціальної сфери. А за рахунок збільшення щільності та висотності забудови з меншої земельної ділянки отримувати більший прибуток. Попередні підрахунки показували, що тотальне освоєння території Києва в його наявних межах давало б можливість спорудити об’єкти загальною площею близько 25 млн м². А чистий прибуток від реалізації цього проекту станом на 2013 рік оцінювався в межах $25 млрд.
Спецоперація з підміни
Власники київських будівельних компаній ініціювали підміну чинного Генплану 2020, який був їм як кістка в горлі, на власний, котрий попервах про людське око вони також називали Генпланом 2020, щоб замаскувати свій намір. 18 вересня 2008 року II сесія VI скликання Київської міської ради ухвалила потрібне їм Рішення № 262/262 «Про розробку нового Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони до 2025 року».
Секретар Київради Олесь Довгий, який вів пленарне засідання Київської міської ради, оголосив: «Пунктом 13 стоїть питання розробки нового Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони до 2020 року. Для надання відповідної інформації запрошений головний архітектор міста Києва Присяжнюк Василь Федорович». Вносити до порядку денного питання про розробку «нового Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони до 2020 року», якщо чинний Генплан 2020 уже був ухвалений Київрадою на той самий термін, можна було тільки для того, щоб створити двійника чинного ГП2020 і приховати підміну.
Читайте також: Як тебе полюбити, Києве мій?
Василь Присяжнюк збрехав депутатам, що Київська міська державна адміністрація здійснює організаційні заходи з розробки нового генерального плану на виконання пп. 2 п. 1 Указу президента України «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва» (документ № 157/2008, редакцiя вiд 25.02.2008 року). Про розробку нового Генерального плану міста Києва в згаданому Указі взагалі не йдеться, що свідчить про відсутність у Київміськраді правових підстав для розробки так званого нового Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони до 2020 року.
Пославшись на те, що створення нової адміністративно-територіальної одиниці, а саме Київського столичного округу, як це було передбачено ГП2020, не відбулося, та відзначивши, що місто перенаселене мігрантами й переповнене транспортом, який «прибуває з усієї України», Присяжнюк заявив, що це зобов’язує розробити новий генплан і зняти в будівельній сфері будь-які адміністративні обмеження. Таким чином головний архітектор міста фактично озвучив програму власників будівельних компаній, відповідно до якої Київ має розвиватися не так, як написано в Генплані 2020, не так, як це потрібно киянам, а так, як скажуть «тисячі замовників, тисячі інвесторів».
Головний архітектор витлумачив численні порушення забудовниками чинного ГП2020 як «збільшенням динаміки будівництва» та аргумент на користь розробки альтернативного генплану. При цьому він заявив, що «тут є мої колеги, які були в минулу каденцію депутатами й дуже добре знають, що було, скільки внесено змін до Генерального плану», хоча про те, що з 2006 року зміни в ГП2020 жодного разу не вносилися, Присяжнюк знав як ніхто інший, бо сам як колишній працівник Держкомбуду був одним із розробників ДБН, якими регулювався порядок внесення змін до чинного Генплану 2020.
Далі він повідомив, що розробка ГП2025 потребуватиме фінансування в розмірі 23,5 млн грн, триватиме два роки, а Генплан 2025 буде подано на затвердження КМР у 2010-му. Концепцію розвитку міста головний архітектор обіцяв «подати на затвердження Київради в 2009-му».
Гарантією успішності розробки ГП2025, як він запевнив, мали стати «більше ніж 20 наших найкращих київських і республіканських інститутів», зокрема й Київпроект. Допомагати Києву, за словами головного архітектора, мали і Європа, і Світовий банк…
Самого ж розробника нового Генерального плану до 2025 року, як заявив головний архітектор, повинен був визначити тендер. На тендері з одним (!) учасником, тобто із самим собою, перемогла нікому не відома комунальна організація «Центр містобудування та архітектури» (КО «Інститут Генерального плану м. Києва»), яка не розробила жодного генплану та не мала належного досвіду. Вона перемогла «більше ніж 20 наших найкращих київських і республіканських інститутів, які займаються різними проблемами розвитку міста». І спочатку 5 млн, потім 23,5 млн, а потім іще й іще нові мільйони пішли цій комунальній організації, поставленій виконувати замовлення «тисячі замовників, тисячі інвесторів».
Наперед було заготовлено й проект рішення з цього питання, який ні обговорення в постійних комісіях Київради, ні погоджень, ні перевірки в юридичному управлінні КМДА на відповідність Конституції і законам України не проходив. Не відомо, чи зверталася до Кабмiну стосовно одержання державних вимог для розробки Генплану й КМДА. До цього часу не відомо навіть, хто саме склав і подав для внесення до порядку денного проект рішення, що є порушенням ст. 20 розд. V Регламенту Київської міської ради.
