Останній Майдан, на відміну від Помаранчевої революції, і справді породив чимало якісного матеріалу, випхав його на-гора, і, кажучи про його здобутки, важливо не забувати про реальне перезавантаження свідомості суспільства. На жаль, яскравих лідерів ця стихія так і не спромоглася подарувати нації. Як не спромоглася поки що зробити цього й війна, проявивши чимало здібних, яскравих, героїчних особистостей, які наразі все ще не здатні задовольнити запит на харизматичного лідера, спроможного об’єднати й вести за собою мільйони. Хтось упевнений, що такого й не потрібно. Громадянське суспільство здатне, мовляв, за добре налагодженого функціонування своїх інституцій, обійтися і без нього. Але це радше самозаспокоєння. Без сильного лідера, не плутати із самодурами, диктаторами та ідіотами, жодній людській спільноті не вдавалося подолати такі вагомі проблеми, з якими мають справу нині українці, і вибратися з їхнього замкненого кола. І поки є така вакансія, це аж ніяк не означає, що переформатування еліти мусить відкладатися в довгий ящик. Лідери, власне, народжуються на полях битв, і політичних також, і без підтримки потужних команд, які стають їхнім військом, вони теж мало варті. У класичній версії все взаємопов’язане. Команда й лідер — це кулак, спроможний і розтрощити, і побудувати.
І прихід у парламент значної кількості добровольців та активістів Майдану також є аргументом на користь того, що суспільство бажає оновлення й потребує нової крові. Це чудово розуміли як ті, хто йшов на дільниці голосувати, так і ті, хто запрошував до своїх списків легендарних чи активних осіб. Інша річ, що перші, роблячи свою ставку на нову кров, сподівалися, що в процесі з неї щось та й народиться, другі ж просто використовували вартісний матеріал для досягнення своєї мети. На жаль, нові люди здебільшого виявилися не завжди добрими політиками й часто ставали маріонетками, принаймні на якийсь час, у руках своїх ляльководів. Не зумівши виправдати надії одних, що стрілятимуть у парламенті вони так само професійно, як і в реальному бою, і не прогнувшись, як належало, під інших, вони стали такими собі подразниками, шанс яких лишитися в політиці наодинці рівний нулю. На жаль, політика — це страшніше, ніж «Гради» на фронті, і вимагає куди більшого досвіду, знань та навичок, щоб вижити. Добрий комбат там і добрий політик тут — надто далекі речі, відстань між якими — роки досвіду та обломів. Попри певне оновлення, українська політика все ще насичена досвідченими монстрами, здатними класти на лопатки молодих зухвальців легко та без зайвих зусиль.
Читайте також: Розминка лідерів. Хто прагне більшого у владі
І все ж іншої надії, ніж на еволюційну зміну політичних еліт і прихід таки тієї нової крові, про яку вже, схоже, втомилися говорити, немає. Революційний шлях, звісно, був би швидшим і, можливо, дав би кращий результат, тільки ніхто не гарантує, що все не обломиться ще на першому етапі, не закінчиться великою кров’ю та руїною і новій еліті, у разі якщо їй пощастить переграти ситуацію та втриматися на плаву, вдасться зібрати осколки країни докупи. Принаймні до цього потрібно хоча б бути готовим, і підготовчий процес — таки непроста річ, він потребує значних інтелектуальних і матеріальних ресурсів та праці. Врешті, це окрема розмова.
Те, що ми сьогодні маємо на політичній шахівниці, справді видається не надто обнадійливим у сенсі близької перемоги, але це принаймні щось, і те щось також не варто недооцінювати. Майдан у Раді присутній, що є неабияким плюсом. Він у меншості, доволі умовний, розпорошений, і не все, що прикривається Майданом чи війною, справді можна вважати таким по суті, але як уже є. Принаймні з цього можна починати, це досвід, здобути який, бігаючи з прапором на пікети, нізащо не вдасться.
