На головній вулиці — проспекті Волі — від центру до мікрорайону змінюються запахи й краєвиди по той бік шибок у будівлях: спершу випічка в кав’ярнях, як у лялькових будиночках, потім свіжість лосьйонів із перукарень, зосереджена майстриня в потертому фартуху, що підрівнює пасма, за нею стоматологічна клініка, пацієнти якої з роззявленими ротами зиркають на перехожих крізь нещільно запнуті жалюзі. Ось ти робиш зачіску, ось ставиш пломби, отримуєш нову роботу, одружуєшся чи розлучаєшся — які можуть бути таємниці?
Тут добре вчитися примиренню з пам’яттю, раз у раз натрапляючи на людей, із якими вас колись щось пов’язувало. Ніколи не знаєш, за яким рогом зустрінеш когось із колишніх: коханого, роботодавця чи співмешканку з орендованої квартири, але кожне таке вигулькування привидів із минулого нагадує про те, що жодна розлука не є остаточною, жодне прощання — безповоротним.
Читайте також: Ромни. Доміки мрій
Ми знову зустрічаємося з тими, з ким раніше розійшлися, щоб отримати від цих людей нові уроки. Ми тут усі з цим живемо, щодня минаємо стелу з іменами загиблих на Майдані й на війні; їх уже стільки, що до готового фотостенда доліплюють портрети, вони вдивляються в перехожих уже і з вікон прилеглих будівель. Ходимо під їхніми пильними поглядами, щоб звірятися з цими мовчазними, а від того ще більш промовистими обличчями, щоб не забувати про минуле в наших щоденних маршрутах.
Ми пам’ятаємо більше, ніж можемо собі уявити, — думаю про це, коли в постатях перехожих лучан помічаю проблиски аристократизму, який ні з чим не переплутаєш: він у манері елегантно зав’язувати шалики на шиї, у навичках обмінюватися світськими репліками, не збавляючи ходу, у вмінні жити без поспіху, смакуючи кожну хвилину, як карамельку. Ці люди передають одне одному крізь століття шарм європейського Луцька, такого собі середньовічного Брюсселя.
Читайте також: У пошуках одеського міфу
У 1429 році тут відбувався з’їзд європейських монархів, де поміж обговорення важливих геополітичних питань — прийдешньої коронації князя Вітовта, створення литовсько-руського князівства та інших стратегічних справ — дипломати попивали мед і вино, куштували м’ясо лося, їздили на полювання й брали участь у лицарських поєдинках.
Тут важко почуватися самотньою, бо завжди знайдеться хтось, хто вислухає твої радощі чи нарікання. Наприклад, продавчиня книгарні «Є», у якої завжди в запасі хороші книжки, гарячий чай, підбадьорливі історії. Теорія шести рукостискань тут працює безвідмовно: немає такого шляху в місті, на якому ви не натрапили б, прогулюючись, на свого друга (навіть якщо не знаєте цієї людини, її точно знає ваш супутник і ви познайомитесь, а тоді й собі потоваришуєте). Приятелі зустрічаються в найнесподіваніших місцях: якось я познайомилася з хлопцем із Німеччини біля дверей мовного центру, коли вибігала із заняття, бо забула вдома закрутити кран у ванній. Продавчиня квітів на базарі якось розповіла про свої життєві драми над жовтими трояндами — своїми й моїми улюбленими, а потім подарувала мені букет із сонячними пелюстками — хіба після цього можна не заприятелювати?
Читайте також: Мамаємісто
Луцьк — це також історія про амбіції: кожна з трьох головних церков різних конфесій — православний собор, римо-католицький костел і лютеранська кірха — будувалися так, наче змагалися, хто буде найвищим і кому дістанеться більше прихожан. В епоху Відродження луцькі єзуїти, яким належав костел, конфліктували з представниками православного братства. Якось з’ясування стосунків ледь не закінчилось утопленням у річці Стир братського монаха руками польського пана. Інший випадок мав трагічніший фінал: вихованці єзуїтського колегіуму на смерть забили жебрака, котрий мешкав у православному монастирі. У кірхи теж свої драми. Храм постав для німецьких переселенців, які активно заселяли волинські землі у 70–80-х роках XIX століття під егідою російського уряду, котрий покладав надії на те, що ті допоможуть підняти в краї сільське господарство. Зведена на початку наступного століття німецька кірха зазнавала різних поневірянь: під час Першої світової нищили її вітражі й орган, після Другої шпиль знесло буревієм, а пізніше пожежа знищила дах. Згодом поставали нові хрести й вівтарі, відчищали потьмянілі цеглини. Відновлені шпилі знову впираються в небо. Тепер святині — це таке собі мовчазне нагадування про те, що голову завжди й кожному слід піднімати вище.
У Луцьку давні міфи сусідять із сучасними, Леся Українка передає естафету Оксані Забужко. Є ясен, під яким колись відпочивала поетеса, а є яблуня у дворі, де жила Забужко: п’ятирічною Оксана Стефанівна кинула огризок на клумбу, через роки виросло деревце, принаймні так письменниця розповідала одному з місцевих ЗМІ.
У Луцьку заїжджі швидко стають своїми. Підприємець із Німеччини Маріо, який вивчає українську з усім її суржиком та місцевими діалектами; араб, який викладає німецьку і який щиросердо каже «Слава Богу», коли на кінопокази, які він влаштовує в університеті (щоб руйнувати стереотипи, котрі існують у західній свідомості про східний світ), приходить більш як троє студентів; японець, який у 60 років переїхав сюди, бо на батьківщині бракувало спілкування, натомість тут можна скільки завгодно теревенити з жінками, що продають саджанці на базарі, — він ходить поміж них і про щось із ними гомонить, зауважуючи мимохідь, які в них струджені руки. Щоб порозумітися, зовсім не обов’язково знати мову, каже він, збиваючись із англійської то на німецьку, то на російську. З базару йде в парк, який більше схожий на ліс; цей чоловік завжди носить із собою годинник на золотому ланцюжку, можливо, тому, що тут легко забути про час.
Читайте також: Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем
Бо який сенс рахувати хвилини, якщо зорі над тобою так низько, ніби от-от спустяться. Якось письменник Володимир Лис повертався зі своєю дружиною й колегою Надією Гуменюк зі спільної презентації в Києві. Зійшли з потяга, що прибував на світанку, і вирішили йти пішки, заставши ще зорі, які не встигли сховатися перед прийдешнім днем. Письменницьке подружжя йшло собі й милувалося. Як добре вміти дивитися в небо, проживши разом півжиття, — думаю щоразу, коли знову чую цю історію. Півжиття в місті, де зорі світять так низько, ніби весь час напоготові виконати бажання людей, котрі під ними ходять.