Доба вдосконалених махінацій
Відтоді минуло понад вісім років. Концепція стратегічного розвитку Києва (перша стадія Генерального плану розвитку м. Києва та його приміської зони до 2025 року), яку Василь Присяжнюк обіцяв подати 2009-го, була із запізненням схвалена рішенням КМР тільки 16 вересня 2010-го. А ГП2025 як не було, так і немає. Для порівняння: варто нагадати, що ГП2020, відзначений Державною премією України, був розроблений Київпроектом за два з половиною роки.
Після ухвалення Концепції стратегічного розвитку Києва як першої стадії розробки ГП2025, котра діє тільки протягом одного року, після чого втрачає силу, що зобов’язує покинути й розробку ГП2025, фінансування не припиняється, бо на це ніхто не зважає. І розробка ГП2025 триває вже без Концепції. До того ж і Стратегія розвитку Києва як основа ГП2025 не була виконана належним чином. Але підприємливі людці, не відповівши за невиконання попередніх зобов’язань, заходилися розробляти нову мертвонароджену Стратегію. Ці потуги тривають і в 2016 році. На продовження довгограючої актуалізації розробки ГП2025 і його складових з бюджету міста та приватних джерел і далі виділяються мільйони.
І це не дивує. Колектив розробників ГП2025 було сформовано переважно з чиновників від архітектури, викладачів КНУБА, дехто з них брав колись участь у написанні матеріалів до окремих розділів чинного ГП2020, а також окремих архітекторів, які побували рядовими співробітниками проектних установ, але досвіду самостійної розробки генпланів не мали, за винятком хіба що одного, який розроблявся, здається, для міста Тростянця. Для створення генплану історичного міста-мільйонника такого кадрового потенціалу було замало. Чи не час іти на уклін до Київпроекту?
Що виходить, коли беруться не за свою справу, можна показати на прикладі розробки історико-архітектурного опорного плану Києва (ІАОП), із якого має розпочинатися робота над генпланом кожного історичного міста чи населеного пункту. Замовили його Науково-дослідному інституту пам’яткоохоронних досліджень (НДІПОД) Міністерства культури і туризму України, який не мав ліцензії на його розробку, розраховуючи на те, що свої люди в міністерстві приймуть його без заперечень. Незважаючи на те що розробка ІАОП не входить до повноважень і спеціалізації НДІПОД, який має тільки виявляти, коригувати та поповнювати реєстр пам’яток, договір було підписано й понад мільйон гривень сплачено.
Закінчилося все скандалом. Договір із НДІПОД було підписано на виготовлення не історико-архітектурного, а на історико-містобудівного опорного плану Києва, чого керівник КО «Інститут генерального плану м. Києва» як замовник, підписуючи без претензій акт приймання-передачі ІАОП, навіть не зауважив. Та й сам ІАОП був виконаний неналежним чином. Логіку подій зрозуміти легко. Якість ІАОП, як і якість ГП2025, не мала значення. Головне, щоб був. Бо апріорі сподівалися, що ніхто не стане давати ІАОП професійні оцінки. Схвалило ІАОП і Міністерство культури України. Однак професійне середовище та представники інститутів громадянського суспільства не дали можливості прийняти роботу, виконану не тільки некваліфіковано, не тільки не відповідно до договору, а й зі значними втратами площ заповідних територій і кількості пам’яток історії та культури. І наполягли на відкликанні погодження. Але священнодійство над ІОАП, попри все, триває. Та хоч би що і як вони кували, виходить тільки пшик. І не тільки тому, що роблять усе не ті й не так. А ще й тому, що їх постійно діймають депутації забудовників, які заволоділи ділянками особливо цінної землі історико-культурного призначення й просять не відображати їх в ІАОП, щоб це не перешкоджало забудові, а також ті, хто заволодів об’єктами історико-культурної спадщини й просить не показувати їх в ІАОП, щоб це не завадило їм куплені об’єкти перебудувати або знести для нового будівництва за схемами, розробленими й не раз застосованими в Києві. І тому ІАОП постійно перебуває в роботі, як покривало Пенелопи, яке тчеться вдень, а розпускається вночі. Але золотий дощ не вщухає, і вбрання для голого короля шиється. На сьогодні в електронному вигляді існує одночасно три версії ГП2025 та бозна-яка кількість ІАОП (доопрацьований, коригований…). І ніхто не знає, який із них справжній.