Найбільша концентрація майданівців нині спостерігається в «Народному фронті». Це група «Самооборона Майдану» (СМ), лідер якої Андрій Парубій нині посідає крісло спікера. Основа — сотники сотень Революції гідності та учасники АТО: Михайло Боднар, Микола Величкович, Ігор Лапін, Андрій Левус та ін. Загалом близько 15 багнетів. Нині СМ не оформлена як політична сила. Це радше громадська ініціатива, яка має численні осередки по країні. Її члени доволі активні, чимало займається волонтерством, багато воює на фронті. Безумовно, у багатьох членів СМ присутні політичні амбіції, і розмови про переформатування структури в партію ведуться давно. Утім, лідер організації Андрій Парубій вважає, що, попри наявний в Україні запит на якісну консервативну силу, говорити про перетворення СМ на партію ще не на часі. Він упевнений, що реорганізувати структуру в партію буде нескладно, осередки розбудовані, але в нинішній політичній реальності потреби створення нової політсили поки що немає. Позачергові вибори, мовляв, не передбачаються, і даху «Народного фронту», який на біду можна переформатувати в «Національний фронт», буде наразі достатньо.
Цілком можливо, що така позиція лідера стала стимулом для виокремлення із СМ групи, відомої під назвою «Вільні люди», основу якої становлять 14-та й 15-та сотні СМ. «Вільні люди» не побили горшків із «Самообороною», це дружня структура, але бажання йти в політику окремою одиницею тут не заперечують. Можливо, свою роль відіграє й безнадійно низький рейтинг НФ, шанси якого бути переобраним у майбутньому поки що доволі примарні. Щодо якості самооборонівського матеріалу та можливості в разі підтримки на виборах зайти у владу потужною професійною командою, то тут проблем ніби немає. Проблема є в системній організаційній роботі, що явно потребує посилення та ще й із наголосом на підвищення політичної грамотності членства.
Ще одне більш-менш яскраве товариство, яке багато хто вважає молодою кров’ю парламенту родом із Майдану, прописалося в нині опозиційній «Самопомочі». Дуже ситуативний союз, але на диво дисциплінований. Неформальним лідером молодого сектору деякі аналітики називають віце-спікера Оксану Сироїд. І, схоже, так і є. Втім, брак структурованості не дає змоги чітко окреслити ані реальні амбіції, ані можливості цієї умовної групи. Не вносить ясності в її майбутнє і криза, яку нині переживає загалом «Самопоміч», зважаючи на певні внутрішні конфлікти й загальмування в розбудові місцевих осередків.
Читайте також: Біполярний політичний розлад. Які сили представляють Полтавщину в радах різних рівнів
На щастя, представництво Майдану у ВР не обмежується вище названими групами. Є чимало революціонерів і в інших фракціях, і серед позафракційних, проте про якусь чітку їхню організованість, а відповідно здатність йти командою у владу, наразі не йдеться. За винятком хіба що ДемАльянсу та «Азову», чиї амбіції відомі, проте потенціал наразі незрозумілий. І якщо про «Азов» як реальну силу, здатну вистрілити та прийти в Раду, вже говорять всерйоз, організація активно розбудовується, осередки творяться навіть у малих містечках, у лави залучаються вояки АТО й на все це кинуто серйозні ресурси (серед натхненників називають не тільки Арсена Авакова, а й Олександра Третьякова та Романа Зварича), то з ДемАльянсом, навпаки, все доволі погано. Він як партія радше не матиме запиту в широких верствах, стеля — 1,5% підтримки, а зважаючи на недавню зміну ідеології та скандали з одним із топових членів Лещенком, то й цього може не назбиратися.
Звичайно, вся ця класифікація досить умовна. У будь-який момент можна чекати на сюрпризи, приємні й не дуже. Предметніше про все це вдасться поговорити лише з реальним наближенням виборів, коли щонайменше карти будуть викладені на стіл і стане зрозуміло, хто є хто, і в сенсі фінансування, до речі, також. Коли це буде? Можливо, навіть дуже скоро. Хоча Порошенко волів би, кажуть, після президентських перегонів, коли, як влучно зауважив один зі співрозмовників Тижня, буде заданий тон на оновлення Ради під «президента». Разом із тим весна покаже. Треба дивитися на розлюченого українця за підсумками зими з новими тарифами.
Читайте також: Коаліція: внутрішньовидова боротьба
У будь-якому разі запит на майданівську й атошну братію найближчі роки точно буде в тренді. Для розбудови політсил навряд чи знайдеться в Україні кращий матеріал, і от у цьому якраз криється найбільша небезпека. Дуже хотілося б, щоб нові українці, у хорошому розумінні цього слова, зробивши висновки з минулого, перестали нарешті розмінюватися на солодкі дрібниці та обіцянки й країна таки досягла своєї мрії про оновлення політичної еліти.