Право на владу
17 липня приблизно о 4:40 ранку група озброєних людей на вантажному автомобілі «КрАЗ», зруйнувавши огорожу, захопила будівлю патрульної служби в районі Еребуні міста Єреван. Взявши у заручники співробітників поліції, що знаходилися всередині, озброєні люди також захопили і склад зброї.
Під час нападу було вбито полковника поліції Артура Ванояна; ще шестеро поліцейських отримали поранення. Нападники, які виявились ветеранами Карабаської війни,висунули свої вимоги:відставка діючого президента Вірменії Сержа Саргсяна та звільнення з-під варти координатора вірменської опозиційної організації «Установчий парламент» ветерана війни Жерайра Сефіляна, який на той момент вже більше місяця знаходився під вартою (Сефіляну висунули обвинувачення у намірі захопити держустанови, а також у зберіганні зброї).
Озброєних людей, які захопили будівлю поліції, влада одразу ж охрестила терористичним угрупуванням. Однакмало не наступного дня на столичну площу Свободи почали виходити протестувальники, які прагнули «терористів» підтримати.На третій день після захоплення почалися масові сутички протестувальників із правоохоронцями, під час яких десятки людей отримали поранення; у тому числі травми отримали й журналісти.Така ситуація трималася близько двох тижнів. 30 липня Служба національної безпеки Вірменії почала вимагати від озброєних активістів скласти зброю та здатися. У разі, якщо ж ті відмовляються, правоохоронці вдадуться до жорстких заходів, аж до штурму захопленої території.
Читайте також: У Єревані після заворушень звільнили главу поліції
Вірменська журналістка Наріне Кіракосян, яка слідкувала за подіями з самого початку має власну думку щодо ситуації, яка так чи інакше сколихнула суспільство:
«Особисто я вважаю, що ці люди пройшли війну у Карабасі і легко могли обговорити з президентом всі питання, що їх хвилюють. Переговори могли відбутися хоча б з одним із учасників угрупування, тож чому б їх не провести? Це ж також було однією із вимог. Власне, ці події викликали багато сумнівів не тільки у мене особисто, а й у багатьох громадян, які не дуже повірили у групу «Робін Гудів». Мене більше цікавить те, який стосунок до цього мали окремі співробітники спецслужб. Розуміючи, наскільки професійно сьогодні функціонує Служба безпеки, це виглядало так, ніби «терористичний» план спеціально проігнорували», – говорить журналістка.
Вже пізно ввечері 31 липня Служба безпеки Вірменії повідомила, що операція зі звільнення території полку патрульно-постової служби поліції завершена, активісти здалися, проте пообіцяли продовжувати боротьбу навіть в якості військовополонених.
Залежна незалежність
Сьогодні на кожне вірменське протистояння журналістська спільнотапоспішає назвати«майданом».Аналогічна ситуація спостерігаласяу червні 2015 року, коли активісти проводили дні і ночі на одному зі столичних проспектів, протестуючи проти підвищення тарифів на електроенергію у вірменській столиці.Однакварто враховувати, що геополітичне становище країни не передбачає революційних підходів у вирішенні проблем. Виникає питання: чому?
Географічно Вірменія межує з Грузією, Іраном, Азербайджаном, Туреччиноюі є найменшою за територією та кількістю населення серед цих сусідів. З турками у вірмен, у буквальному сенсі, особливі відносини, зважаючи на геноцид 1915 року, коли османи знищили близько півтора мільйона мирного населення вірмен. З Азербайджаном – військовий конфлікт у Нагірному Карабаху, у разі загострення якого азербайджанці можуть цілковито розраховувати на підтримку своїх кровних братів – турків. Через закриті кордони Вірменії з Туреччиною та Азербайджаном і відсутності виходу до моря Грузія відіграє найважливішу роль для Вірменії в плані експорту та імпорту. Між країнами прокладена залізниця, завдяки якій до Грузії потрапляє левова частка вірменських товарів. При цьому політичних відносин як таких між країнами немає. Таким чином, лишається Іран – ісламська країна, яка заміщує деяку частку російського газу для Вірменії.
Читайте також: Захоплення відділення поліції в Єревані: усі нападники заарештовані
Сьогодні Вірменію називають «Російською губернією», адже вплив на керівництво країною сьогодні відбувається безпосередньо з Червоної Площі. Газопостачання у Вірменію здійснює Російська Федерація. Хоча нещодавнє зняття санкцій з Ірану дозволило б цій країні повністю забезпечувати газом прилеглий регіон, зокрема, Вірменію та Грузію, враховуючи те, що газопровід Іран – Вірменія існує і експлуатується. Не витісняючи російський газ повністю, проте доповнюючи баланс країн, іранський газ стає реальною альтернативою, яка може сприяти припиненню монополії російського «Газпрому» і, відповідно, зменшити залежність регіону від РФ. Вірменський інформаційний аналітик Геополітичного клубу (Лос-Анджелес) Гарегін Налбандян, обговорюючи залежність Вірменії від Росії розповідає, що корумпована влада Вірменії завела країну у табір, де зараз знаходяться Росія, Казахстан та Білорусь – простими словами, пастку під назвою Митний Союз, з якої треба вибиратися, доки ще не пізно.«Дивлячись на вже існуючий Митний Союз, Туреччина і Азербайджан обговорюватимуть створення аналогічного Турецько-Російського Митного об’єднання, як шанс налагодити стосунки. І головним призом для Азербайджану стане у кращому випадку – Карабах, а у гіршому – ще деякі вірменські території. Власне, таким самим чином Росія віддала вірменські території Туреччині, Грузії та Азербайджану у 1920-х роках, коли створювався Радянський Союз», – вважає він.