Так само справи в розробників ГП2025 не клеяться й з усім іншим. Намагаючись зробити свій ГП2025 безстроковим, щоб вносити до нього зміни на власний розсуд через контрольовану ними КО «Інститут генерального плану м. Києва», власники будівельних компаній пропхали зміни до законодавства, не дожидаючись ухвалення та введення в дію їхнього кишенькового ГП2025. Але й тут прорахувалися. У 2011 році ініційований ними Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», у прикінцевих положеннях якого записано, що всі чинні на момент його прийняття генеральні плани стають безстроковими, був ухвалений, а свого ГП2025 вони так і не розробили й не затвердили. І через це безстроковим для Києва став чинний Генплан 2020, проти якого вони все й затівали. Водночас ця прикра подія звела нанівець і дію запроваджених ними нових ДБН, якими допускається всі порушення чинного ГП2020 внести до ГП2025. Так їхні зусилля, спрямовані на те, щоб змінити і ДБН, і закони на свою користь, дали прямо протилежний результат.
Читайте також: Київ як символ і міф
Не спромігшись створити новий генплан, його розробники та замовники в пошуках рятівного виходу вхопилися за розробку Детальних планів територій (ДПТ). ДПТ на конкретній території деталізують та вдосконалюють те, що міститься в загальному вигляді в генплані. Тож постає питання: до якого саме генплану здійснюється розробка ДПТ — до чинного й безстрокового, тобто до ГП2020, чи до неіснуючого де-юре й де-факто проекту ГП2025? Якщо до чинного й безстрокового, тобто до ГП2020, то ці ДПТ йому не відповідають. А якщо до проекту ГП2025, то до проектів генпланів ДПТ не розробляються взагалі: вони розробляються тільки до затверджених генпланів. Те саме справедливо сказати й про зонінги. «Сірий шум» довкола них знімається для того, щоб відволікти увагу від провалу з розробкою ГП2025 і видати їх за щось від нього незалежне, аби тільки протягти зміни нормативів за щільністю та висотністю забудови. Але й ці наміри зазнали невдачі, наразившись на необхідність рахуватися з тим, що ГП2020 залишається не тільки чинним, а й безстроковим і запроваджені ним обмеження як діяли, так і діють. Однак робота йде, контора пише. Бо і ДПТ, і зонінги виготовляються коштом власників будівельних компаній. А хто платить, той замовляє і результат. Право киян на місто при цьому нехтується.
Відсутність підтримки ГП2025 у професійному середовищі та суспільстві його розробники намагалися компенсувати адміністративним ресурсом так безсоромно, що й сам ГП2025, аби тільки захистити його від нищівної критики, не погребували назвати особистим «інноваційним проектом» президента Віктора Януковича. І той купився на лестощі. (25 травня 2011 року на презентації Стратегії розвитку Києва він заявив, що після громадського обговорення не пізніше ніж восени цей документ разом із ГП2025 необхідно затвердити на державному рівні. І що? Не затвердили. Бо нічого було затверджувати.) Прем’єр-міністра Миколу Азарова їм вдалося переконати, що в Києві ніколи не існувало генплану, через що нібито й коїться в місті так багато неподобств із сутичками в «гарячих точках». І той довірливо повторив цю нісенітницю у ЗМІ. Сьогодні тих високопоставлених покровителів ГП2025 у владі немає. Але в продовженні афери з ГП2025 виявляють зацікавленість як забудовники вже і теперішній київський міський голова, і його радники й заступники, і теперішній президент та поставлений ним прем’єр, яких, схоже, разом із їхнім оточенням також втягують в авантюру разом із політичними партіями, створеними й прирученими забудовниками. З ними в спілці київська будівельна мафія почувається непереможною, як і з їхніми «папєрєднікамі».
На сьогодні кількість порушень чинного й безстрокового ГП2020 тільки в частині виділення під забудову земельних ділянок вже сягнула в Києві мало не 4 тис. Усвідомлюючи всю складність ситуації, ті, хто в неї згарячу вскочив, шукають виходу. Одні тепер кажуть, що слід повертатися до ГП2020 і тільки внести в нього зміни, маючи на увазі під словом «зміни» амністію за свої порушення. Інші, забуваючи, що ГП2020 вже визнано безстроковим, затівають чергову авантюру, закликаючи розпочати розробку нового генплану Києва до 2030–2050 років. При цьому питання про відповідальність за розтрату бюджетних коштів на аферу з ГП2025 усі дружно намагаються замовчувати. Та відповідати доведеться за все…
Громадська рада при ГУМВС України в місті Києві ще три роки тому звернулася до Комітету ВРУ з питань запобігання і протидії корупції з проханням вивчити ситуацію, що склалася в Києві у зв’язку з незаконною розробкою бюджетним коштом проекту альтернативного Генплану 2025 за чинного й безстрокового Генплану 2020. Однак перевірка за матеріалами, переданими ВРУ до Генпрокуратури, а Генпрокуратурою до Державної фінансової інспекції України, раз у раз відкладається через продовження введеного Кабміном України мораторію на перевірки. І хоча вже встановлено, що цей мораторій на перевірку законності використання бюджетних коштів органами місцевого самоврядування не поширюється, перевірка з планів Державної фінансової інспекції України, що передбачалася ще на ІV квартал 2014 року, взагалі зникла.