Який показник у світовій економіці найважливіший? Можна сказати, що це щомісячні звіти про зарплати у США (останній опубліковано 7 жовтня), принаймні коли судити з кількості коментарів до них. Серед інших кандидатів — ціни на нафту або курс долара до євро, єни чи юаня. Усі ці цифри відображають (і впливають на) темпи економічної активності, а відтак і на дохідність облігацій, ціни акцій та глобальний рівень добробуту — власне на всю суть економіки.
Але якщо основне питання економіки — світовий добробут, то чи не важливішими є показники, які 2 жовтня опублікував Світовий банк. У звіті йдеться про те, що в крайній бідності на планеті живе 767 млн осіб, витрачаючи на своє існування менш ніж $1,9 за день (згідно з ПКС і цінами 2011 року). Це не найсвіжіші дані: збирати такі показники так складно, що нинішні вже застаріли на два з гаком роки. Крім того, ця новина не викликала ані найменшого руху на жодному з ринків. Та цифри, попри те, важливі. Вони є підсумком оптимальних спроб виміряти здобутки в сенсі досягнення добробуту серед людей, які цього найбільше потребують.
Останні дані повинні викликати змішані почуття. Вони одночасно дають підстави для торжества, смутку, скепсису й сорому. Той факт, що чисельність злидарів нині значно нижча, ніж раніше, не може не тішити. За 20 років, від 1993-го до 2013-го, їх поменшало на мільярд із лишком: був приблизно кожен третій житель планети — став приблизно кожен десятий. Навіть світова фінансова криза не зашкодила цьому поступу.
Найпомітніше в збільшенні кількості бідних просунулися дві найбільш населені країни — і в цьому нічого дивного. В Індії, за даними Світового банку, число бідних впало на 218 млн осіб від 2004 до 2013 року. У Китаї — більш ніж на 320 млн від 2002-го до 2012-го. Ці грандіозні досягнення людства часто сприймають як належне. Політиків, які формували уряди у відповідний період (на чолі з Гу Цзіньтао і Вень Цзябао в Китаї, Сонею Ґанді й Манмоганом Сінґгом в Індії), багато хто називає розчаруванням у політиці. Утім, саме за їхнього правління півмільярда людей вирвалися з бідності. Якби ще влада інших країн могла так само розчаровувати…
Утім, звіт Світового банку дає підстави не лише для тріумфу. Адже 767 млн осіб за межею бідності — це все ще дуже багато, а $1,9 — мізерні гроші. Важко уявити, як прожити на такі копійки. Мірило Світового банку спирається на межу бідності, обраховану для 15 найбідніших країн. Щодо них обчислення зазвичай будують на сумі, за яку можна спожити достатньо калорій з огляду на національні особливості харчування, та іншому навантаженні на особистий бюджет. Наприклад, у Замбії людина на межі бідності може дозволити собі щодня з’їдати дві-три тарілки ншима (сорт каші з меленої кукурудзи), одну солодку картоплину, кілька ложок олії, кілька чайних ложечок цукру, жменю арахісу, а двічі на тиждень — банан, манго й невеличку порцію м’яса. На інші потреби в такого громадянина залишається тільки 28% особистого бюджету.
Окрім смутку цей глобальний підрахунок бідних від Світового банку повинен викликати й певний скептицизм. Рахувати злидарів — справа тяжка й непевна, і СБ це відверто визнає. Насправді нове опитування домогосподарств у 2013 році провело менш ніж 40 країн, тож установі довелося заповнювати прогалини оціночними розрахунками. Останнє опитування в Індії було проведено 2012 року. Китай замінив окремі дослідження в сільській місцевості й у містах комбінованим опитуванням 2013 року і включив до нього умовний дохід від проживання у власній нерухомості. Унаслідок такої зміни офіційна кількість бідних знизилася більш ніж на 30 млн.
Величезну різницю забезпечують навіть цілковиті дрібнички у формулюванні запитань. Під час експерименту в Сальвадорі, про який згадували дослідники Світового банку, вдалося різко обмежити вимірювану бідність більш ніж на 30%, лишень прописавши пункти анкети конкретніше. Замість того щоб запитати, скільки грошей було витрачено на фрукти, овочі й бобові, у людей поцікавилися про банани, манго, зелений чилі тощо. В Уганді через хиби під час друку питальників випало запитання про оплату проїзду в громадському транспорті серед прикладів дорожніх витрат. Ця помилка могла «зменшити» заявлені видатки на транспорт більш ніж на 70%.
Одна тисячна для однієї десятої
Але рівень бідності у світі повинен і дещо присоромлювати. Що заможнішою та досконалішою стає планетарна економіка, то менше проблема крайньої бідності видається трагічною неминучістю, а більше — особливим анахронізмом. Середньостатистична людина в крайній бідності тратить $1,33 за день. Тому лише за додаткових $0,57 на добу вона могла б вирятуватися з цієї біди. Беручи цей висновок за основу, можна провести уявний експеримент. Якщо якимось чином без витрат переказувати необхідну суму в потрібні руки, у скільки обійшлося б цілковите подолання злиднів? Відповідь: лишень у $159 млрд на рік, за даними Світового банку, або ж менш ніж у 0,2% світового ВВП.
Ці показники вирахувано на базі паритету купівельної спроможності. Якби переказати реальний долар до бідної країни з Америки, його вистачило б на значно більше, тому що ціни в незаможному світі зазвичай нижчі (це кілька років тому зауважив індійський економіст Сурджит Бгалла, який нині працює в макроекономічній консалтинговій фірмі Observatory Group). З урахуванням різниці в цінах сума, необхідна, щоб «підтягнути» всіх незаможних світу до межі бідності, зменшується до $78 млрд за рік, тобто лише 0,1% глобального ВВП (див. «Небагаті плоди»). Звісно, у реальному житті кошти не можна ані так точно спрямовувати в руки бідних, ані переказувати без витрат. У деяких країнах фінансові вливання можуть також викликати зростання цін і курсу валюти, що в підсумку зробить такий крок іще дорожчим. Попри сказане, цей уявний експеримент показує зменшення масштабів проблеми. Світ може дозволити собі подолати бідність. Ба навіть здатен справді впоратися із цим лихом раніше, ніж навчиться точно вимірювати його масштаби.
Якщо мрія Світового банку про планету без бідності колись здійсниться, чи спочиватиме він на лаврах? Аж ніяк. Бо вже є інша — «спільний достаток», і це зобов’язує фінустанову піклуватися про найбідніші 40% у кожній країні, хоч би якою заможною вона була. І навіть якщо коли-небудь вдасться повністю викорінити крайні злидні, то найбідніші 40% громадян існуватимуть завжди.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com