Фрази «етика переконання» й «етика відповідальності» іншомовним людям майже нічого не скажуть. Тоді як у Німеччині терміни, що позначають ці поняття, Gesinnungsethik і Verantwortungsethik, у повсякденному вжитку. Учені експерти тулять їх повсюди на телевізійних ток-шоу. Господарі починають ними бесіду на званих обідах.
Самі поняття випливають із конфлікту між ідеалізмом та прагматизмом, які наскрізь пронизують політику. Але вони ще й відображають специфічний моральний конфлікт — соціолог Манфред Ґюлльнер називає його «дуже німецьким». Кожен, хто хоче розібратись у німецькій політиці чи будь-чому іншому — від євро до біженців, мав би ознайомитися з ними ближче.
Ці терміни запровадив соціолог Макс Вебер, вживши їх у січні 1919 року у виступі перед студентами-ліваками в одній із книжкових крамниць Мюнхена. Тоді Німеччина якраз програла Першу світову. Кайзер зрікся престолу, країну роздирала революція, а Мюнхен от-от мав стати (щоправда, ненадовго) столицею «Баварської радянської республіки». Озброєний лише вісьмома картками з крамничного каталогу, Вебер прочитав лекцію, якій судилося стати класикою політологічної науки (англійською «Політика як покликання і професія» була видрукувана лише після Другої світової війни). Теми його виступу охоплювали широкий спектр історії, але основна мета полягала в тому, щоб стримати утопічний романтизм, який тоді володів умами ідеологів, що сперечалися про шляхи розвитку нової Німеччини (частина з них сиділа тоді просто перед ним).
Вебер говорив про «бездонну суперечність» між двома різновидами етики. Той, хто залишається вірним своїм переконанням, прагне зберегти власну моральну чистоту, хоч би якими були наслідки його політики в реальному світі. «Якщо дія з добрими намірами веде до поганих результатів, то (на думку діяча) у цьому злі винен не він, а світ, або ж дурість інших людей, або Божа воля, з якої він став таким». А той, хто керується відповідальністю, «бере до уваги якраз узагальнені недоліки людей… [Він] навіть права не має припускати в них наявність чогось доброго й досконалого». Політик такого типу відповідатиме за всі наслідки своїх учинків, навіть ненавмисних. Вебер не лишав сумнівів щодо того, на чиєму боці він. Апологети етики переконання, як казав він, «у дев’ятьох із десяти
випадків були пустомелями».
Читайте також: Прем'єри трьох земель ФРН виступили проти нових санкцій щодо Росії
Нині, як і Вебер у 1919-му, більшість вважає, що «в Німеччині є надлишок етики переконань, Gesinnungsethik», — каже Вольфґанґ Новак, у минулому радник канцлера Ґергарда Шредера. Загострює цю тенденцію повоєнне бажання німців надмірною моральністю спокутувати нацистське минуле свого народу. Загалом етика переконань найбільше переважає серед лівих та протестантів і дещо менше — серед консерваторів і католиків, каже Ґюлльнер.
Тож, на його думку, німецькі соціал-демократи (які вважають себе хрестоносцями соціальної справедливості) часто справляють враження, ніби вони не лише «неспроможні, а й не мають бажання» керувати, якщо тільки на них не лежить реальна відповідальність. Це може частково пояснювати той факт, що після 1949 року представник есдеків був канцлером Німеччини лише 20 років, а християнських
демократів — 47.
Тим часом багато найгаласливіших пацифістів у Німеччині — лютерани. Колишня глава цієї церкви Марґот Кессман мріє про те, щоб армії у ФРН узагалі не було. Вона не схвалює застосування сили навіть для відвернення або припинення геноциду.
Але етика переконання не чужа і правому центру, який від 1950-х років вважає європейський проект самоціллю і шляхом для Німеччини до постнаціональної держави, яка позбудеться власної вини разом із суверенітетом. У цьому процесі німці свідомо нехтували тим фактом, що більшість інших європейців такої мети ніколи не поділяли. Щойно почалася криза євро, як багато консерваторів виступили проти програм фінансової допомоги саме через етику переконання — так вважає контроверсійний експерт Тіло Саррацин. Навіть якби це призвело до розвалу зони єдиної валюти, вони хотіли б показати, що порушення правил охопленими кризою країнами за суттю своєю порочне.
Етика відповідальності твердить, що така позиція не просто непрактична, а хибна і що неефективне не буває моральним. Ті, хто стояв і стоїть на чолі Німеччини, здебільшого належать власне до цього табору. У 1980-ті роки мільйони німців виходили на марші протесту проти модернізації ядерного арсеналу НАТО, але канцлер Гельмут Шмідт погодився на розгортання натовських ракет, прийнявши похмуру логіку стримування (однопартійці соціал-демократи здебільшого відплатили йому зневагою). Анґела Меркель під час кризи євро знехотя погодилася на виділення фінансової допомоги проблемним країнам, аби вберегти зону єдиної валюти від розвалу.
Читайте також: Соратник Меркель закликав ввести нові санкції проти Росії через Сирію
Ось чому історичне відкриття Анґелою Меркель кордонів Німеччини для біженців 4 вересня 2015 року має таке велике значення. «Її понесла етика переконання», — каже Конрад Отт, професор філософії й автор книжки про міграцію та моральність. Тоді в її очах це узгоджувалося з ейфоричною «культурою гостинності», коли звичайні німці добровільно допомагали біженцям, а преса прославляла гуманний приклад країни. Меркель відмовилась установити обмеження на кількість допущених до Німеччини людей, що опинились у скруті, на цій позиції вона наполягає і сьогодні.
Утім, як і передбачали прихильники етики відповідальності (до лав яких зазвичай зараховують Меркель), настрої невдовзі змінилися. Інші європейці звинуватили Німеччину в «моральному імперіалізмі», котрий є зворотним боком Gesinnungsethik. А чимало німців почали вважати, що від їхнього суспільства вимагається занадто багато. Деякі (Вебер не здивувався б) перетворилися на ксенофобів.
Тож торішню історію можна розглядати як спробу Меркель повернутися до етики відповідальності, не зраджуючи своїх переконань. Цим самим можна пояснити її стриманість у відносинах зі щораз авторитарнішою Туреччиною, співпраця з якою необхідна для зменшення потоків мігрантів, та інші моральні компроміси. Максові Веберу її дилема здалась би переконливою. Навіть той, хто сповідує етику відповідальності, вважав він, інколи «доходить до точки, де каже: «Я стою на цьому; зробити інакше не можу». Це щось щиро людське і зворушливе».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com