Більшість інвестицій до Вірменії також надходять з тієї ж «країни-союзника» – Росії: в супермаркетах російська продукція становить приблизно 25-30% від усього асортименту (до речі, приблизно стільки ж і української), а російський триколор майорить майже над усією вірменською промисловістю як знак того, що і туди вкладено «російський рубль».При цьому варто зазначити, що якість харчових продуктів вірменського виробництва, якому, до речі,вірмени віддають перевагу,значно краща за виробництво Росії.
Президент Континентального клубу Європейського Союзу в Києві, французький професор Олів’є Ведрін характеризує цю ситуацію наступним чином: «Я вважаю, що ВладімірПутін не дозволить, щоб у вірменській столиці трапилось щось на кшталт київського Майдану: Вірменія, зокрема, її керівництво, знаходиться під контролем Кремля. Подивіться, що трапилось у Грузії? Люди намагалися йти шляхом революції, але це не принесло ніякої перемоги. Так і Вірменія нічого не досягне, маючи збройний конфлікт, який розпалюється Кремлем. Росія ніколи не вестиме класичну війну на Кавказі. Всі конфлікти завжди матимуть асиметричний характер. Вийти з-під контролю Росії буде важко, це нестиме відповідні наслідки для країни. Проте я впевнений, що вірмени просто зобов’язані вже сьогодні створювати сильне суспільство, робити акцент на медіа, створювати освітні програми, неурядові організації і перекинути усі сили на встановлення своєї національної ідентичності, а не слідкувати за тим, як Кремль намагається відродити Радянський Союз».
Земля розбрату
Усе вище зазначене – лише декілька складових впливу на країну зовні. Найголовнішою причиною так званого унеможливлення революцій у Республіці Вірменія є збройний конфлікт в Нагірному Карабаху, що тривав з 1988 по 1994 роки. Після укладення миру у 1994 році конфлікт вважається замороженим, але на кордонах щодня порушується режим припинення вогню. Перспектива нової війни людьми по обидва боки від конфлікту відчувається як у комп’ютерній грі: електронні армії, несправжні загиблі. В Республіці Карабах війну відчувають щодня. Тут усе просто: або азербайджанці встановлять свій прапор в Степанакерті, або карабахці в Баку.
Читайте також: У Єревані затримали понад 100 осіб після сутичок демонстрантів із поліцією
У 2001 році на Єреванському коньячному заводі «Арарат» створили «діжку миру». Для створення коньяку використовували спирти 1994 року. Саме у цей рік Вірменія, Азербайджан та Нагірний Карабах уклали перемир’я. Діжку відкриють тільки тоді, коли перемир’я перетвориться на мир. З того часу минуло більше 20 років – саме стільки витримує найкращий вірменський коньяк «Арарат Nairi». Але конфлікт продовжується, і загроза нової війни росте з кожним днем.
Та варто сказати, що у війну за територію Нагірно-Карабаської Республіки (НКР) між Вірменією та Азербайджаном Росія такожробить значний внесок. Називаючи Вірменію своїм близьким політичним та економічним союзником, Росія постачає зброю як вірменам, так і їхнім противникам. Цей факт обурює вірменське населення, яке після загострення конфлікту в квітні цього року навіть влаштувало мітинг під посольством РФ з проханням визначитися, хто ж саме є її, Росії, союзником.
За подіями у Вірменії постійно слідкує медіа-експерт Карен Мадоян, і його думка щодо вірменсько-російських відносин сьогодні наступна: «Обговорюючи реалії відносин Вірменії та Росії, зазначу, що після масштабних бойових дій між вірменськими та азербайджанськими збройними силами у квітні цього року, ставлення вірмен до Росії суттєво змінилося. Сьогодні Росія є найбільшим постачальником зброї в Азербайджан, а за останні декілька років Азербайджан придбав озброєння приблизно на $5 млрд. Це в рази перевищує оборонний бюджет Вірменії. А російське керівництво ніколи не приховувало, що буде і надалі продовжувати оборонну співпрацю з Азербайджаном, не зважаючи на особливівідносини з Вірменією. Очевидно, що не тількиопозиція, а й далеківідполітики люди стали задаватисяпитаннямидоцільностісоюзництва з Москвою. Гадаю, що найближчим часом треба очікувати значних змін у форматі карабаського врегулювання, яке цілком може стати розмінною монетою у намірах Владіміра Путіна створити нову геополітичну конфігурацію, де домінуючу роль в регіоні відіграватимуть Росія і Туреччина».
Власне, все це зважаючи на те, що Вірменія сьогодні – чи не єдина держава, керівництво якої все ще радо приймає російські делегації. Хоча варто їй тільки змінити східний вектор на західний і взяти курс до Європейського Союзу, як і планувалося до 2013 року,– і союзництву кінець. І програє тут, в першу чергу, Росія.